Коли Міллігана викликали на трибуну свідків і попросили назвати під присягою своє ім’я, він сказав, що його звати Томмі. Томмі пояснив, що листа написав Аллен, намагаючись відмовити того пацієнта від убивства лікаря Лінднера.

— Не можна вколошкувати людей направо й наліво тільки тому, що вони виступають проти тебе в суді. Сьогодні лікар Лінднер свідчив проти мене, але не буду ж я його за це вбивати.

Суддя Флаверс відклав винесення вироку. Газети зарясніли дописами, авторськими колонками та розгорнутими статтями, що виступали проти повернення Міллігана до Афін.

Очікуючи в Дайтоні на вирішення своєї долі, Аллен більшість часу проводив за створенням обкладинки для цієї книжки[70]. Він хотів надіслати редакторові декілька ескізів на вибір, але одного ранку прокинувся й виявив, що, поки він спав, на сцену вийшов хтось із малечі й награмузляв поверх його замальовок карлючки помаранчевим фломастером. Того дня, коли слід було подати готову роботу, Аллен із самісінького ранку працював наче одержимий і встиг-таки закінчити картину вчасно.

21 квітня 1981 року апеляційний суд четвертої інстанції штату Огайо ухвалив рішення щодо вироку, згідно з яким Біллі відіслали колись до Ліми. Суд постановив, що коли Біллі перевели з лікувальної установи з менш жорсткими умовами до психіатричного шпиталю максимально суворого режиму, «не поставивши ані пацієнта, ані його близьких до відома, не давши пацієнтові змоги з’явитися в залі суду, порадитися зі своїм адвокатом і ви́кликати свідків, а також навіть не сповістивши його, що він має право на повноцінне слухання […] суддя вчинив грубе процесуальне порушення […] і внаслідок цього необхідно анулювати наказ про переведення й повернути пацієнта туди, де він перебував до неправомірного переміщення».

Хоча апеляційний суд і кваліфікував переведення як судову помилку, було вирішено, що помилка скоєна не на ґрунті упередженості, оскільки справу Міллігана розглядали також в окрузі Аллен і, мовляв, «на підставі достатньої кількості вагомих, на наш погляд, доказів, постановили, що через свою психічну недугу апелянт становить небезпеку для себе та інших».

В результаті апеляційний суд покартав дії судді Джонса, проте не видав розпорядження повернути Біллі до Афін. Ґолдзбері й Томпсон подали апеляцію до Верховного суду штату Огайо.

20 травня 1981 року, через півтора місяці після перегляду справи, суддя Флаверс оголосив своє рішення. Його письмовий вердикт містив два пояснювальні пункти. По-перше, там було вказано, що «суд спирається на речовий доказ № 1 [лист] і його інтерпретацію лікарем Льюїсом Лінднером. На думку суду, все свідчить про те, що наразі Вільям С. Мілліган демонструє відсутність моральних стримувальних чинників, знайомства в злочинних колах і зневагу до людського життя». По-друге, суддя вирішив, що письмові свідчення лікаря Девіда Кола, в яких той зазначає, що «не хотів би керуватися в роботі обмеженнями, які накладе суд», роблять Афінський центр психічного здоров’я «малопридатним» для утримання Міллігана.

Після цього, не згадавши ані словом інших психологів і психіатрів, котрі у своїх свідченнях запевняли, що Мілліган не становить ніякої загрози, суддя Флаверс ухвалив рішення: продовжити термін перебування Міллігана в Дайтонському шпиталі судової медицини «як у найменш суворому закладі з тих, що здатні водночас забезпечити і належне лікування підсудного, і громадську безпеку». Далі суддя Флаверс зобов’язав Міллігана лікуватися в Дайтоні «за свій кошт», та ще й у психолога, котра сама ж перед тим попередила суддю, що в неї немає досвіду роботи з пацієнтами з синдромом множинної особистості.

Це судове рішення побачило світ через три з половиною роки після арешту Біллі Міллігана та першого слухання на чолі з суддею Флаверсом і через два роки й п’ять місяців після того, як суддя Флаверс визнав хлопця невинним на підставі божевілля.

Алан Ґолдзбері негайно подав апеляцію та стислий виклад справи до апеляційного суду округу Франклін, штат Огайо, оскаржуючи білль Сенату № 297 («закон Міллігана») як такий, що суперечить принципу рівності людей перед законом і порушує встановлену процедуру судочинства, а отже, є антиконституційним. Ґолдзбері також вказав на те, що ретроактивне[71] застосування нового закону до Міллігана суперечить конституції штату Огайо, в якій є пункт, який захищає громадян від зворотної дії закону.

