Я підповз до пса та взяв його на руки.

— Ну-ну, хлопчику, все. Усе, він утік, спокійно.

Пса всього трусило, а на плечі я відчув щось мокре.

Ешлі засвітила ліхтарик. Долоня моя була вся липка й червона, як і сніг під нами. Я швидко знайшов глибокий поріз на спині коло плеча та знов налаштував голку з ниткою. Поки я зашивав рану, Ешлі тримала пса. Йому мало подобалося, що його штрикають голкою, але він витерпів, поки я наклав усі чотири шви. Добре, що він не може дотягтися до рани зубами. Ешлі відпустила його, собака крутонувся кілька разів навколо себе, потім поглянув на вхід та лизнув мене в обличчя.

— Так-так, молодець, славний пес. Пробач, що я хотів тебе з’їсти. Пробач.

— Що то було? — нарешті почувся голос Ешлі.

— Пума.

— Вона повернеться?

— Гадаю, так.

— І чого їй треба?

— Нас.

Вона заплющила очі й замовкла. Решту ночі ми спали уривками. Наполеон заліз до мене в мішок та скрутився калачиком, але все одно не відводив очей від входу. Я почухав йому голову, і він незабаром заснув. Я підтягнув ближче лук і стрілу та сперся спиною на уламок хвоста. Заснув лише на світанку.

Коли я прокинувся, Ешлі лежала на боку, тримаючи в руці сигнальний пістолет. Наполеон знову стояв коло входу. У снігу трохи нижче за вхід до печери щось причаїлося. Я підповз ближче, узяв лук і вклав стрілу. Блокові луки, може, й здаються складними, але насправді все просто: стрілу випускає курок. Ти маєш лише напнути тятиву, націлитися та натиснути язичок. Той спускає тятиву, і стріла летить у заданому напрямку. Ґровер мав хороший лук — фірми «Метьюз». І хоча його лук був розрахований під довшу руку, я міг з ним упоратися. Тримаючи лук напоготові, я підповз ближче до виходу та побачив, що внизу стрибає біла лисиця. Красивішу істоту взагалі складно собі уявити. Я затамував подих, напнув тятиву, прицілився та натиснув курок. Стріла пройшла приблизно за п’ять сантиметрів від лисиці, і та чкурнула в ліс.

— Що там? — спитала Ешлі крізь міцно стиснуті зуби. Вона так стисла пістолет, що пальці побілішали.

— Схибив. Вона була надто близько.

— Як ти міг схибити, якщо вона була надто близько? Ти ж казав, що вмієш стріляти.

— Стріла пройшла зверху.

— А що воно було?

— Лисиця.

Справи в нас кепські.

Розділ шістнадцятий

Дивно було жити в будинку, який зберігав стільки тяжких та прикрих спогадів. А ти лише всміхнулася та сказала:

— Дай мені півроку й дозволь геть усе тут переробити, і в тебе з’являться нові спогади. Крім того, — ти взялася руки в боки, — берег океану та означення «безкоштовний» роблять цей дім просто чудовим.

Так що ми перефарбували стіни, замінили кахлі та переінакшили все, що могли. Будинок набув зовсім іншого вигляду. Батько полюбляв цупкі штори, темні кольори, тьмяне світло та самотність. Його дім радше скидався на печеру. А ти обрала м’які блакитні кольори, повісила на вікна ролети, які можна було повністю забрати нагору, поставила скляні двері. У будинку було чути шум океану. Ми чи не щоночі засинали під ритмічний звук хвиль.

А пам’ятаєш ту аварію? Я лишився працювати допізна, бо два «кадилаки» з натовпом пасажирів зіткнулися з вантажівкою. Наша реанімація була вщент забита пацієнтами, і я ніяк не міг піти додому. Усі лікарі лишились, аж поки стан кожного пацієнта не став стабільним. Я був страшенно зморений і думав про те, яке ж коротке людське життя. Лише мить відділяє нас від купи залізяччя, з якої рятівники вирізатимуть наші тіла. Я раптом збагнув, що сприймаю життя як щось буденне: я ж бо прокидаюся вранці та думаю, що достоту так само прокинусь і завтра. А це не конче так.

Я прийшов додому близько третьої ранку. Океан ось-ось мав вибухнути штормом. Вітер здіймав хмари піску, які разом з дощем боляче кусали шкіру. Хвилі збурювали піну та розбивались об берег зі страшенним гуркотом. Одразу було зрозуміло, що на нас чекає сильний приплив.

