Федір підбіг, ухопив її в оберемок, притиснув до грудей, закружляв навколо себе.

– Це доля! Розумієш? Сама доля зводить нас! Бо ми маємо бути разом.

Вона не знала, що й казати. Тепер перед нею постав колишній Федір, емоційний, рвучкий, говіркий, відкритий, зовсім-зовсім не схожий на того стриманого, холодного, застебнутого на всі ґудзики чоловіка, якого вона бачила за широкими плечима Ткачова. Невже можна так змінюватися? І який же він тоді справжній?

– Вибач, я тоді не міг. Не можна було, – він ніби прочитав її думки. – Служба така. А ти тут сама?

– Ні. Бачиш, он тінь моя поруч зі мною.

– Ох ти ж моя перчинка! Я мав на увазі… В місті живеш… сама?

– Та ти що! Сама? В місті? Як це можна?

Він вмить насторожився, чогось озирнувся. Погляд чіпкий, пронизливий, як осінній протяг. Схопив її за передпліччя, міцно стиснув.

– Боляче ж, Теодоре! – скрикнула Дана. – Звісно, не сама я в місті. У Луцьку, за останнім переписом, крім Дани Ясницької, ще близько сорока тисяч людей..

– Ох і язичок! – Федір відпустив передпліччя. – Ох і гострий! А я думав, ти з…

– Індик теж думав. Думав, думав, думав та й у борщ упав.

– Я не індик. У борщ не впаду. А от поїсти десь борщику удвох було б непогано. Як пропозиція? Приймається?

– Хто ж увечері їсть борщ?

– Тоді завтра в обід. Скажи тільки де.

– Я подумаю.

Їй подобався такий Федір. Але в голові наче цвяшок забитий: який же він насправді?

Наступного дня чийсь погляд знову поволікся за нею через усе місто. А ближче до полудня в театр зайшов Федір.

– Ти не забула?

Обідали у ресторані. Федір – сама стриманість. Сірий піджак з модними широкими вилогами, білосніжна сорочка, краватка, вишукані манери, виразні кивки головою в бік офіціанта. Він у цьому місті недавно, поки що освоюється. Перевели з іншого. Так, працює у службі держбезпеки. Запропонували – і він не відмовився. А що ж тут такого дивного? Кожна держава має свою службу безпеки. Та й що сьогодні може дати професія історика? Викладацьку платню? Це не для нього.

І блискавичний погляд на Дану – а Юрко викладає? Як?! Вона навіть не знає, де він?! Не може бути! Ніколи б не подумав… Не кохав, значить, Юрій по-справжньому. Та й узагалі, грати на сцені закоханого Петра і самому кохати – це дві великі різниці. Якби вона заради нього, Федора, таке вчинила, з весілля втекла, батьківського гніву і людського осуду не злякалася… Він би її на краю світу знайшов. І не відпустив би, і боготворив би, і королевою зробив би. Він же тільки заради неї приїжджав у Туричі – щоб побачити, щоб почути… Але весь час думав, що третій зайвий біля них. А зайвим, значить, мав бути не він.

І що, Юрко ні разу не приїжджав? Дивно, дуже дивно. Ну що ж, тоді його, Федорові, шанси збільшуються. Завтра йому їхати у відрядження, але тепер, коли він зустрів Дану, не хочеться нікуди від неї їхати. Нікуди! Він повернеться і вони будуть разом. Вона хоче стати актрисою? Він допоможе. Як? Дурненька наївна сільська дівчинка! Невже вона не зрозуміла, що її перевіряють? Певний був українським буржуазним націоналістом з пропольським ухилом. Через те його театр і закрили. А вона ж там працювала. Тепер все залежить від тієї служби, у якій працює він, Федір. Ну, скумекала? Один його розчерк пера – і вона пройшла перевірку «на відмінно», і може виходити на сцену й ловити овації після вистав. Як їй такий поворот?

Федора не було в місті, обіцяв повернутися за тиждень. Але два смолянисті буравчики весь день просвердлювали їй спину. Весь день, аж до самого вечора. Цього разу вистава закінчилася близько одинадцятої. Таке траплялося нечасто, зазвичай фінальна завіса опускалася о десятій. Але сьогодні виникла морока зі світлом, тож глядачам довелося зачекати, а відтак і пізніше вийти.

