На роботу Галу прийняли. Але раптом не вийшло.

— Виставте звідси цей манекен! Викиньте геть цього вішака! Це сцена, а не вітрина магазину одягу! — зарепетував Мих-Мих на першій же репетиції.

— Вона ще й досі тут? Я кому сказав виставити її з театру? Де це бачено, щоб Кайдашева Мелашка ходила, як королева Марія Стюарт! — метав громи і блискавки на другій, наливаючись темною кров’ю від праведного гніву.

Зазвичай головний являвся на Левкові репетиції вже перед прогоном, а тут — як затявся. Тільки зберуться у репетиційній залі — а він як Пилип з конопель. Ніби спеціально приходить на Галу подивитися. Мабуть, донесли грізному і могутньому про Вікторію. Про її нервовий зрив, про те, що після лікарні збирається покинути театр. От він і напосівся. Вікторія — Мих-Михова «хрещениця», він вів її ще з театрального училища.

Левко теж затявся: якщо піде Гала — піде і він. Але Гала і не збиралася йти. Терпляче переносила вибухи імпульсивного Мих-Миха — ні слова, тільки зблідне як стіна і губки закусить до крові. А поверталася з театру в його «малосімейку» — і знову за роль. Він вчив її перевтілюватися, входити в образ, пластично рухатися, проникливо говорити, передавати почуття. Вражений її терпінням і затятістю, вперто, захоплено і закохано, як Пігмаліон Галатею, ліпив з неї актрису, вдихав у неї вогонь. І сам все більше палахкотів.

Чи то він виявився справді таким добрим учителем, а чи вона — зразковою ученицею. Але зрештою навіть грізний і непоступливий Мих-Мих змінив гнів на милість:

— Я ж казав, успіх — це п’ять відсотків таланту і дев’яносто п’ять — наполегливої праці. Працюй, Галю.

Він вперто не називав її Галою.

За кілька місяців молода дружина Левка Терена мала вже головну роль у драмі за п’єсою місцевого автора, за рік зіграла Мотрю у «Мазепі». А ще за два місяці…

Цього кругленького шанувальника театру вони між собою називали не інакше як «мнясокомбінат». Він завжди сидів на першому від проходу правому місці у четвертому ряду, призначеному зазвичай для місцевих вершків. Як цей чоловік піднявся на бізнесовий Еверест — залишалося загадкою з кількома невідомими. Подейкували, що у бурхливі роки рекетирства і перерозподілу майна він був підставною особою у якогось провладного скоробагатька, який зареєстрував на нього одне зі своїх м’ясопереробних підприємств і сплачував йому за цю комерційну таємницю відсотки. Не вельми переобтяжений клопотами, фіктивний підприємець полюбляв тоді ходити на всілякі конкурси краси та попсові концерти, де неодмінно засвічувався як спонсор — «від імені мнясокомбінату».

Спонсорство було невелике — з десяток-другий квитків, куплених то для пенсіонерів, то для студентів, то для школи-інтернату. Зате фейс «мнясокомбіната» засвічувався поруч із «зірками», а ім’я засідало в головах глядачів. До того ж він з якоюсь маніакальною впертістю увіковічнював себе на фотографіях з відомими людьми. Згодом ті фотографії з’являлися в усіх місцевих газетах — разом із його особистими привітаннями до всіляких свят, а також поруч з текстами передвиборчих обіцянок.

Потім від справжнього власника м’ясокомбінату в місті і слід прохолов. А фіктивний почав розширювати володіння і виходити на перші ролі: купив диплом про вищу освіту, чим любив похвалитися і що не заважало йому робити три помилки у написанні власного прізвища, систематично висував свою кандидатуру то на місце депутата, то на посаду міського голови і регулярно появлявся на прем’єрах театру. Мабуть, театр символізував для нього вищий рівень значимості, ніж естрадні концерти.

Біля «мнясокомбіната» у четвертому ряду зазвичай мостилися двоє його помічників — один з них ні на мить не покидав тіло шефа, а другий кожного разу після вистави виносив на сцену величезний букет і промовляв одну і ту ж незмінну фразу: «Від Анатолія Порфировича!» Міг би й не казати — у букеті неодмінно чипіла листівочка, у якій було зазаначено ім’я палкого шанувальника. У Гали назбиралося вже з десяток таких листівок.

