Так минуло ще три роки. І настала та фатальна неділя. Гала запекла качку з чорносливом, спекла пиріг з курагою, поставила на стіл пляшку французького вина, що стояла у їхніх запасах уже майже рік. Взагалі-то вона не дуже любила поратися на кухні. Частіше їли те, що нашвидкоруч готував Левко, або ж перехоплювали щось у театральному буфеті. А тут — без будь-якого приводу.

А привід, виявляється, був.

— Я їду, — сказала вона і підняла келих на рівень очей, так, що вони заховалися за червоним вином.

— Куди? — грайливо перепитав він.

— Далеко.

— Дуже?

— Дуже-дуже.

— І твій Лев, грізний-прегрізний цар звірів, буде тебе далеко-далеко супроводжувати й охороняти! — він перехилився через стіл, спробував зазирнути їй в очі, заховані за келихом з вином.

— Який з тебе лев? Тебе самого треба охороняти…

— То ти мене не візьмеш?

— Ні!

Вона випила вино, поставила келих і глянула на нього.

— Я зустріла іншого. Він… Ми їдемо до нього. І ще… Я взяла у касі театру грошей, оформила як безпроцентний кредит. Ні-ні, ти нічого такого не думай — він дуже мене любить і дуже забезпечений, найімовірніше, ці гроші мені не будуть потрібні. Але про всяк випадок. Не їхати ж мені бідною Попелюшкою. У мами навіть просити не можу. Ти сплачуй на перших порах. А я пізніше віддам. Обов’язково.

Скло тріснуло у Левка під пальцями. Червоне вино вилилось на стіл і потекло до тарелі з пирогом. Кров з порізаної долоні закапотіла і змішалася з вином. Він не відчував болю.

— То це і є небо для твоїх крил?

— Пробач! Не треба сцен! — Гала кинула йому серветку і хутко вийшла з кухні.

Коли він прокинувся, її вже не було. Тільки прощальна записка біліла на столі, біля так і не надрізаного пирога. «Вона не могла так швидко зібратися, — подумав. — Це просто розіграш. Просто якийсь дурний розіграш. Актриси це вміють». Похапцем одягнувся і вибіг у двір.

— Галина Михайлівна, мабуть, відпочивати кудись поїхала, — стрельнула цікавим поглядом сусідка, що вигулювала у дворі свого карликового пуделя. — На такій розкішній іномарці і не з нашими номерами. За кордон, може?

Він промовчав.

— Одні на іномарках по закордонах їздять, а інші собаці кісток не мають за що купити, — сердито пробурчала сусідка і потягла пуделя у під’їзд.

Наступного тижня у театр прийшла Вікторія. Як завжди, в образі вамп — синювато-чорне волосся, вигнуті змійками брови, чорна кофтина з глибоким декольте, темно-вишневі губи. Тільки він знав, яка невпевненість і ранимість ховаються за тим демонічним образом. І яка одержимість. Віка заради театру готова була на все — довічно жити у гуртожитку, перешивати і припасовувати секонд-хендівський одяг, недоїдати. Аби тільки грати. Саме це колись звело їх.

Вона дивилася на нього співчутливо, а він мовчав.

— Треба буде — поклич, — сказала.

Він кивнув. Але не покликав.

Намагалися загоїти його рану й інші актриси. Їх вистачало — самотніх, закоханих у сцену і не вельми, талановитих і не дуже, невлаштованих, таких же обпечених коханням і зрадами. Знав: досить поманити пальцем — і матиме будь-яку з них. Але перед очима стояла Гала. І хто це сказав, що фатальні жінки — конче темнокосі і чорноокі…

Місце головного він справді так і не зайняв. Натомість втратив те, що мав. Вечори наодинці з пляшкою не минулися даремно. Та й конфлікт з Мих-Михом визрів і вивергнувся, як давно сіпаючий фурункул.

На мамин похорон приїхав тимчасово безробітним. Після цвинтаря неприкаяно тикався з кутка в куток старенької осиротілої хати. Пив, а біль не проходив. Ночами не спалося, прислухався до тиші, а чув мамині пісні. Так виразно чув, ніби мама біля ліжка сиділа. Геть усі згадав. Боже, як вона співала! За що не зачепиться поглядом — усе нагадує про минуле. Із сутінків випливають обличчя — мамине, татове, братикове. Тепер вони всі разом, всі десь там, де вже не болить. А він — сам-самісінький. Сороківка минула, а в нього — ні сім’ї, ні дітей, ні близької душі.

