Здавалось, усе моє тіло скам’яніло, коли я переступив поріг своєї клаустрофобної палати (два з половиною на три метри) й зачинив за собою двері. Брязь! Пробиратися до ліжка — справа марудна, та я все ж умостився на вкритому цератою матраці. Від гнітючої бездіяльності я вирішив увімкнути фантазію, роздивляючись протилежну стіну, на якій полущилась фарба. Зазвичай я розважався тим, що вигадував, на що схожі за формою облуплені місця, й намагався оживити їх в уяві. Втім, сьогодні на облізлій стіні допотопної будівлі проступали самі лиш обличчя — старечі, потворні, демонічні личини. Було страшно, та я продовжував дивитися. Стіна з мене сміялась. Ох, як я ненавиджу цю стіну! Бодай їй лиха година! Вона так і намагалась присунутися ближче й реготала дедалі гучніше. Піт стікав із мого чола й щипав мені очі, та я вперто їх не заплющував. Я мусив пильнувати ту реготливу стіну, інакше вона наблизилась би впритул, вторглась би в мій особистий простір, розчавила б мене. Довелося сидіти непорушно, не зводячи очей із тієї проклятущої стіни, а та гучно сміялася з мене. Чотириста десять осіб, яких проголосили душевнохворими злочинцями, сновигали, мов тіні, нескінченними коридорами цієї Богом забутої діри. Мене дратує, що держава має зухвалість називати це місце шпиталем. Державний шпиталь у Лімі. Брязь!

У відділенні № 22 запала тиша. Чутно тільки, як із дзенькотом змітають друзки скла. Хтось розбив невеличке вікно в денній залі, де ми зазвичай сидимо вздовж стіни на твердих, неоковирних дерев’яних стільцях. Нам дозволяється тільки сидіти стовпом. Курити можна, розмовляти — ні. Ноги повинні рівно стояти на підлозі. Той, хто порушить правила, матиме великий клопіт. Хто розбив вікно? Санітари будуть у мерзенному настрої, адже їхню партію в карти перервали і до того ж тепер одному з них доведеться нидіти в денній залі, наглядаючи за нами. Це, звичайно, якщо нас випустять із наших закапелків.

…Я більше нічого не чув, заглибившись у якесь заціпеніння, подібне до трансу. Моє тіло заніміло. Всередині зяяла порожнеча. Бісова стіна припинила реготати. Тепер стіна була всього лише стіною, а облуплена фарба — всього лише облупленою фарбою. Мої долоні стали холодними й липкими. Серце лунко калатало десь усередині моєї спорожнілої оболонки. Я задихався від тривоги, жадібно очікуючи на ту мить, коли зможу вийти зі своєї тісної комірчини, але продовжував нерухомо сидіти на ліжку, втупивши погляд у мовчазну й нерухому стіну. Я — ніщо, спустошений зомбі в закапелку пекельного небуття. Цівка слини, яка намагалась витекти з кутика моїх пошерхлих вуст, явно вказувала на те, що психотропні препарати почали виборювати контроль над моїм мозком, душею й тілом. Чи варто мені опиратися? Може, дати лікам перемогти? Поринути в марення, щоб утекти від жорстокої реальності, котра лежить по той бік моїх сталевих дверей? Чи варто взагалі жити, якщо попереду чекає лише животіння на цьому сміттєзвалищі, куди суспільство викидає інакодумців? Чого я досягну, чим зможу прислужитися людству, сидячи в цьому закамарку з бетону й сталі, з проклятою рухомою реготливою стіною? Може, краще здатися? Запитання несамовито крутились у моїй голові, неначе платівку, розраховану на тридцять три оберти, розігнали до сімдесяти восьми. Зненацька мене мов струмом ударило. Мої похилені плечі сіпнулись назад, і я виструнчився. Реальність грубо, наче той потужний ляпас, вирвала мене з мого трансу. Моє заціпеніння враз минуло. Щось повзло по моїй спині! Гра уяви? Зібравши ті рештки здорового глузду, які в мене ще залишились, я зрозумів, що мені не здалось. Щось таки повзло по моєму хребту. Я мерщій зірвав із себе сорочку через голову, не зважаючи на те, що вона була застібнута на ґудзики. Сліпий жах безжальний до матеріальних речей. Три ґудзики відлетіли. Я пожбурив сорочку на підлогу й відчув, що на спині більше нічого не ворушиться. Придивившись до сорочки, я угледів винуватця. Виявляється, на моєму попереку витанцьовував чечітку чорний тарган три сантиметри завдовжки. Бридка комаха була безпечна, проте несподіваний шок зробив свою справу: я повернувся до реальності. Шкідник вирішив за мене мою внутрішню дилему. Я відпустив огидне створіння з миром. Потай я пишався тим, що я знову при тямі — це була мить мого тілесного й духовного тріумфу. Я ще не зовсім пропащий. Я ще повоюю. Я не програв остаточно, хоч іще й не переміг. Це я розбив тоді вікно в залі, навіть не знаю навіщо.

