— На мою думку, група була створена винятково через галас, який здійнявся довкола справи Міллігана.

Новий закон (білль № 297) пройшов у Сенаті й мав набути чинності 20 травня 1980 року. Суддя Флаверс сказав мені, що прийняли його тільки через Біллі.

1 липня 1980 року я отримав листа з поштовим штемпелем Ліми. На звороті конверта був напис друкованими літерами: «Терміново». Відкривши конверт, я побачив три аркуші, списані арабською в’яззю. Перекладач сказав, що листа написано досконалою арабською мовою. Ось уривок звідти:

Іноді я не знаю, хто я такий чи що я таке. А часом не впізнаю тих, хто мене оточує. У голові й досі відлунюють знайомі голоси, але я більше не ладен розібрати слів. Окремі обличчя мовби виринають до мене з мороку, але мені дуже страшно, бо моя свідомість розпалась на уламки.

Моя [внутрішня] сім’я не виходить зі мною на зв’язок, і то вже давно. […] Ось уже кілька тижнів справи йдуть не надто добре. Але я не маю жодного контролю над ситуацією. Мені ненависне все, що діється довкола, проте я не можу ані завадити цьому, ані щось змінити. […]

Під листом стояв підпис: «Біллі Мілліган». За декілька днів я отримав іще одного листа. Там пояснювалось, хто був автором попередньої епістоли.

Ще раз вибачаюсь за іншомовні листи. Мені дуже ніяково через ті непорозуміння. Артур добре знає, що ви не володієте арабською, і все одно бере й надсилає вам того дурного листа!

Артур ніколи не намагався когось вразити, тож він, певно, просто заплутався чи забув. Артур навчав Семюеля арабської, проте Семюель ніколи не пише листів. Артур каже, що хизуватися — це погано. Хотів би я, щоб він знову зі мною побалакав. Відбувається щось лихе, і я не знаю чому.

Артур також знає суахілі. У в’язниці Лебанона він прочитав багато підручників із основ арабської мови. Артур мріяв досліджувати піраміди та єгипетську культуру. Він хотів вивчити їхню мову, щоб розуміти, що написано на стінах пірамід. Якось я запитав Артура, чому його так зацікавила та здоровецька трикутна купа каменюк, а він відповів, що його не надто цікавить те, що всередині гробниці, але це, мовляв, може дати ключ до розгадки того, як гробниця взагалі туди потрапила. Він сказав, буцімто її існування суперечить законам фізики і він хотів би знайти відповідь. Артур навіть змайстрував маленькі макети пірамід із картону, та Девід їх поламав.

Біллі-Р

За словами Біллі, на той час у шпиталі санітари часто знущались із пацієнтів і били їх, але з усіх особистостей тільки Рейджен і Кевін протистояли свавіллю санітарів. За це Артур навіть зняв із Кевіна статус небажаної персони.

28 березня 1980 року Кевін написав мені листа:

Трапилось щось дуже погане, хоч я й не знаю що. Я завжди відчував, що остаточне розщеплення — це лише питання часу і настане день, коли Біллі засне назавжди. Артур каже, що Біллі ледве-ледве встиг пізнати смак свідомого життя, і цей смак, на жаль, виявився гірким. У цьому місці він згасав із кожним днем. Він не міг зрозуміти, звідки в тутешніх працівників стільки ненависті й заздрощів. Вони навіть під’юджували інших пацієнтів нападати на нього, аби спровокувати Рейджена на бійку, але Біллі вдавалося стримувати Рейджена. Більше не вдається. Лікарі кажуть про нас жахливі речі, але найгірше те, що все це правда.

Ми — тобто я — виродок, непорозуміння, помилка природи. Ми всі ненавидимо цю діру, але тут нам і місце. Не те щоб суспільство було готове радо нас прийняти, адже так?

Рейджен припиняє все назавжди. В нього немає вибору. Як він пояснив, якщо ти не розмовляєш, то не зможеш завдати шкоди ані стороннім, ані собі. Ніхто більше нас ні в чому не звинуватить. Рейджен відімкнув слух. Наступним кроком буде повне занурення в себе, і тоді всі контакти з зовнішнім світом обірвуться.

Відгородившись від реальності, ми зможемо мирно жити у своєму власному світі.

Ми розуміємо, що світ без болю — це світ без відчуттів… Але ж світ без відчуттів — це й світ без болю.

Кевін

У жовтні 1980 року Департамент штату Огайо у справах психічного здоров’я оголосив, що установа в Лімі перетвориться з державного шпиталю для душевнохворих злочинців на в’язницю й перейде під юрисдикцію Департаменту з питань виконання покарань.

