Наступні кілька хвилин я чув лише твоє дихання. А потім ти прошепотіла:

— Бене… десь багато миль тому… десь між «тоді» й «зараз» я віддала тобі своє серце… і я не хочу його назад, чуєш? Ніколи.

Я кивнув.

— І не треба кивати дорозі! Кажи вголос! Чуєш?

— Чую, — всміхнувся я.

Знову падає сніг. Ешлі дуже боляче, і вплив висоти вже очевидний. Треба терміново спускати її вниз, інакше вона тут помре. Знаю-знаю… Та, якщо я не спробую, помремо ми обоє.

Так, і про Ґровера я пам’ятаю. Треба його поховати, але не маю сили. Загалом сніг уже його поховав… А ще там у скелях живе щось, що мене вкрай турбує. Треба відпочити.

Вітер дужчає. Коли дме з півдня, рештки фюзеляжу видають низький свист — ніби хтось дує на горлечко пивної пляшки. Схоже на потяг, який ніколи не приїде.

За допомогою компаса я намагався визначити, у який бік нам іти, але тут навколо лише гори, та й квит. Якщо я зараз схиблю з напрямком, то… то справи кепські. Дійсно кепські. Мені хотілося б сказати всім, що Ешлі квапилась додому… Аби тільки вони знали… Проте є ймовірність, що вони ніколи про це не дізнаються.

Розділ тринадцятий

Я прокинувся на світанку. Усе тіло боліло, я був наче з похмілля. Сили стало лише на те, щоб перевернутись на інший бік та накрити обличчя спальником. Наступного разу я прокинувся вже в обід. Вилізти зі спальника здавалося неможливим. Я взагалі не пам’ятаю, коли міг би проспати цілу добу, якщо не брати до уваги день після катастрофи. Мабуть, нарешті вичерпався адреналін. Ешлі майже не ворушилась уві сні. Голод, падіння в літаку та постійний біль наклали на нас свою руку. Майже під захід сонця я примудрився вилізти з мішка. Рухатись було неймовірно боляче — мені боліло геть усе, без винятків.

Ранок сьомого дня. Вогонь давно згас, але одяг устиг висохнути. Я радо вдягнувся в сухе, зібрав речі в рюкзак, знов запалив вогонь (щоб Ешлі зігрілася) та розтопив для неї трохи води. З усієї сили я намагався не дивитись на Ґровера.

Нам конче потрібна їжа.

Я прив’язав лук до рюкзака, закинув його на плече та виповз назовні. Світало. Повітря було сухе та морозяне, і мій подих повільно обертався на блискучі кристали льоду. Коло входу я все затрусив свіжим снігом — якщо наш гість прийде, я знатиму. Потім я зав’язав свої снігоступи, дістав компас, намітив собі орієнтир десь за півкілометра та рушив у дорогу. Оскільки я не міг подивитися на ландшафт ізгори, без компаса я просто як без рук.

Наступні три години я намічав нові орієнтири та продирався крізь снігові намети. Погода була суха й морозяна, і сніг не лип, але доводилося постійно затягувати непромокальні гетри. Перше озеро, до якого я дійшов, було повністю вкрите льодом. Я обійшов його по колу та знайшов ви́ток — невеличкий струмок, який не замерзав на зиму. Вода була дуже чиста та здавалася майже солодкою. Ризиковано пити таку холодну воду, але, якщо зважити, що я активно рухався, я вирішив дозволити це собі. Та і сеча у мене стала чистою — добрий знак.

Я пішов вниз за течією струмочка й десь за півтора кілометри після чергового повороту ліворуч натрапив на глибоку затоку під великим каменем. Береги ховались у глибокому снігу. Узагалі я не вельми розраховував на свої рибальські навички, та й руки в мене надто задубіли, щоб щось робити вправно. Насправді не знаю, чого риба стала б клювати на цю мушку — вона ж не дурна та знає, що в такому холоді ніяка мушка не виживе.

У Ґроверовій куртці була пляшечка білкової лососевої ікри — невеличкі червоно-помаранчеві намистинки. Я нанизав одну таку на гачок, прив’язав його до ліски та опустив під воду. За двадцять хвилин — жодної рибини. Я зібрався та пішов шукати більше озеро.