Після тієї прем’єри все було, як завжди. «Мнясокомбінат», його помічники, букет з листівкою. І фуршет у банкетному зальчику, розміщеному у лівому крилі фойє, поруч зі сценою. Основа фуршету — ковбаса та балики від «мнясокомбіната», обрамлені скромною зеленню салатів від адміністрації театру. Самого ковбасного короля не було. Гали — також. Левко навпростець, через сцену із погашеним уже світлом, побіг до її гримувальні. Смикнув за дверну ручку — зачинено. «Мабуть, пішла у банкетний через фойє», — подумав і повернувся назад. І вже за кілька кроків від гримувальні почув якийсь шурхіт за її дверима. Кинувся назад, вдарив плечем у двері так, що ті вилетіли з утлої рами. Вони були там…

Він навіть у тлусту «мнясокомбінатову» пику не зацідив. Не встиг. Якусь мить стояв, наче блискавкою вражений. А коли отямився, Галиного фаната мов вітром здуло. Гала заплакала. Її сльози обеззброїли його.

— Ти ж так любиш повторювати свого улюбленого Шекспіра: «Життя — театр…» А це… Це просто роль. Така роль поза сценою…

— Роль… — автоматично повторив він.

— Вимушена, — додала вона.

— Вимушена… — повторив він. — А чому?

— Чому роль? Чи чому вимушена? — тінь іронічної усмішки ковзнула обличчям, з якого вона ще не встигла зняти грим.

— І те й друге.

— А ти що ж, припускаєш, що я можу любити цього рудого кнура?! Цього тупого тлустого «мнясокомбіната»?! — аквамариново-сині очі Гали (лінзи — під колір сукні) спалахнули праведним гнівом.

— А якби він був не рудим, не тлустим і не тупим?

— Ти на що це натякаєш? Та мені ніхто, крім тебе, не потрібен! Ніхто-ніхто-ніхто! А цей «мнясокомбінат»… Він обіцяє гастролі до Києва і запис на телебаченні. Розумієш? Запис на центральному телебаченні! Статтю в газеті! Знаєш, скільки це коштує? Ти можеш це зробити на свою зарплату? Не можеш. То хоч зрозумій! Ці дванадцять квадратів «малосімейки»… Чути, як за стіною у сусудів комар дзижчить… Цей Мих-Мих, у якого ти під п’ятою! А не буде Мих-Миха, з’явиться на його місці хтось інший. Ти ніколи не станеш головним. Тобі ж до всього байдуже, крім сцени. Усе твоє життя — тільки територія сцени. А що ми за це маємо? Я більше так не можу! Не мо-жу!

Авжеж. Щоб розуміти, грошей не треба. Не таким вона уявляла життя актриси, тим більш — дружини режисера. Блиск, овації, квіти. А опісля… А їй же весь час хочеться почуватися королевою. Міг би здогадатися ще тоді, коли вперше побачив її. Той затятий фанатичний блиск в очах дівчинки, яка вже зіграла роль королеви у студентському театрі й вирішила будь-що нею стати. Той чіпкий і впертий погляд крізь малахітово-зелені лінзи. Він допоміг їй піднятися на одну сходинку до трону. Всього на одну… А далі? А що ж далі?

І раптом його пронизав дикий страх, аж у грудях похололо. Навіщо він їй? Тепер вона може обійтися без нього, може покинути його. Вона може… А він без неї — ні. Схопив Галу за плечі, рвучко шарпнув до себе, притиснув.

— Боляче! — скрикнула вона.

— Не хвилюйся. Будуть гастролі. Будуть…

— Ой, Левчику, як я тебе люблю! Тільки тебе! Одного-однісінького на всьому білому світі! Ти такий добрий, такий благородний… Думаєш, я не знаю, як ти захищав мене перед Мих-Михом? Думаєш, не здогадувалася, що ти сам купував букети, щоб мені їх дарували після вистави? Але це було на початках. А тепер я справді заслуговую тих букетів. Правда ж, заслуговую? Правда ж?

— Правда.

— Тепер… У мене виросли крила, і їм треба польоту. Або я «зірка», або… Або все, або ніщо. Я така. Розумієш?

— Та розумію! Заспокойся…

Вони зайшли до банкетної зали разом. А прокинувся він там під ранок сам. Не пам’ятав, скільки випив, що говорив, як «вирубався» і коли пішла додому Гала. Таке з ним сталося вперше в житті.

Гастролі відбулися. І статтю у центральній газеті надрукували. Але до столичного театру Галу ніхто й не збирався запрошувати. Наївна дівчинка, отруєна незрілою славою… Вона вперто чекала, що її кудись покличуть, що світ впаде до її ніг, замре там, вражений її талантом. Що вона завжди і скрізь буде тільки першою, тільки королевою!