Цього ранку я навіть не можу натягнути панчохи. Мої ноги надто набрякли. Думаю, я зроблю це, коли приїду до міс Ліфолт, у неї кондиціонер. Мабуть, спека побила всі рекорди, бо за вже сорок один рік праці на білих це вперше в житті я пішла на роботу без панчіх.

Але в будинку міс Ліфолт іще більша задуха, ніж у моєму.

— Ейбілін, завари чаю і…тарілки для салату… протри їх… — сьогодні вона навіть не показується на кухню. Вона у вітальні, тягне стілець до кондиціонера, її комбінація задирається. На ній сьогодні тільки комбінація та сережки. Я бачила білих леді, які виходили зі спальні абсолютно без нічого, але міс Ліфолт не така.

Час від часу мотор кондиціонера видає «ффффіууууу». Так, наче здається. Уже двічі міс Ліфолт викликала майстра, він обіцяв прийти, але, я впевнена, що його не буде. Надто жарко.

— І не забудь… ту срібну штучку — для корнішонів, вона в…

Але вона замовкає, не договоривши. Таке враження, що ­сьогодні надто спекотно навіть для того, щоби загадати роботу. І ви знаєте, що буде жарко. Схоже, усе місто здуріло від спеки. Виходжу на вулицю та відчуваю, як там тихо, моторошно, ніби перед торнадо. Чи, може, це лише в мене таке відчуття — через хвилювання перед виходом книжки. Вона виходить у п’ятницю.

— Гадаєте, що бридж-клуб треба скасувати? — питаю я з кухні. Тепер бридж-клуб щопонеділка, і за двадцять хвилин леді будуть тут.

— Ні. Усе… вже готово, — каже вона, але я усвідомлюю, що вона погано розуміє ситуацію.

— Я ще раз спробую збити крем. Потім піду до гаража, надягну панчохи.

— О, Ейбілін, не турбуйтеся про це. Надто жарко для панчіх. — Міс Ліфолт нарешті відступає від кондиціонера, волочить себе на кухню, обмахуючись віялом із китайського ресторану. — О Боже, на кухні на п’ятнадцять градусів спекотніше, аніж у їдальні!

— Зараз вимкну духовку. Діти, йдіть гратись.

Міс Ліфолт спостерігає у вікно за дітьми, які граються біля зрошувача. Мей Моблі в самих трусиках, Росс — я називаю його Малюк — у підгузку. Йому ще й року немає, а він уже ходить, як великий хлопчик. Він ніколи не повзав.

— Не розумію, як вони можуть там стояти, — мовить міс Ліфолт. Мей Моблі любить гратися зі своїм молодшим братиком, наглядає за ним, ніби вона його мама. Але Мей Моблі більше не просиджує всі дні вдома. Щоранку моя дівчинка ходить до баптистської підготовчої школи Бродмор. Але сьогодні День праці, свято для всього світу, тож занять немає. А я рада. Невідомо, скільки днів мені залишилося провести з нею.

— Погляньте на них, — кличе міс Ліфолт, і я підступаю до ­вікна, біля якого вона стоїть. Розпилювач бризкає аж на вер­хівки дерев, утворюється веселка. Мей Моблі бере Малюка за руки, і вони, заплющивши очі, стоять під бризками, наче охрещуються.

— Вони справді особливі, — говорить вона, зітхаючи, ніби щойно це зрозуміла.

— Звичайно, це так, — погоджуюсь я і відчуваю, що зараз ми з міс Ліфолт поділяємо цю мить, споглядаючи у вікно дітей, яких обоє любимо. І я ставлю собі запитання: а можливо, все справді трохи змінюється? Зрештою зараз 1964 рік. У центрі неграм дозволяють ходити до «Вулворта».

Мені болить серце, коли розмірковую, чи не надто далеко я зайшла. Коли вийде книжка і всі дізнаються, що це ми, я, мабуть, ніколи більше не побачу цих дітей. А що, як мені навіть не вдасться попрощатися з Моблі Мей, не вдасться востаннє запевнити її, що вона хороша дівчинка? А Малюк? Хто ­розповідатиме йому історії про зеленого марсіанина Лютера Кінга?

Я вже зо двадцять разів прокручувала це в голові. Одначе тільки сьогодні це стало видаватися таким реальним. Я торкаюся до вікна, і це так, мовби торкаюся до них. Якщо вони дізнаю­ться… як я сумуватиму за цими дітками.

