— Мене… мене лякають ножі. Я їх не люблю.

Вона підняла ножа з підлоги, а тоді витягнула для юнака виделку і поклала на його тацю.

— Ну ж бо, — заохотила вона, — тепер іди поїж.

Коли після сніданку він проходив повз сестринський пост, Дишонг знову озвалася до нього:

— До речі, якщо захочеш прогулятися будівлею, то просто впиши своє ім’я он у той список, що висить на стіні, щоб ми знали, що ти пішов.

Він приголомшено витріщився на неї.

— Ви хочете сказати, що мені можна звідси виходити?

— Це відділення відкритого типу. Ти можеш приходити і йти, коли забажаєш. Не можна тільки покидати стін шпиталю. Згодом, коли лікар Кол вирішить, що ти вже готовий, ти зможеш виходити назовні.

— Назовні? — вражено перепитав юнак. — Але ж там немає мурів чи огорож.

— Авжеж, — усміхнулась вона. — Адже це шпиталь, а не в’язниця.

Того дня лікар Кол навідав Біллі в палаті.

— Як ти почуваєшся?

— Добре. Але я й не уявляв, що ви дозволите мені виходити звідси і що за мною не будуть постійно стежити, як у шпиталі Гардинга.

— Коли ти був у шпиталі Гардинга, суд іще не відбувся, — пояснив Кол. — Я хочу, аби ти дещо усвідомив. Ти постав перед судом, і тебе визнали невинуватим. Ніхто з нас не вважає тебе злочинцем. Байдуже, що накоїв ти чи хтось інший, хто живе всередині тебе. Це все вже в минулому. Ти почав нове життя. Твоє одужання залежить тільки від того, що ти тепер робитимеш, як себе сприйматимеш, як співпрацюватимеш із Біллі й наскільки старатимешся стати цілісною особистістю — самим собою. Ти повинен захотіти одужати. Але, повір, тут ніхто тебе не принижуватиме.

Згодом того ж дня у «Колумбус Диспетч» надрукували новину про переведення Міллігана до Афін, а також огляд справи, включно з оприлюдненими в суді свідченнями про жорстоке ставлення Чалмера Міллігана до дружини й дітей. Там же вмістили заяву, зроблену під присягою, котру надіслав до «Диспетч» Чалмер Мілліган за порадою свого адвоката:

Я, Чалмер Дж. Мілліган, одружився з матір’ю Вільяма Стенлі Міллігана у жовтні 1963 року. Невдовзі після того я всиновив Вільяма та його брата і вдочерив їхню сестру.

Вільям звинуватив мене у залякуванні, побоях і зґвалтуваннях, особливо впродовж того року, коли йому було вісім чи дев’ять. Це все неправда. Більше того, психологи і психіатри, які обстежували Вільяма і звітували перед суддею Флаверсом, навіть не дали собі клопоту поговорити спершу зі мною.

Я не сумніваюся, що Вільям замилив очі людям, які його оглядали. За ті десять років, що я був жонатий на його матері, я мав нагоду переконатися, що хлопець — патологічний брехун. На мою думку, він і зараз бреше, бо за багато років це вже стало для нього звичкою.

Через наклеп, зведений на мене Вільямом і підхоплений численними газетами та журналами, я зазнав надзвичайної ганьби і моральних страждань. Я роблю цю заяву, аби відновити істину та очистити своє ім’я.

Одного ранку, десь через тиждень після прибуття Міллігана до шпиталю, лікар Кол знову завітав до його палати.

— Гадаю, пора нам уже почати твоє лікування. Ходімо до мого кабінету.

Денні з острахом подався за ним. У кабінеті Кол вказав юнакові на зручне крісло, а сам сів навпроти, сплівши пальці на своєму капітальному череві.

— Щоб ти знав, мені вже доволі багато про тебе відомо з особової справи. Ох і грубезна ж вона в тебе! Ми з тобою спробуємо повторити те, що вдалося лікарці Вілбур. Я з нею розмовляв, і вона розповіла, що зробила так, аби ти розслабився, а відтак змогла поспілкуватися з Артуром, Рейдженом та іншими. Ось цим ми зараз і займемось.

— Але як? Я не можу змусити їх з’явитись.

— А ти просто вмостися зручненько і слухай мій голос. Я переконаний: Артур зрозуміє, що ми з лікаркою Вілбур друзі. Вона запропонувала, щоб тебе направили на лікування саме сюди, бо вірить, що я можу тобі допомогти. Сподіваюсь, ти теж у це віриш.

Денні трохи пововтузився, але зрештою відхилився на спинку крісла і розслабився. Його очі забігали туди-сюди, а потім спинились на обличчі лікаря Кола, набувши осмисленого виразу.

— Авжеж, лікарю Коле, — відказав юнак, складаючи долоні пучками пальців докупи. — Я оцінив той факт, що вас порекомендувала лікарка Вілбур, і обіцяю всіляко вам сприяти.

Кол готувався до появи англійця, тож трансформація пацієнта не заскочила його зненацька. Він надивився на стількох людей із розладом множинної особистості, що такі перевтілення його вже не надто дивували.

— Кхм… е… гаразд. Чи не міг би ти назватися? Це звичайна формальність.

— Я — Артур. Ви хотіли зі мною поговорити.

— Твоя правда, Артуре. Я і так тебе впізнав за твоїм прикметним британським акцентом. Але, гадаю, ти й сам погодишся, що мені було б негоже поспішати з припущеннями стосовно…

— У мене немає акценту, лікарю Коле, — виправив Артур. — Це у вас акцент.

Кол на якусь мить спантеличився.

— Ох, авжеж, — вирвалось у нього, коли він збагнув суть сказаного Артуром. — Перепрошую. Сподіваюсь, ти не проти відповісти на кілька запитань.

— Анітрохи. Я тут саме для цього — аби допомогти, чим тільки зможу.

— Я хотів би обговорити з тобою деякі факти з життя різних особистостей…

— Людей, лікарю Коле, а не особистостей, — урвав Артур. — Як Аллен уже пояснював лікарю Гардингу, коли ви називаєте нас особистостями, складається враження, ніби ви не вважаєте нас живими людьми. Це може негативно вплинути на процес терапії.

Кол зміряв Артура чіпким поглядом і вирішив, що цей пихатий сноб йому не вельми до душі.

— Зауваження приймається, — сказав він. — Я хотів би обговорити з тобою решту людей.

— Розповім вам усе, що зможу.

Кол розпитував, і Артур надавав йому інформацію про вік, зовнішність, здібності та причини появи дев’яти особистостей, існування яких зафіксував лікар Гардинг.

— А навіщо з’явилось дівчатко? Крістін. Яка її роль?

— Вона з’явилась, аби скласти товариство самотній дитині.

— Який у неї характер?

— Крістін тихенька і сором’язлива, проте може збаламутитись, коли боїться, що Рейджен збирається вдіяти щось погане. Рейджен її обожнює, тож їй часто вдається відволікти його від задуманого, розрюмсавшись і тупаючи ніжкою.

— Чому вона так і залишилася трирічною?

Артур із розумінням всміхнувся.

— Нам необхідно було мати у своєму гурті когось, хто б не розумів, що відбувається. Її незнання було цінним захисним механізмом. Коли Вільяму треба було щось приховати, на сцену виходила Крістін і сиділа собі тихенько за малюванням, чи гралась у класики, чи бавилась із ганчір’яною лялькою, яку для неї зробила Адалана. Крістін — чарівне дитя. Я маю до неї особливу слабкість. Вона англійка, між іншим.

— Я цього не знав.

— О, так. Сестра Крістофера.

Кол трохи помовчав, вивчаючи Артура, а тоді запитав:

— Артуре, а ти знаєш усіх інших?

— Так.

— Ти знав їх від самого початку?

— Ні.

— А як ти довідався про їхнє існування?

— Шляхом дедукції. Коли я збагнув, що втрачаю час, то почав пильно приглядатися до людей навколо мене. Виявивши, що з ними такого не відбувається, я почав думати, чим може пояснюватися мій стан. Врешті, поставивши декілька запитань, як уголос, так і подумки, я з’ясував правду. Після цього в мене пішли роки на те, аби встановити контакт із рештою.

— Що ж, я дуже радий, що ми з тобою зустрілись. Мені знадобиться твоя допомога, щоб зарадити Біллі. Та й не тільки йому — всім вам.

— Завжди готовий допомогти.

— Хочу поставити ще одне важливе запитання, доки ти не пішов.

— Слухаю.

— Ґері Швайкарт дещо сказав мені. Про це відтоді вже й у пресі писалося. Штудіюючи матеріали справи, він звернув увагу на певні відмінності між свідченнями жертв і вашими заявами — скажімо, жертви розповідали про брудну лайку, про хизування протизаконною діяльністю, про кинуте ненароком ім’я «Філ». Ґері дійшов висновку, що крім десяти відомих нам особистостей можуть існувати й інші. Чи можеш ти щось про це сказати?