— І вам доброго дня! Ви… ви… сідайте…

Хутко кидається у другу кімнату за стільцями. Але Гала притримує за руку.

— Не треба. Ми дуже поспішаємо. Мусимо їхати, вже вечір, а погода — самі бачите яка. Хоч би не перемело.

Вона бере з рук сільського голови великий пакет, ставить на стіл.

— Це вам до Різдва!

І враз якось поспіхом:

— У нас українська громада хоче свою театральну студію створити, щоб дивитися українські вистави. Не хотіли б попрацювати режисером? У Греції зараз дуже багато українців. Не хвилюйтеся — з переїздом я допоможу. Якщо раптом надумаєте… У нас там тепло… Ось моя візитка.

Він мовчить. У нього стільки запитань. Навіщо вона приїжджала? Навіщо пробиралася цими заметами з теплої Греції? Навіщо везла сюди, в цю поліську глушину, Вероніку? Щоб показати їй його? Щоб побачив він її? Навіщо?! Чи справді хоче, щоб він переїхав? І головне — чи знайшла те, що шукала? Чи впіймала свою жар-птицю?

Але Гала вже за дверима. Сіро-блакитна шубка розчиняється у сірих сутінках, ховається за білий кожушок. За мить спалахують фари, чується вуркотливий звук увімкнутого двигуна, і вишнева іномарка рушає синіми снігами вздовж вулиці.

Волошковий монстр

Скоро північ. А його й досі немає. Тільки диван зловісно поблискує між дверима і шафою — ніби прив’яла волошкова галявина, аномально прибита посеред літа зимовим інеєм. Його диван… Його… Диван… Синя потвора з полірованими горіховими боками і гнутими, ніби рахітними, ніжками. Чудовисько, яке ображає її вишуканий естетичний смак. Монстр, що за три місяці перетворив її життя, упорядковане, розмірене, розписане за ідеально складеною програмою, у хаотичний безлад.

Їй мулько на душі. Мулько і чогось страшнувато. Ніби вона залишилася наодинці з якоюсь міфічною істотою, незрозумілою і непередбачуваною. Істота, звісно ж, пам’ятає історію своєї появи у цій золотисто-бежевій кімнаті. Авжеж пам’ятає… От і зачаїлася, от і вичікує, щоб вибрати момент і помститися.

Головне — не висовуватися ні на сантиметр із території, окресленої жовтою лампою бра. Це щось на зразок крейдяного кола, яким захищаються від нечистої сили. Як отой бурсак у Гоголівському «Вії». Як там його?.. Здається, Хома. Так-так, Хома Брут. Але вона хитріша за Хому, вона не дозволить застати її зненацька. Треба відтягти журнальний столик від синього дивана і підсунути ближче до шоколадно-коричневого — Боже, який дисонанс кольорів! — шкіряного крісла. Ось так. Тепер «крейдяна» лінія світла ніби відрізує краєчок столика з перламутровим телефоном від сутінків вітальні.

Не втратити пильності. Не заснути. Не дати жодного шансу цьому волошковому монстрові напасти на неї сонну. Якби вони тоді не зайшли до того магазину. Якби… Може б…

…Вони не мали наміру обов’язково щось купувати. Просто поверталися з виставки в арт-галереї, перейшли на другий бік дороги і раптом побачили вивіску «Меблевий салон». Той блідо-салатовий прямокутник з жовтими фосфоричними літерами ніби виплив із небуття — новенький, яскравий, магнетично поблискуючий свіжою фарбою. Вони не дуже й здивувалися: магазини останнім часом вигулькують, як гриби з-під листя після рясного дощу — в них перетворюються житлові будинки, бібліотеки, дитячі садки, горища, підвали… Якась суцільна магазинізація всієї країни. Меблевий салон був якраз до речі: вони щойно завершили ремонт квартири, перевезли частину старих речей на дачу та в художню майстерню, тепер можна вже приглянути щось новеньке.

— О! Мій улюблений колір! — сказав Богдан весело, як тільки переступив поріг салону, і хутко пішов до дивана, наполовину захованого за світлою шафою-купе.

— Який дурень міг обтягнути меблі такою синьою тканиною та ще й з такими банальними квіточками! — обурилася вона.

— А я б із превеликим задоволенням полежав на такому диванчику. Це ж ніби волошкова галявинка. Аж пахне… Ух-х-х! — Він заплющив очі, втягнув носом повітря і блаженно посміхнувся.