Газетні передовиці знову зарясніли припущеннями, куди тепер подінуть Міллігана. Імовірність того, що його відішлють назад до Афін чи переведуть до іншого шпиталю — з мінімально суворим режимом, — змусила прокурора Джима О’Ґрейді наполягти, щоб, відповідно до нового закону, Біллі повернули до Колумбуса для перегляду вироку про його божевілля. Суддя Флаверс погодився провести слухання.

Спочатку розгляд справи призначили на 31 жовтня 1980 року, проте за взаємною згодою сторін його перенесли на 7 листопада, наступний день після виборів. Було вирішено, що краще відкласти слухання, щоб політикани й преса не робили зі справи Міллігана предмет передвиборних спекуляцій.

Але чиновники Департаменту у справах психічного здоров’я скористались цим зволіканням і вирішили проблему по-своєму. Вони сповістили прокурора О’Ґрейді, що Департамент ухвалив перевести Міллігана до Дайтонського центру судової медицини, який відкрився у квітні. Ця нова установа максимально суворого режиму мала подвійний мур, увінчаний армованою колючою стрічкою «Концертина»[69]. Система безпеки цього шпиталю була жорсткіша, ніж у більшості в’язниць. Прокуратура припинила наполягати на проведенні слухання.

19 листопада 1980 року Біллі Міллігана привезли до Дайтонського центру судової медицини. Артур і Рейджен, відчуваючи розпач Біллі-Р і боячись, що хлопчина може накласти на себе руки, знову його приспали.

Коли юнак не був у кімнаті для побачень, він читав, писав або малював чорно-білі скетчі. Займатися живописом йому не дозволяли. Його навідувала Мері, молода пацієнтка на амбулаторному лікуванні, з якою від познайомився в перші місяці перебування в Афінах. Вона переїхала до Дайтона, щоб мати змогу приходити до Біллі щодня. Біллі поводився зразково. Він сказав мені, що з нетерпінням чекає, коли мине сто вісімдесят днів і відбудеться черговий перегляд його справи. Ану ж суддя Флаверс вирішить, що більше немає необхідності тримати його в шпиталі максимально суворого режиму, й відішле його до Афін? Біллі знав, що лікар Кол зможе його вилікувати — допомогти його особистостям знову злитися воєдино, повернути Учителя. Відколи Біллі-Р заснув, сказав мені юнак, усе стало мов у старі часи, до того як з’явилась лікарка Корнелія Вілбур і розбудила його.

Я бачив, що стан Біллі погіршується. Декілька разів під час моїх відвідин хлопець зізнавався, що не знає, хто він. Якщо відбувалось часткове злиття, він ставав безіменною особистістю. Він повідомив, що Рейджен утратив здатність розмовляти англійською. Внутрішні «я» Біллі перестали спілкуватись між собою. Я запропонував йому вести щоденник, щоб кожен, хто виходив на сцену, міг залишати для решти нотатки. На певний час це подіяло, та скоро його цікавість ослабла і записи в щоденнику з’являлися дедалі рідше.

3 квітня 1981 року сплив стовісімдесятиденний термін, і відбувся повторний розгляд справи Біллі. Із чотирьох психіатрів і двох працівників психіатричного шпиталю, котрі давали свідчення, тільки лікар Льюїс Лінднер із Ліми, котрий не бачив Біллі вже п’ять місяців, наполягав на тому, що хлопця слід утримувати в установі з максимально суворим режимом.

Прокурор долучив до переліку доказів лист. Вочевидь, це була відповідь Міллігана на звістку, що один із пацієнтів у Лімі виношує плани порішити лікаря Лінднера. «Ти робиш велику помилку. […] Чи ти бодай подумав про те, що небагато знайдеться лікарів, які взялись би тебе лікувати, усвідомлюючи, що можуть постраждати, якщо скажуть щось не те? Втім, якщо ти вважаєш, що Лінднер завдав твоїй справі непоправної шкоди і ти тепер пропаща людина, бо решту життя тобі судилось гнити за ґратами, — що ж, у такому разі ти маєш моє благословення».

69

Колюча стрічка завдає серйозніших ушкоджень, аніж традиційний колючий дріт, але її легше перерізати, тож зазвичай її армують колючим дротом, тобто намотують колючу стрічку спіраллю на горизонтальні лінії колючого дроту. Таку загорожу не може подолати людина без спеціального спорядження. Існують різні марки колючої стрічки. «Концертина» — це одна з них.