Озираюся та помічаю, що міс Ліфолт витріщається на мої голі ноги. Думаю, це просто цікавість. Можу побитися об заклад, вона ще ніколи не бачила чорних ніг так близько. Але потім зауважую, що вона супиться. Вона глипає на Мей Моблі й теж супиться. Дівчинка з ніг до голови вимастилася болотом і травою. А тепер вона обмащує брудом свого братика, наче він свиня у свинарнику, і я вловлюю огиду, яку відчуває міс Ліфолт до своєї доньки. Не до Малюка, лише до Мей Моблі. Начебто вона приберегла її спеціально для неї.

— Вона зіпсує подвір’я! — вигукує міс Ліфолт.

— Я піду заберу їх. Я подбаю…

— І я не можу дозволити вам обслуговувати нас у такому вигляді — з голими ногами!

— Я казала вам…

— За п’ять хвилин тут буде Гіллі, а вона все зіпсувала! — волає. Гадаю, Мей Моблі почула її через вікно, тому що вона завмирає та озирається на нас. Усмішка зникає. За секунду вона починає повільно витирати бруд з обличчя.

Я надягаю фартух, тому що мушу помити дітей. Потім прямую до гаража та надягаю панчохи. Книжка виходить за чотири дні. Жодної секунди не зашвидко.

***

Ми живемо в очікуванні. Я, Мінні, міс Скітер, усі служниці, чиї розповіді в книжці. Таке враження, що останні сім місяців ми дожидалися, поки закипить якийсь невидимий горщик. А на третій місяць чекання просто припинили це обговорювати. Були надто схвильовані.

Утім, упродовж попередніх двох тижнів усередині мене деренчали якась таємна радість і потаємний страх, тому я ще повільніше натирала підлогу й ще активніше прала білизну. Прасування складок перетворювалося на вічність, але що вдієш. Ми всі впевнені, що спочатку ніхто нічого не скаже. Саме так, як міс Стайн заявила міс Скітер: не очікувати на щось особливе, бо книжка однозначно не стане бестселером. Міс Скітер припускає, що, може, взагалі нічого й не станеться, оскільки на півдні люди «стримані». Якщо вони щось відчувають, то спроможні промовчати. Просто затримати дихання та чекати, поки все минеться, розсіється наче газ. Мінні бурчить:

— Сподіваюся, вона затримає дихання, аж доки він не рознесе весь округ Гіндз.

Хочу, щоби Мінні подобрішала, та Мінні є Мінні.

— Крихітко, перекусиш? — питаю, коли та у четвер повертається зі школи. О, вона вже велика! Уже чотири роки. Висока для свого віку — більшість людей вважає, що їй уже п’ять чи шість. Худорлява, як і її мама, проте з усе-таки пухкенькими щічками. І волосся у неї не надто гарне. Вона вирішила підстригтися ножицями для паперу, але знаєте, як це трапляється. Міс Ліфолт водила її до салону краси, але й там не змогли зарадити; з одного боку волосся коротке, а спереду його майже немає.

Я готую їй щось низькокалорійне, бо міс Ліфолт дозволяє мені давати їй тільки крекери, тунець або желе без збитих вершків.

— Що ти сьогодні вивчила? — питаю я, хоча вона ще не у справжній школі, а у підготовчій. Одного разу, коли я поставила їй це запитання, вона відповіла: «Про пілігримів. Вони прибули, а тут нічого не росло, тож вони з’їли індіанців».

Тепер я знаю, що колоністи не їли жодних індіанців. Але це неважливо. Важливо те, що в головах у цих дітей. Раз на тиждень вона однаково засвоює свій урок від Ейбілін, її таємну історію. Коли Малюк підросте, я йому теж розповідатиму. Тобто якщо все ще працюватиму тут. Одначе не думаю, що з Малюком усе буде так само. Він любить мене, але він дикий, як звіреня. Підбігає та міцно обіймає мої коліна, а потім прожогом мчить і шукає чогось іншого. Але навіть якщо мені не вдасться зробити це для нього, я не почуватимусь погано. Упевнена, що я це почала, тож хлопчик, хоча сам ще жодного слова неспроможний вимовити, слухає все, що говорить Мей Моблі.

Сьогодні, коли я цікавлюся, чого вона навчилася, Мей Моблі просто буркає: «Нічого», і закопилює губу.

— Тобі подобається твоя вчителька? — питаю її.

— Вона гарна, — мовить та.

— Добре, — погоджуюсь я. — Ти теж красива.

— Ейбілін, а чому ти чорна?

Уже неодноразово інші білі діти ставили мені це запитання. Я просто сміялась, але тепер хочу вчинити правильно.

— Тому що Бог створив мене чорною, — пояснюю. — І це єдина причина.

— Міс Тейлор говорить, що чорні діти не можуть ходити до моєї школи, бо вони не достатньо розумні.