Я стояв за скляними дверима й дивився на хвилі. Ти прокинулася та спустилася до мене в шовковому халатику.

— Як ти?

Я розповів, що сталося. Розповів про свої думки. Ти підійшла ближче, закинула мою руку собі на плечі та обійняла мене за пояс. За кілька хвилин небо розітнула блискавка.

— Ти мені дещо винен, і я хотіла б це отримати.

Дивна відповідь на мою спробу поділитися своїми переживаннями. Мене це навіть роздратувало.

— І що ж? — дещо грубо спитав я.

Визнаю, я просто бовдур у тому, що стосується емоцій. Мені й досі соромно. Мабуть, ти вже давно хотіла про це поговорити, однак я нічого не помічав. Тепер, згадуючи ті часи, я розумію, що ти протягом кількох місяців подавала мені безліч сигналів, але я був надто занурений в роботу, щоб їх помітити. Ти терпляче чекала, а я тільки й казав: «Дай мені лишень закінчити навчання».

Гадаю, ти просто вирішила, що час брати бика за роги. Ти зробила крок убік та розв’язала халатик. Він легко впав долі, а ти пішла до нашої спальні. На порозі ти озирнулася, і світло від свічки в спальні вихопило половину твого обличчя.

— Я хочу дитину. Просто зараз.

Я дивився, як ти зникаєш у спальні в нерівних спалахах світла. Моє віддзеркалення у шибці точно хотіло сказати мені: «Який же ти телепень». Я зайшов до спальні та опустився коло ліжка навколішки.

— Пробач мені…

Ти всміхнулася, кивнула й потягла мене до себе.

За якийсь час ти вже тихо лежала в мене на грудях, і я відчував, як на мою шкіру капають твої сльози. Пам’ятаю твою стомлену усмішку. І пам’ятаю, як я відчув, що таке справжнє кохання. Ти подарувала мені всю себе. Усю цілком, до самозабуття.

І цей твій подарунок торкнувся найглибших частин моєї душі. Це не можна висловити вголос. Там немає таємниць. Там є лише я і ти — тільки ми.

Я розплакався, наче п’ятирічний.

Уперше я не відчував себе коханим і не відчував, що кохаю. Я бачив саму суть цього почуття. Кохання, якому не заважає моя емоційна безпорадність. І це ти показала мені його. Та ніч стала чимось особливим. Усе горе та втрати, що їх я зазнав, і ця радість наших з тобою життів — вони злилися в одній миті і… Я все життя хотів любити — любити так, щоб не відчувати болю. Не відчувати втрати матері, не відчувати розчарування батька.

І тоді, у ту ніч, я вперше відчув свободу. Я вперше вдихнув на повні груди. Я ціле своє життя бився у хвилях та піні, намагаючись виринути на поверхню, але якась невидима рука утримувала мене під водою. А ти — ти розігнала хвилі, підняла мене над піною й наповнила собою моє серце.

Розділ сімнадцятий

Я спробував пересунути Ґровера, але його тіло замерзло сидячи. Голова схилилася набік. Однією рукою він і досі тримав штурвал. Очі заплющені. Ешлі відвернулася — не змогла на нього дивитися.

Я відірвав шматок крила та повалив на нього Ґровера. На цих імпровізованих ношах мені вдалося виволочити його назовні та підтягти до каменя, навколо якого було найбільше котячих слідів. Тут я посадив Ґровера на землю, сперши спиною об камінь. Повертаючись назад, я рахував кроки — вісімнадцять.

Узявши лук, я вклав стрілу, прицілився у сніжний намет десь за півметра від Ґровера та натиснув спуск. Цього разу я влучив точно. Відстані вистачило, щоб стріла встигла вирівнятися, але не надто далеко — я зміг як слід прицілитися.

Наполеон бігав між мною та Ґровером. Через рану він почав помітно шкутильгати.

— Не переживай, малий, — я поплескав його по голові, — йому нічого не загрожує.

Собака заспокоївся та повернувся в нашу печеру. Паскудне місце. Треба вшиватися звідси. Але є дві проблеми. По-перше, я не маю сил. Завтра їх буде ще менше, а післязавтра тим паче. По-друге, я виріс на Західному узбережжі. У нас там повнісінько пум, і я добре знаю, що вони можуть. У мене немає жодного бажання просидіти тут іще кілька днів у постійній напрузі.