Тихенько я підходжу до неї. Тато давно спить, повернувшись до неї спиною. І я думаю, що могла би розповісти її кращу версію сьогоднішнього вечора. Ми всі знаємо: у нас дуже мало часу. Я могла би зробити її щасливою в останні дні, прикинувшись, що весілля відбудеться.

— Я хочу дещо тобі повідомити, — кажу я.

— О? То починай перша.

— Стюарт запропонував, — говорю я та фальшиво всміхаюся. Потім панікую, бо усвідомлюю: вона захоче поглянути на обручку.

— Я знаю, — промовляє вона.

— Ти знаєш?

Вона киває.

— Звичайно. Два тижні тому він приїхав сюди та попросив у нас із Карлтоном твоєї руки.

Два тижні тому? Я мало не розсміялась. Звичайно, мама повинна першою дізнаватися про такі важливі речі. Я рада, що вона могла так довго насолоджуватися цією новиною.

— І я маю дещо тобі сказати. Ореол навколо мами просто неземний. Це від ліхтаря, але мені цікаво, чому я ніколи не помічала його раніше. Вона так міцно потискає мені руку, як ­постискає її мама своїй щойно зарученій доньці. Тато перевер­тається, а потім сідає.

— Що? — він задихається. — Нудить?

— Ні, Карлтоне. Усе добре. Я ж тобі казала.

Він отупіло киває, заплющує очі й засинає ще до того, як устигає лягти.

— Мамо, які новини?

— У мене була довга розмова з твоїм батьком, і я вирішила.

— О Господи, — зітхаю я. Я просто бачу, як вона пояснює це Стюартові, коли він просить моєї руки. — Це з приводу трастового фонду?

— Ні, не це, — заперечує вона, і я думаю, що «тоді це, напевно, щось про весілля». Відчуваю щемкий сум, що мами не буде тут, щоби спланувати весілля, не тільки тому, що вона помре, а й тому, що весілля не відбудеться. І ще я відчуваю жахливе полегшення та провину, що мені не доведеться пройти через це все разом із нею.

— Тепер я знаю, ви помітили, що останні кілька тижнів справи йшли краще, — промовляє вона. — І я знаю, що доктор Ніл упевнений, що це якісь останні сили, якась дивина… — Вона кашляє, і її тонке тіло тремтить, як оболонка. Я даю їй серветку, і вона супиться, промокає рот.

— Але як я вже сказала, я вирішила.

Я киваю, слухаю з таким самим заціпенінням, як і тато хвилину тому.

— Я вирішила не вмирати.

— Ой… Мамо. Будь ласка, Господи…

— Надто пізно, — говорить вона, забираючи мою руку. — Я вирішила і крапка.

Вона потирає долоні так, наче скидає рак із себе. Вона сидить у своїй нічній сорочці рівно, з ореолом навколо волосся, і я не можу не закотити очі. Як тупо з мого боку. Звичайно, мама буде така сама вперта щодо смерті, як і щодо інших митей свого життя.

Сьогодні п’ятниця, 17 січня 1964 року. На мені чорна сукня А-силуету. Мої нігті повністю обгризені. Я пам’ятаю кожну деталь цього дня, згадую, як люди розповідали, що вони ніколи не забудуть, яку канапку їли чи яка пісня лунала по радіо, коли дізналися про вбивство Кеннеді.

Я заходжу в таке вже звичне для мене місце — на кухню Ейбілін. Надворі темно, і жовта лампочка здається дуже яскравою. Я дивлюся на Мінні, а вона — на мене. Ейбілін переводить погляд із однієї на іншу, ніби прагне чомусь перешкодити.

— «Гарпер енд Роу», — повідомляю я, — хоче його опублі­кувати.

Усі мовчать. Навіть мухи не дзижчать.

— Ви жартуєте, — припускає Мінні.

— Я розмовляла з нею сьогодні вдень.

Ейбілін раптом видає такий вереск, якого я ніколи раніше від неї не чула.

— Господи, я не можу повірити в це! — кричить вона, а потім ми обіймаємось — Ейбілін зі мною, тоді Мінні з Ейбілін. Мінні дивиться в мій бік.

— Усі сідайте! — припрошує Ейбілін. — Розповідайте, що вона сказала? Що нам тепер робити? Господи, я навіть не зварила кави!

Ми сидимо, і вони обидві дивляться на мене, трохи нахилившись уперед. Очі Ейбілін — величезні. Вдома я чекала чотири години, щоби повідомити цю новину. Місіс Стайн підкреслила, що гонорар буде дуже маленьким. Щось середнє між «низьким» і «неіснуючим». Я почуваюся зобов’язаною повідомити про це Ейбілін, щоб вона не розчарувалась. А сама ще не визначилась, як я повинна почуватися.