— Не дивно, що ти лузер. З таким смаком не художником бути, а паркани фарбувати.

Напевно, вона сказала це надто голосно. Напевно… Дві молоді продавщині біля вікна враз припинили своє сороче скрекотання і повернули голови у їхній бік. В очах жінок зблиснула неприхована цікавість. Відкриті роти завмерли в очікуванні нової поживи для перемелювання.

Він мовчав. Тільки дві маленькі тіні, ніби дві хмаринки, пропливли від очей до підборіддя. Вона поглянула на диван і аж відсахнулася: здалося, він раптом спалахнув фосфорично-синім полум’ям, що довгими язиками переметнулося на стіну. Господи, та що це з нею? Нерви, нерви… То ж просто яскравий сонячний промінь несподівано пробився у вікно крізь жовту крону клена і «підпалив» блакитно-синю обшивку. За хвилину сонце зайшло за хмару і він так же несподівано згас.

Поверталися додому мовчки. Кожен думав про своє. Вона відмахувалася від жовтого листя, що кружляло в повітрі, як набридливі мухи. Дивувалася: а що, власне, сталося? Подумаєш, диван… Ні, він не повинен довго гніватися… Та й за що? За сімнадцять років вони замовкали надовго тільки два рази. Але то було зовсім інше. Перший раз Богдан заховався у своє мовчання, як равлик у мушлю, після розмови про дитину. Тоді вона йому сказала:

— Я ще нічого не досягла, тільки закінчила інститут, влаштувалася на роботу, мене тільки-тільки помітили. Якщо зв’яжу собі крила пелюшками, то вже й не злечу. Навіщо ж було вчитися? Навіщо тобі було морочитися з тим моїм навчанням? Ще настане час. Я ж молода. Он за кордоном, кажуть, вперше народжують аж під сорок…

— Так-так, звичайно, у тебе ще багато часу. У тебе… — І він замовк. Здається, на тижнів два.

Вдруге це сталося, коли вона попросила його ніколи (ні-ко-ли!) більш не виставляти в галереї і взагалі нікому не показувати цей дурнуватий портрет. Ну й що з того, що всі хвалять, кажуть, що це найкраща його робота? Що з того, коли їй вона не подобається? Невже він не розуміє, що їй страшенно не хочеться, щоб всі бачили, якою вона була — худющим веснянкуватим сільським дівчиськом з витріщеними наївними очима, у якійсь примітивній ситцевій сукенці і розлізлих капцях? Та вона вже й сама не вірить, що це колись насправді було. А якщо й було, то в якомусь іншому житті, яке не має ніякого стосунку до теперішнього. Та в неї навіть ім’я тепер інше…

…Бурякові плантації — то кара Божа, або як тепер кажуть, карма для жінок у їхньому селі. Щоб дати їм лад — прополоти, прошарувати, прорвати, витягти з землі, почистити, повантажити — колгоспні рабині гнули спини від ранку до смерканку, від ранньої весни до пізньої осені, а то й до третіх заморозків. Колгоспне начальство спеціально затягувало збирання врожаю, щоб буряки набрали ваги і цукристості, щоб урожайність була вищою. Тож доводилося жінкам гибіти на полі під колючим вітром і снігопадом, обчищаючи посинілими від холоду руками оті солодкі, будь вони неладні, корені. Скільки вони потім відкашлювали той урожай! Скільки їх, передчасно зістарілих, застуджених, із зігнутими в три погибелі попереками, вже до смерті не могли випростатися.

Вона ніколи не бачила маму сплячою. Як би рано не прокинулася, навіть вдосвіта, — та вже на ногах. Готує сніданок та обід для сім’ї, їдло для свиней і курей, доїть корову, виганяє на пашу, біжить на город, щоб до поля ще якийсь рядок на своїй землі прополоти. І все — бігом-бігом-бігом. Не встигне відсапатися від того ранкового домашнього марафону, а вже Степан Дем’янів свою тарадайку до воріт підганяє, бібікає нетерпляче: «Ганко! Їдемо! Скільки ти там будеш монькатися?!» Мама і поснідати не встигне: в одну руку сапку, в другу сидір з хлібом, салом та цибулею — і до кузова, наповненого жіноцтвом. Та й почахкала машина за село, до поля.