Дана видала одяг, перевірила, чи всі номерки висять на своїх місцях, чи ніхто нічого не забув. Авжеж, забудьки не переводяться. Знову чийсь смугастий шалик зеленою змійкою простягнувся біля колони фойє. Підняла його, повісила на вішак – завтра обов’язково прибіжать за згубою. Вже зібралася йти, але зупинилася, задивилася у вікно. Ніч – хоч в око стрель, а до квартири добиратися далеченько – район Красне по той бік Стиру. Треба буде підшукати помешкання ближче до театру. Чого їй так лячно сьогодні? Лячно, як ніколи. Може, заночувати на прохідній? А чому б і ні? Тапчан вузький, але якось вони з тіткою Сімою помиряться. Авжеж, так вона і зробить.

Але біля чергової уже задавав хропака їхній робітник сцени – «сценіст», як загадково називав він сам себе. Владько частенько «орендував» старенький тапчан у вахтерки – щоб не перепало на горіхи від дружини, волів тверезіти в театрі. Вранці він прокинеться, дуже здивується, що так тяжко перепрацювався, аж ноги не тримали, буде задобрювати «святу великомученицю Серафиму», побіжить у крамницю, купить для неї жменю «подушечок» зі сливовим повидлом – «щоб чай солодшим був», навіть проведе свою «орендодавицю» додому.

Але це буде вранці. А зараз прохідна просякнута таким запахом перваку, що Дана затулила носа, помахала Серафимі Яківні рукою і вийшла. Вдихнула повітря, що попри морозець уже пахло весною, озирнулася. Над головою зблискували накапані за день довгі бурулі – наче вигострені шпаги, під ногами так же блищала висковзана доріжка. Дана завернула за ріг театру, вийшла до провулку, яким можна скоротити шлях до Красного. Але не встигла ще й оминути театр, як позаду почувся спочатку обережний, а потім уривчасто-нахабний звук клаксона, а ще за мить перед нею зупинилося чорне авто.

– Если Магомет не идет к горе, то гора идет к Магомету. Такова диалектика. Садись, милочка, в машину.

Дана заціпеніла, не могла ні зрушити з місця, ні промовити слово. Чоловік висунувся з автівки, поставив ногу на підніжку. Це був він, Валерій Ткачов. Вона чимдуж кинулась назад, до службових дверей театру. Але Ткачов уже спритно вискочив з автомобіля, перегородив їй дорогу, розкинув руки, ніби збирався згребти її в обійми.

– Куда? Куда, глупая? Рабочий день окончен. Можно и поразвлечься. Я тебе такое покажу…

Вона закричала. І тієї ж миті висока постать відірвалася від стіни театру і схопила нападника за комір. Удар – і той уже скорчився на талому снігу, скованому після відлиги тонким крижаним панцирем.

– Ты на кого руку поднял, гад? Тебе же теперь хана – я тебя из-под земли достану и урою!

– Біжимо! – рятівник схопив Дану за руку. – Не оглядайся. І не бійся – він не побіжить, а машина через двори не проїде.

Щось просвистіло біля самого вуха, моторошно, противно. Але вони вже завернули за ріг будинку.

– Куди ви мене тягнете? Мені треба додому! – спробувала вирвати руку.

– Ні, якраз на квартиру тобі не можна. Товариш Ткачов найперше нагряне туди.

– Звідки ви знаєте, що я живу на квартирі? І що…

– Цс-с-с… Я вже старий і тому багато чого знаю.

– Теж мені старий!

Дана засміялася. Але сміх вийшов зовсім не веселий. Вона вже упізнала Арсена. Того самого, якого їй пан комісар Ліндовський показував на фото у тюрмі – тільки там Арсен Вірченко був з чорною борідкою і, мабуть, через те здавався старшим. Того самого, з яким нібито вона стояла в обнімку біля бузкового куща. Того самого, який місяць тому подав їй своє скромне пальто у гардеробі і відтоді зачастив до театру, постійно пронизує її своїм жагучим поглядом. Не раз вона бачила його і на вулиці. Але чому він опинився такої пори біля театру? Стежив за нею? Навіщо? Чого йому треба?

– Пам’ятаєш ту пані, яка в міському саду назвала тебе Олесею? – Арсен стиснув Данину долоню, ніби боявся, що після почутого вона спробує втекти.

Дана справді рвонулася. Але зрозуміла: від нього не втечеш. Та й чи варто?

– Я Дана.

– Знаю, що не Олеся. Дуже добре знаю. Але Софія Романівна цього не знала. Та я б і сам не повірив, якби… Моєї Олесі немає. Ти не можеш бути нею. Але хто ти?

– Дана Ясницька.

– Ясницька… Річ не у прізвищі. Хто ти?

– Людина. Була акторкою в театрі Миколи Певного, співала, грала на сопілці. Тепер гардеробниця.