Мама померла у вересні. Треба було викопати картоплю, зібрати городину — не пропадати ж тому, що так щедро вродило. В садку яблуні аж вгиналися від медових антонівок. Не знав, як довести все це до пуття. Почуття провини гризло серце, забирало сон — не дуже він переймався маминими сільськими клопотами, ой, не дуже. Театральне життя вихором закружляло, завертіло, перенесло в інший світ. Усе намагався спіймати у тому світі свою жар-птицю. А проворонив долю.

Якраз у такі хвилини і прийшов до нього сільський голова. Не Петюня, а його попередник — колишній Левків учитель історії, Андрій Пилипович. Прийшов, щоб висловити співчуття. А після того, як випили за упокій і розговорилися про життя-буття, запропонував:

— А залишайся, Левку, вдома. Створиш тут свій театр. Не переживай — знайдемо ставочку, я постараюся. І завклубом наша скоро на заслужений відпочинок іде. Займеш її місце. Твори, так би мовити, розвивай свій талант. Ніхто тобі тут не указ. На рідній землі і душевна рана хутчіше загоїться. Може, й молодичка якась приглянеться. А там видно буде. У житті — як на довгій ниві.

То був пік його справді народної слави. Про нього навперебій писали всі газети. Подумати тільки: відомий режисер і актор в одній іпостасі покинув місто, обласний театр, повернувся до рідного села, піднімає його культуру, став звичайним завідувачем клубу, а головне — створив народний театр, у планах якого і світова класика, і сучасні актуальні вистави.

Кожна постановка — «на біс». На кожну такі рецензії, ніби вона з’явилася не на сільській сцені, а в Гранд-опера.

— Ми вас на заслуженого подамо, — тиснув руку після останньої прем’єри завідувач районного відділу культури. — Таких народних театрів по всій Україні на пальцях однієї руки полічити можна.

Може, і справді подавали. Левко не цікавився. Тепер грати немає де і немає кому. Клуб темний і холодний, а його актриси виконують інші ролі — хто італійських престарілих сеньйор доглядає, хто в Польщі полуниці збирає. І Гала нікого в його серце так і не пускає.

Гала…

Нарешті до нього дійшло: це не мара, не сон, але й не Гала. Дівчина у білому кожушку — копія Гали. А Галин голос випливає з-за неї, з-за сінешніх дверей.

— Знаєте, пане Петре, коли півроку тому я приїхала на батьківщину і дізналася, що Левко Терен працює у сусідній області, в селі… А оце ми на Різдво до родичів зібралися… Веронічка зробила такий подарунок моїм землякам… Вона в мене з дитинства співає, з шести років у музичній школі… Ми тоді ще в Угорщині жили… А потім приватного репетитора наймали… Це вже у Швеції… А зараз? Зараз Веронічка на третьому курсі… У мене голосу особливого ніколи не було — драматичній актрисі не обов’язково співати, а в неї, мабуть, від тата… Ні-ні. Я вже давно не граю — мовний бар’єр та й… от Вероніці допомагаю пробиватися… Недаремно ж кажуть, що бездарність проб’ється сама, а талант треба підтримувати. А ви ж чули, як вона співає…

Розмова переходить із сіней у хату.

— Вероніко, оце той самий режисер, про якого я тобі розповідала… Мій театральний учитель і колега. Дуже талановитий! Дуже! Якби він працював не в провінції…

Він жадібно ловить уривки її фраз, пропускаючи мимо вух слова Петюні. Дивиться на білу руку з великим смарагдом на середньому пальці, простягнуту до нього. Смарагд — фальшивий, просто добре відшліфоване й огранене зелене скло. Рука дрібно-дрібно тремтить, на зап’ясті схвильовано пульсує синя жилка.

— День добрий, Левку Івановичу! Що ж ви не приїхали на концерт? Вероніка приготувала для вас пісню. Спеціально для вас.

Він підводить голову. Очі зелені, як псевдосмарагд на пальці. Колись вона підбирала лінзи під колір сукні, тепер, значить, — під колір прикрас. Обличчя доглянуте, але час не обминув і його — від крайніх кутиків очей тягнуться тонкі павутиночки зморщок. Такі зворушливі зморщечки… І такі очі…

Рука у його долоні вже не тремтить, а тріпоче, як наполохана пташка у клітці. Що це — хвилювання чи початок хвороби Паркінсона? Легенько стискає її і відчуває тверді мозолики на пальцях. Хм… Гала і мозолики…