Ще за милю я знайшов його і повторив усе те саме. Щоправда, з таким самим результатом. Хіба що цього разу я побачив тіні, які ховалися під камінцями. Багато тіней. Значить, риба є. Як же примусити її клювати? За тридцять хвилин я перетворився на льодяник, а результату й досі нуль. Я страшенно змерз, зголоднів і стомився, тому спакував речі та вирушив шукати інше озеро. За невеличким пагорбом я знайшов ще один струмок. Щоправда, на такій висоті та зі зламаними ребрами той пагорб ледь не вбив мене. Я витратив калорії, які не міг собі дозволити втрачати. Цей струмок був ширший — може, вдвічі, — але не такий глибокий. І я знов побачив ті самі тіні. І теж досить багато.

Я знайшов годящий камінь, струсив з нього сніг та влігся долілиць. Уява вже малювала форель на грилі, і в мене потекла слина. Я витяг ручну сітку Ґровера з кишеньки та повільно опустив її у воду під «ікринкою». Єдина проблема — лютий холод. Руки вмить задубіли, що не так вже й погано. Хоч боліти перестали.

Звісно, тіні відразу ж утекли, але згодом почали повертатися. Кілька рибин повільно підпливли до наживки та почали її кусати. Я підняв сітку — теж дуже повільно, — і витяг з води сім рибинок з палець завбільшки. Навіть не знаю, як мені це вдалося. Мабуть, вони від холоду теж не надто спритні. Я поклав свою здобич на сніг подалі від води та сховав руки в кишені, щоб трохи відігріти. Потім сокирою я відрубав невеличку гілочку, причепив сітку до неї — щоб не занурювати у воду руки — та таким чином упіймав іще кілька рибинок. Увесь свій налов я з’їв — лишив тільки голови.

Трохи відновивши сили, я знов заходився «рибалити». Десь за годину, коли сонце почало хилитися до обрію, я порахував здобич: сорок сім рибинок. Цього вистачить нам обом на сьогодні й завтра. Повертатися було трохи легше: я йшов по своїх слідах, а за день сніг став твердішим, і я менше провалювався. Десь на півдорозі я спинився трохи відпочити та вирішив спробувати лук. Щоб напнути тятиву як належить, мені довелося вивести її аж до самого обличчя. Ребра викручувало від болю. Націлившись на стовбур ялинки з руку завтовшки десь за 18 метрів від мене, я випустив стрілу. Вона пройшла в п’яти сантиметрах від стовбура та зникла в глибокому снігу. Викопував я її хвилин п’ять — вона міцно встряла в землю. Як показав експеримент, швидко стріляти з лука я не міг — але й те добре. І хоч у стовбур я не влучив, одначе стріла пройшла дуже близько. І це вже непогано.

Нашого плато я дістався після опівночі. Хай як дивно, видно було добре. Останні півмилі до літака я йшов дуже обережно, пильно роздивляючись навколо. Нікого живого я не побачив, але сліди поблизу входу свідчили, що цього разу гість підійшов ближче. Майже біля входу між слідами з’явилася рівна западина — мабуть, звір повільно підповз до входу та якийсь час там лежав. Імовірно, він пішов звідси просто переді мною. І не менш імовірно, що він тепер лежить десь недалеко та чекає.

Ешлі дуже охляла, і їй боліли очі. Не дивина — типовий вплив висоти, струсу мозку та голоду. Я назбирав іще дров, розпалив вогонь, випатрав шість рибин і нанизав їх на паличку. Поки риба смажилася, я приготував кави. Кофеїн допоможе перетравити їжу і взагалі покращить самопочуття. Ешлі дуже повільно їла, запиваючи рибу кавою. Я тримав для неї чашу та чистив рибинок. Не промовивши ані слова, вона з’їла чотирнадцять форелей, випила дві чашки кави — аж потім кивнула, мовляв, наїлася.

Наполеон тихенько сидів поруч зі мною. Я поклав перед ним шість рибинок та підбадьорив собаку:

— Давай, їж, малий.

Той встав, понюхав, поводив носом — та вмить проковтнув їх усі. Простісінько з головами.

Я дістав останню пігулку сильного знеболювального для Ешлі. Потім підняв її ногу вище та обклав снігом. Наостанок перевірив кровообіг. Вона миттю заснула — і ми не встигли перемовитись ані словом. Я ще годину чи дві сидів коло вогню та дивився, як колір обличчя Ешлі поступово повертається до норми, а дихання стає глибшим. Я постійно тримав її ногу у своєму мішку та зігрівав стопу. Зрештою я виліз із мішка та вийшов назовні. Просто на моїх очах якась довга тінь чкурнула в кущі ліворуч. Наполеон загарчав — він теж це бачив.