— Послухайте, вона говорила занадто не радіти. Кількість примірників, які вони планують надрукувати, дуже маленька.

Я очікую, що Ейбілін спохмурніє, але вона хихоче. Вона силкується приховати це, затуляючись рукою.

— Можливо, усього лише кілька тисяч примірників.

Ейбілін дужче притискає руку до губ.

— Жалюгідний… Так назвала його місіс Стайн.

Обличчя Ейбілін темнішає: вона знову хихоче в кулак. Очевидно, розуміє.

— І вона сказала, що це один із найменших авансів, узагалі бачених нею… — Я намагаюся бути серйозною, але мені не вдається, тому що Ейбілін, очевидно, на межі вибуху. Сльози навертаються їй на очі.

— Наскільки… маленький? — запитує вона, прикривши рота долонею.

— Вісімсот доларів, — відповідаю я. — Розділити на три­надцять.

Ейбілін вибухає сміхом. Я не можу з неї не сміятись. Але ж це нісенітниця. Кілька тисяч примірників і $61.50 на людину? Сльози течуть обличчям Ейбілін, і нарешті вона просто кладе голову на стіл.

— Я не знаю, чому сміюсь. Усе раптом здалося таким смішним.

Мінні закочує на нас очі.

— Я знала, що ви божевільні. Ви обидві.

Я роблю все можливе, щоб описати їм подробиці. Що я не найкраще розмовляла телефоном із місіс Стайн. Що вона звучала такою… майже байдужою. А як учинила я? Я залишалася діловитою та ставила відповідні запитання? Чи подякувала я їй за таку ризиковану тему? Ні, замість засміятись, я почала ревіти в слухавку, плакати, як дитина, якій зробили щеплення від поліомієліту.

— Заспокойтеся, міс Фелан, — сказала вона, — навряд чи це стане бестселером, — але я все хлипала, доки вона розтовкмачувала мені подробиці. — Ми пропонуємо лише чотириста доларів авансу та потім іще чотириста доларів, коли все буде готово… ви… слухаєте?

— Так, мем.

— Звичайно, ви маєте дещо відредагувати. Розділ Сари написано найкраще, — зауважила вона, і я переказую це Ейбілін, а вона схвильовано дихає.

Ейбілін шморгає носом, витирає очі, усміхається. Коли ми нарешті заспокоюємося, п’ємо каву, яку подає нам Мінні.

— А ще їй справді сподобалася Гертруда, — звертаюся я до Мінні. Беру аркуш і читаю цитату, яку записала, щоби не забути. — «Гертруда — це нічне жахіття всіх білих жінок півдня. Я обожнюю її».

Якусь секунду Мінні щиро дивиться мені в очі. Її обличчя лагіднішає, вона по-дитячому всміхається.

— Вона так сказала? Про мене?

Ейбілін сміється.

— Схоже, вона впізнала тебе навіть за п’ять сотень миль.

— Вона припустила, що книга вийде аж за шість місяців. Десь у серпні.

Ейбілін, як і раніше, усміхається, абсолютно не збентежена моїми словами. І слово честі, я вдячна їй за це. Я знала, що вона хвилюватиметься, але боялася, що також і трохи розчарується. Побачивши її, я розумію, що вона взагалі не розчарована. Я просто щаслива.

Іще кілька хвилин ми сидимо та розмовляємо, п’ємо каву та чай, аж поки я не зиркаю на свій годинник.

— Я обіцяла татові, що буду вдома через годину. — Тато вдома з мамою. Я ризикнула та про всяк випадок залишила йому номер Ейбілін, сказавши, що збираюся провідати подругу Сару.

Вони обидві провели мене до дверей (раніше Мінні цього не робила). Я обіцяю Ейбілін, що зателефоную їй, щойно отримаю зауваги міс Стайн.

— Тож за шість місяців, нарешті, ми дізнаємося, що станеться, — підсумовує Мінні, — щось добре, погане чи взагалі нічого.

— Може, і нічого, — мовлю я, і мені цікаво, чи хтось купить ту книжку.

— Ну, я сподіваюся на добре, — заперечує Ейбілін.

Мінні схрещує на грудях руки.

— Тоді я готуватимусь до поганого. Хтось же мусить.

Мінні не цікавлять продажі книжки. Здається, її цікавить, що трапиться, коли жінки Джексона прочитають, що ми про них написали.

Ейбілін

Розділ 29

Спека просочується в усі-усюди. Уже тиждень температура понад сто градусів, а вологість — дев’яносто дев’ять відсотків. Якщо стане ще вологіше, то зможемо плавати. Простирадла на шворці не висихають, двері так відсиріли, що не зачиняються, меринга не збивається. Навіть моя вихідна перука починає крутитись.