До письменника надійшов лист від іншого пацієнта з Ліми, датований 30 січня:

Шановний пане,

дозвольте одразу перейти до суті. До Білла приїздив його адвокат. Не минуло й доби, як Білла перевели з п’ятого блоку відділення інтенсивної терапії до дев’ятого. У дев’ятому блоці жорсткіший режим, аніж у п’ятому.

Рішення про переведення проштовхнули на щоденних зборах персоналу. Для Білла ця звістка стала несподіваним ударом, але він тримався добре. […]

Тепер я можу перекинутися з ним словом лише під час групової прогулянки. Оце так я дізнався, що на Білла чинять великий тиск. Він сказав, що його відрізали від зовнішнього світу, заборонивши побачення, листування й телефонні дзвінки, і знімуть заборону тільки в тому разі, якщо він звільнить своїх адвокатів. Йому також звеліли припинити роботу над книжкою. Його залякують санітари. (Мене теж було звинуватили в тому, що я допомагаю Біллу з книжкою, і я зрозумів, що в шпиталі дуже не хочуть, аби ця книжка побачила світ.)

Мені сказали, що до кінця свого терміну перебування в Лімі Білл скнітиме в блоці з найсуворішим режимом. […]

[Ім’я пацієнта не вказується з етичних міркувань]

12 березня письменник отримав листа сербохорватською мовою з поштовим штемпелем Ліми. Почерк був незнайомий.

Subata Mart Osmi 1980

Kako ste? Kazma nadamo. Zaluta Vreme. Ne lečenje Billy je spavanje. On je U redu ne brinite. I dem na pega. Učinicu sve šta mogu za gaň možete ra čunati na mene «Nužda ne poznaje zakona».

Nemojete se

Ragen

Письменник переклав листа так:

Субота, 8 березня 1980 року

Як ваші справи? Сподіваюсь, у вас усе добре. Я втрачаю час. Біллі більше не отримує лікування: він знову заснув. Але не хвилюйтесь, усе з ним буде гаразд. Тепер я буду за головного і зроблю для нього все, що зможу. Покладіться на мене. «Необхідність не знає закону».

Рейджен

Епілог

У подальші місяці я підтримував зв’язок із Біллі тільки через листування й телефонні розмови. Він не полишав надії, що апеляційний суд скасує вирок, за яким його відіслали до Ліми, і він зможе повернутись до Афін, аби продовжити лікування в лікаря Кола.

14 квітня 1980 року, на повторному перегляді справи Міллігана, суддя Кінворті відхилив скаргу, яку захисник Біллі подав проти Рональда Габбарда, коменданта шпиталю в Лімі, та Льюїса Лінднера, головного лікаря. Адвокат звинувачував їх у зневазі до суду, оскільки ті проігнорували вказівку лікувати Біллі від синдрому множинної особистості. Попри це суддя постановив, що Біллі повинен залишатись у Лімі.

Протягом майже всього 1979 року Законодавчі збори штату Огайо працювали над змінами до чинного законодавства стосовно осіб, які скоїли злочини, але були визнані невинними на підставі божевілля. Політики вирішили надати окружному прокуророві право вимагати, щоб питання про переведення хворого до установи з менш суворим режимом (що раніше передбачалось законом), тепер вирішував суд за місцем скоєння злочину. Термін, через який пацієнт міг попросити про перегляд справи, подовжили з дев’яноста днів до ста вісімдесяти, і слухання тепер повинно було проводитися публічно, в присутності преси й телебачення. Невдовзі в народі ці поправки прозвали Законом «Колумбус Диспетч», або ж Законом Міллігана.

Берні Явич, котрий колись був обвинувачем у справі Міллігана, пізніше сказав мені, що був членом підкомітету Асоціації прокурорів штату Огайо, де й розроблявся проект нового закону. Явич зізнався: