— Не економ. І жодних штанів. Нехай міс Ла Воль допоможе тобі. — Мама знову кладе голову на подушку. — Вона знається на тому, як повинні одягатися молоді дівчата.

Я не могла змиритися з думкою, що зморшкуваті, пропахлі кавою та нафталіном руки міс Ла Воль торкатимуться мене. Рушила просто через центр міста, вискочила на трасу 51 і попрямувала до Нового Орлеана. Я їхала й карталася, що залишила маму саму так надовго, хоч і знала, що того дня прийде доктор Ніл, а тато буде з нею вдома весь день.

Три години потому зайшла до магазину Мезон-Бланш на Канал-стрит. Я бувала там багато разів із мамою та двічі з Елізабет і Гіллі: була зачарована білою мармуровою підлогою, милями шапок і рукавичок, і напудреними й такими щасливими леді. Не встигла я попросити про допомогу, як якийсь худорлявий чоловік запропонував: «Ідемо зі мною, тут усе нагорі», — і потягнув мене до ліфта на третій поверх, до відділу сучасного жіночого одягу.

— Що це? — спитала я. Там були десятки жінок і звучав ­рок-н-рол, стояли келихи з шампанським і горіли яскраві вогні.

— Люба, це Еміліо Пуччі. Нарешті! — Він відсторонився від мене та поцікавився: — Хіба ви не на показ? Ви ж маєте запрошення?

— Ага, десь маю, — відповідаю я, але він утрачає інтерес, коли я починаю буцімто порпатися в сумочці.

Увесь одяг навколо, здавалося, пустив коріння та розцвів просто на вішаках. Я згадала про міс Ла Воль і розсміялася. Жодних тобі костюмів «великодніх яєць». Квіти! Великі яскраві смужки! І довжина, що відкривала кілька дюймів стегна. Це електрично, і чудово, і запаморочливо. Цей хлопець Еміліо Пуччі, мабуть, щоранку встромляє пальці в розетку.

Я зі своїм незаповненим чеком накупила так багато одягу, що завалила ним усе заднє сидіння «кадилака». Потім, на Меґезін-стрит, я заплатила сорок п’ять доларів за те, щоби моє волосся висвітлили, підрівняли та вирівняли. За зиму воно відросло й набуло кольору брудних помиїв. До четвертої години я вже переїжджала міст через озеро Пончартрейн, по радіо грала група «Роллінґ Стоунз», вітер розвівав моє атласне, пряме ­волосся, а я думала: Сьогодні ввечері зніму свою броню, і хай у нас зі Стюартом усе буде так, як і раніше.

Ми зі Стюартом їмо шатобріан, усміхаємося, розмовляємо. Він дивиться на інші столи, коментуючи знайомих. Одначе ніхто не встає, щоби привітатися з нами.

— Ну, за нові починання, — виголошує Стюарт і піднімає свій бурбон.

Я киваю, ніби бажаючи йому сказати, що всі починання нові. Натомість усміхаюся, п’ю другий келих вина та говорю тост. До сьогоднішнього дня мені ніколи не подобався алкоголь.

Після вечері ми виходимо до вестибюлю, і я помічаю за одним зі столів сенатора та місіс Вітворт. Люди навколо них випивають і розмовляють. Стюарт сказав мені раніше, що вони вперше після переїзду до Вашингтона прибули на вихідні додому.

— Стюарте, он твої батьки. Треба підійти й привітатися?

Але Стюарт скеровує мене до дверей, практично виштовхує назовні.

— Я не хочу, щоб мама побачила тебе в такій короткій сукні, — пояснює він. — Я маю на увазі, повір мені, ти в ній чудова… — Він опускає погляд униз, на поділ. — Можливо, це не найкращий вибір на сьогоднішній вечір.

Дорогою додому я згадую, як Елізабет, стоячи в бігуді, боялася, що хтось із бридж-клубу вгледить мене. Чому мене постійно хтось соромиться?

Коли ми повертаємося до Лонґліфа, уже одинадцята. Я поправляю сукню й думаю, що Стюарт має слушність: вона занадто коротка. Світло в спальні батьків вимкнено, тож ми сидимо на дивані.

Тру очі й позіхаю. Коли розплющую їх, він тримає поміж пальців обручку.

— О… Боже.

— Збирався зробити це в ресторані, але… — Він усміхається. — Тут краще.

Я торкаюсь обручки. Вона холодна та блискуча. Посередині діамант, а з обох боків від нього по три рубіни. Дивлюся на нього, раптом відчуваю жар. Стягую з плечей светр. Усміхаюся та водночас мало не плачу.

— Стюарте, мушу тобі дещо розповісти, — вихоплюється в мене. — Обіцяєш, що нікому не скажеш?

Він дивиться на мене та сміється.

— Почекай, твоя відповідь «так»?

— Так, але… — Спочатку я маю дещо знати. — Даєш мені слово?

Він зітхає та видається дещо розчарований тим, що я псую цю мить.

— Звичайно, даю тобі слово.

Я приголомшена його пропозицією, але роблю все можливе, щоби пояснити. Я дивлюся йому в очі та викладаю факти й деталі про книжку, які можу спокійно озвучити, і розповідаю, чим я займалася минулого року. Я не називаю імен і роблю паузу, коли наголошую на цьому, хоча знаю, що це не добре. І хоча він хоче стати моїм чоловіком, я не знаю його досить добре, щоби повністю йому довіряти.

— Це те, що ти пишеш останні дванадцять місяців? Не… про Ісуса Христа?

— Ні, Стюарте. Не… про Ісуса.

Коли зізнаюсь йому, що Гіллі знайшла в моїй сумці закони Джима Кроу, його підборіддя опускається, і я осягаю, що вже підтвердила слова Гіллі про мене, — а він наївно цьому не вірив.

— Розмови… у місті. Я говорив їм, що вони однозначно не мають рації. Але вони… казали правду.

Коли я розповідаю, як темношкірі після молитовного зібрання погодилися мені допомогти, відчуваю приплив гордості за зроблене. Він тупиться у свою порожню склянку з-під бурбону.

Тоді я додаю, що рукопис уже надіслано до Нью-Йорка; якщо його вирішать опублікувати, гадаю, він вийде десь за вісім місяців, а, може, й раніше. Приблизно тоді, міркую я, заручини перетворяться на весілля.

— Він анонімний, — продовжую я, — але там є і про Гіллі, тож можливо, усі дізнаються, що то я.

Але він не киває та не закладає мені за вухо пасмо волосся, і обручка його бабусі лежить на маминій оксамитовій канапі, як якась безглузда метафора. Ми мовчимо. Він на мене не дивиться. Він дивиться повз моє обличчя.

За хвилину мовить:

— Я просто… Я не розумію, навіщо ти це робиш. Скітер, чому ти взагалі… про це думаєш?

Я наїжачуюсь, зиркаю на обручку, таку яскраву та блискучу.

— Я не… в цьому сенсі, — знову починає він. — Я хочу сказати, тут усе добре. Навіщо ти хочеш створити проблему?

З його голосу ясно: він щиро хоче почути від мене відповідь. Але як це пояснити? Стюарт — хороша людина. Як я впевнена в тому, що вчинила правильно, так і можу зрозуміти його розгубленість і сумніви.

— Стюарте, не я створюю проблеми. Проблеми вже існують.

Але, вочевидь, це не та відповідь, на яку він очікує.

— Я тебе не знаю.

Опускаю очі, згадуючи, що лише кілька хвилин тому я думала про те саме.

— Гадаю, ми матимемо решту життя, щоби це виправити, — зауважую, намагаючись усміхнутись.

— Не знаю… мабуть, я не можу одружитися з кимось, кого не знаю. — Я хапаю ротом повітря. Мій рот роззявляється, але якусь мить я неспроможна витиснути хоча б щось.

— Я повинна була тобі розповісти, — звертаюсь я більше до себе, аніж до нього. — Ти мав знати.

Кілька хвилин він дивиться на мене.

— Я дав тобі слово. Я нікому не скажу, — говорить він, і я йому вірю. Стюарт може бути багато ким, але він не брехун.

Він устає. Востаннє приречено на мене дивиться. А тоді забирає обручку та йде.

Тієї ночі, коли Стюарт пішов, я броджу з однієї кімнати до іншої, мені пересихає в роті, я мерзну. Холод — це те, чого я прагнула, коли Стюарт покинув мене вперше. Холод — це все, що в мене є.

Опівночі я чую з маминої спальні:

— Євгеніє? Це ти?

Спускаюся в хол. Двері напіввідчинено, і мама сидить у своїй накрохмаленій білій нічній сорочці. Її волосся спадає по плечах униз. Я вражена, який у неї гарний вигляд. На задньому ґанку горить світло, відкидаючи білий ореол на її тіло. Вона всміхається, і я бачу: вона у нових протезах, у тих, що виготовив їй доктор Саймон, коли її зуби почали руйнуватися від шлункової кислоти. Її усмішка біліша, аніж на підліткових фотографіях.

— Мамо, що я можу для тебе зробити? Тобі погано?

— Євгеніє, ходи сюди. Я хочу тобі щось сказати.