Розділ чотирнадцятий

Сьогодні я рибалив. Наловив рибинок, схожих на сардин — хіба що без гірчичного соусу та бляшанки. Вихвалятись особливо немає чим, але принаймні ми живі. А ще я спробував стріляти з лука. Гадаю, якщо буде потреба, я зможу щось підстрелити на відстані метрів двадцяти. Мало хто наблизиться на таку відстань, але якщо наблизиться, то стріляти краще, аніж стрибати й махати руками.

Ешлі спить — я дав їй останню пігулку. Сильного знеболювального більше немає. Сподіваюся, вона хоч трохи відпочине. А поки що маю скласти якийсь план. Я знаю, що рятівники радять не полишати місце аварії, але нам конче треба забратися звідси. Навіть якщо гелікоптер пролетить у тридцяти метрах над нами, помітити нас буде майже неможливо. За п’ять днів випало понад метр снігу, й уламки літака добряче вкрило. До речі… Треба перенести звідси Ґровера. Зроблю це завтра. Треба влаштувати його десь, де він міг би споглядати схід сонця та спостерігати за зірками. А ще подалі звідси. Зроблю щось подібне до ношей та перетягну його. Потім ці ноші згодяться, щоб перенести Ешлі.

Пам’ятаєш той будиночок у горах? Як ми ходили гуляти вдень, а вночі сиділи коло вогню, дивились, як сніг засипає вікна, та слухали, як вітер виє в комині. Наш медовий місяць.

Пам’ятаєш, наша друга ніч? Ми повечеряли та сиділи коло каміна. У нас не було ні копійки — усе з’їдали кредити на навчання та повсякденні витрати. Ми і за ту хатку заплатили з кредитки, на якій майже вичерпали ліміт. У нас була пляшка дешевого «Каберне». Ти одягла халат і мій светр. Ми з тобою тоді домовилися, що не даруватимемо весільних подарунків — мовляв, коли матимемо змогу, надолужимо. Добре, що я на це не купився. Ти опустила руку за диван та простягла мені охайно загорнутий пакунок із червоним бантом.

— Тримай. Гадаю, це вкрай тобі необхідно. — Ти пильно поглянула на мене.

Спалахи полум’я виблискували на твоїй шкірі. На лівій руці пульсувала тендітна судинка.

— Ми ж наче домовилися не дарувати подарунків?

— Та це ж не весільний подарунок! Це просто дещиця, яка тобі знадобиться, якщо ти хочеш прожити з кимось сімдесят років.

— Сімдесят?

Ти кивнула.

— То що, ти готовий кохати мене навіть тоді, коли я постарію, вкриюся зморшками та не чутиму ані слова, що ти кажеш?

— Навіть дужче, ніж зараз.

Ти закинула ногу на ногу — і халатик сповз зі стегна.

— І навіть коли мої груди висітимуть до пупа?

Ну це просто неможливо. Я тут сиджу і насолоджуюсь твоїми ногами, а ти про обвислі груди! І досі не можу повірити, що ти дійсно це сказала.

Я зібрав докупи усю свою серйозність і кивнув:

— Буде непросто. Ти ж бігун — навряд чи в тебе є чому обвисати.

— Гей! Тобі краще забрати свої слова назад! — Ти ляснула мене по руці.

— Коли я був малий, то якось побачив часопис «National Geographic» — і там була така фотографія. Це жахливо. Я ще довго не читав чоловічих журналів.

— Бене Пейн! — Ти загрозливо тицяла отим своїм неприродно гнучким пальцем у якомусь незрозумілому напрямку. — Краще стеж за своїми словами!

— Ну добре, добре. Якщо щось там у тебе почне відвисати, я пошукаю тобі хорошого пластичного хірурга.

— О, повір, ця проблема набуде загрозливих масштабів уже набагато пізніше, аніж якийсь хірург зможе цьому зарадити. А тепер відкривай.

А я знов опустив погляд на твої ноги й лише подивувався тому, як ти легко поводишся. Усмішка, стомлені очі, крапельки поту на скронях. Червоні щоки, спалахи полум’я. Сміх, твоя врода та енергійність. На мить заплющивши очі, я тоді спробував назавжди запам’ятати той образ. Я запам’ятав.

Рейчел, ти і досі еталон для мене. Ніхто не може витримати порівняння з тобою.

Ти всміхнулася.

— Так ось, є північноамериканський східний час, а є Бенів час, і різниця легко може становити чверть години чи півтори години. Можливо, це трохи тобі допоможе.

Ти мала рацію — я завжди всюди запізнювався. У коробці був електронний годинник.

— Дивись, — ти постукала по ньому пальцем, — ніяких стрілочок. Лише точний час. І я виставила його на тридцять хвилин уперед.

— А тобі не спадало на думку, що це просто всі інші постійно приходять раніше?

— Гарна спроба, але ні. — Ти всілася переді мною, притиснувшись спиною до моїх грудей. Так ми сиділи та сміялися. За вікном падав сніг, а в каміні догоряли дрова.

Десь за годину, коли ми обоє вже засинали, ти прошепотіла:

— Я завела будильник.

— Нащо?..

Ти міцно мене обійняла та заснула.

Уночі будильник спрацював. Я підскочив, намагаючись зрозуміти, що відбувається. На годиннику була 3 : 33 ранку. Я почав натискати усі кнопки, щоб тебе не розбудити. З-за хмар вийшов місяць і залив нас обох яскравим сяйвом. Кінчики твого волосся дивовижно засвітилися. Мені не вдалося побороти той будильник, і я просто запхав його під подушку — він верещав аж шістдесят секунд. Ти прокинулася, засміялася та закуталась у ковдру — вогонь майже згас, і стало холодно. Моє дихання навіть збиралося в хмарку. Я виліз із ліжка. Шкірою бігли мурахи.

Ти, загорнута в ковдру аж по шию, оглянула мене, осміхнулася та прошепотіла:

— Що, змерз?

— Дуже смішно. — Я геть розгубився й пішов підкинути трохи дров у вогонь.

Потім повернувся під ковдру — здається, несправжню ведмежу шкіру, — а ти закинула на мене ногу й пригорнулась усім тілом. Така тепла.

— Навіщо ти поставила будильник на середину ночі?

Ти ще щільніше до мене притулилася.

— Щоб не забути.

— Про що?

— Про те, що тобі стане холодно.

Іноді я взагалі не розумію, як ти могла в мене закохатися. Ти бачиш щось, чого інші не бачать, і говориш такі речі, які може почути тільки серце.

— Ось воно що…

Невдовзі перші сонячні промені розірвали темряву на обрії, і червоний світанок залив собою море ночі. Ти взяла мій зап’ясток та натиснула кнопку на годиннику. Той засвітився зеленим.

— Дивися, — прошепотіла ти, — коли ти натискатимеш кнопку і бачитимеш оце світло, думай про нас. Про мене. — Ти поклала мою долоню собі на груди, і я відчув, як калатає твоє серце. Ти ніколи нічого не приховувала. — Думай про ось це.

Розділ п’ятнадцятий

Я прокинувся від низького гарчання Наполеона — я такого ще не чув. Вочевидь, пес не жартував зі мною. Розплющивши очі, я побачив лише сніжинки від свого подиху. Ешлі тихо лежала поруч і важко дихала. Мабуть, біль повернувся. Наполеон стояв між нами та входом. Ззовні яскраво світив місяць — було добре видно й без ліхтарика. Собака низько опустив голову та зробив два кроки в бік входу. Звідти на нас дивилися два сяйливі ока. Щось низько присіло та витріщалося на нас двома червоними шматочками скла. Позаду тих очей у темряві щось рухалося, наче прапор. Ось знову. Цього разу не прапор, а наче дим від вогню. Я сперся на лікоть і протер очі. Наполеон люто гарчав.

— Спокійно, хлопчику, — я поклав руку йому на спину.

Вочевидь, він зрозумів мене неправильно, бо вилетів з нашої печери наче куля та щодуху накинувся на те, що дивилося на нас ззовні. Обидві істоти перетворилися на один агресивний клубок шерсті, звідки почувся гучний котячий рик. А потім супротивник Наполеона втік, лишивши того стрибати коло входу.