Здавалось, Біллі не гнівався ні на апеляційний суд, рішення якого було не на його користь, ні на суддю Флаверса. У мене склалося враження, що юнак уже просто стомився боротися.

Ми з Біллі й досі часто розмовляємо по телефону, і час від часу я навідую його в Дайтоні. Іноді мене зустрічає Томмі, Аллен або Кевін. Але часом з’являється той, безіменний.

Під час однієї з наших зустрічей я запитав його, що він за один, і він відповів:

— Я не знаю, хто я. У мене всередині порожнеча.

Я попросив його розповісти, що він відчуває.

— Коли я не сплю і не перебуваю на сцені, — почав юнак, — я мовби лежу долілиць на скляній площині, якій не видно ні кінця, ні краю, і дивлюся крізь скло на те, що лежить піді мною. Те, що я бачу, нагадує відкритий космос із зірками, але є там і яскраве коло, мовби туди падає промінь світла. І мені здається, що цей промінь б’є з моїх очей, бо куди б я не перевів погляд, світляне коло завжди переді мною. Довкола яскравої плями світла лежать у домовинах деякі з членів моєї «сім’ї». Кришки домовин не опущені, тому що люди в них іще не мертві. Вони поринули в сон і чогось вичікують. Деякі домовини стоять порожніми, бо ще не всі зібрались у тому місці. Девід та інші діти хочуть іще пожити. Це старші вже цілком зневірились.

— Що ж це місце? — запитав я.

— Девід дав йому ім’я, — відповів юнак, — адже це він його створив. Він називає його Місцем останнього спочинку.

Післямова

Коли ця книга вперше побачила світ, мені писали читачі з усіх куточків країни. У листах вони запитували, що відбувалось із Біллі Мілліганом після того, як суддя Флаверс відхилив його прохання про переведення до Афін.

Тож ось стислий підсумок.

У своїх записках до мене Аллен описував Державний шпиталь для душевнохворих злочинців у Лімі як «кімнату жахів». Дайтонський центр судової медицини він пізніше охрестив ультра-стерильною в’язницею. Комендант шпиталю в Дайтоні, Аллен Воґель, симпатизував Міллігану й розумів його потреби, проте йому постійно перешкоджали працівники відділу безпеки. Зокрема, коли Воґель дозволив Мілліганові займатися живописом і Томмі з Алленом замовили художні матеріали, відділ безпеки скасував дозвіл коменданта на тій підставі, що лляна олія, котру використовують у малюванні, може бути небезпечною. Художнє начиння вивезли геть зі шпиталю.

Аллен дедалі глибше поринав у депресію і нарешті наполіг на тому, щоб Мері, його подруга й постійна відвідувачка, поновилась в університеті й почала нове життя. «Не можу я прив’язати її до себе й цієї тюрми», — пояснив Аллен.

Через декілька тижнів після того, як Мері поїхала з Дайтона, в житті Міллігана з’явилась інша дівчина. Танда, місцева жителька, яка регулярно навідувала свого брата в Дайтонському центрі судової медицини, накинула на Міллігана оком у залі для побачень. Її брат познайомив молодих людей, і невдовзі Танда почала виконувати для Міллігана доручення, про які раніше дбала Мері: надрукувати щось на машинці, принести домашню їжу, купити одяг.

22 липня 1981 року Танда зателефонувала мені й сказала, що дуже хвилюється за Біллі. Той припинив перевдягатися, голитися та їсти й замкнувся в собі. Дівчина відчувала, що він втратив бажання жити.

Коли я прийшов провідати його в шпиталі, Томмі розповів, що Артур, який втратив надію на одужання, вирішив накласти на себе руки.

Я доводив йому, що є альтернатива самогубству: переведення з Дайтона. Я дізнався, що психіатр Джудіт Бокс, котра свідчила на користь Біллі на останньому слуханні його справи, нещодавно отримала посаду головної лікарки Відділення судової медицини Центрального Огайо, яке тільки-но відкрилось у Колумбусі.

70

Мається на увазі перше видання книжки, що вийшло друком у Сполучених Штатах у жовтні 1981 року.

71

Ретроактивність, також відома як зворотна дія чи зворотна сила закону, — явище, за якого новий закон заднім числом змінює статус кожного, хто підпадає під його дію. Наприклад, якщо закон, який передбачає суворіше покарання за певний вид злочину, має зворотну силу, то він вплине не лише на того, кого судитимуть після набуття цим законом чинності, а й на того, хто був засуджений раніше і вже відбуває покарання.