– Теж мені таємницю видала. Тобі твоя мама часом ніколи не розповідала, що була знайома з ройовим Михайлом Радичем?

– Ройовим?

– Так, командиром роя у війську січових стрільців.

– З командиром? Моя мама була селянкою, а не вояком.

– А поза війною?

– У нашому селі був учитель. Пан Михайло. Прізвища ніхто не пам’ятає. Пана учителя мої мама і тато знали так же, як і всі у Туричах. Авжеж, бачили, пізнавали в обличчя. Але мама ніколи не ходила на його уроки. Їй тоді було вже за тридцять, вони з татом на той час прожили разом багато років. Та й не дуже її цікавила наука. Тато казав, що кілька разів ходив слухати пана учителя, бо він навчав українською мовою і це було дуже незвично.

– Але якщо моя версія розвалюється, тоді…

– Яка версія?

– Дано, я не вірю в містику. Коли Софія Романівна розказала… Розумієш, я подумав, що їй здалося. Тужила вона дуже за Олесею, от і побачила в схожій на неї дівчині свою доньку. Але коли я зустрів тебе… Ти й справді – ніби друга Олеся. Якби я не знав… От мені і прийшло в голову, що ти позашлюбна донька Михайла Радича. Ні, я знаю, що він дуже кохав свою дружину, дуже-дуже. У них із Софією Романівною було надзвичайно романтичне кохання. Не можливо уявити, щоб він її зрадив. Але як же інакше це пояснити?

– Чому ж позашлюбна?

– Ти хочеш сказати…

– До того ж… Хіба я… Тобто, хіба Олеся до тата вдалася? Мені говорили, що я, а, значить, і вона більше схожі на…

Дана запнулася. Ніяк не могла назвати ту жінку мамою. Але ж Димка сказала, що вона, Дана, – схожа на Софію. Отже, Олеся також. Арсен мовчав. Чого він так довго мовчить?

– То ти тоді все знала?

– Якби ж то. Дізналася зовсім недавно.

– У Софії Романівни хворе серце, – сказав Арсен. – Я повинен її попередити перш ніж вона тебе побачить. Ти мене розумієш? А для цього маю знати, що сказати. Тож розказуй. Часу у нас багато – до ранку ще ой-йо-йой скільки годин. – Він витяг з-під пальта вовняний плетений шарф, обмотав ним Данину шию, провів рукою по її плечах. – Тобі не холодно?

Ні, їй зовсім не холодно. І ніч така гарна, зоряна. І повітря весною пахне. Тільки біля серця холодок. Якби вона знала тоді, у міському саду… Якби знала!

Вони ходили нічними вулицями, потім зайшли до вокзалу. Арсен купив у буфеті дві склянки чаю і пиріжки. Не помітили, коли й ніч пролетіла. Прийшли до акуратного цегляного будиночка на Черчицькій околиці Луцька під ранок. В одному з вікон світилося. Дана зупинилася перед вхідними дверима і не могла зрушити з місця. Але Арсен уже підштовхнув її в плечі.

– Заходь!

Поки вона роздягалася, він пройшов у бічну кімнату. Дана так і стояла біля дверей. Серце то завмирало, то ладне було вирватися з грудей. Якою буде ця зустріч?

Двері відчинилися. На порозі стала жінка. Та і ніби й не та. Без модного капелюшка й елегантної сукні, з наспіх заколотим на потилиці тугим вузлом волоссям, пшеничного зі срібним, у домашніх капцях і старенькому халаті, вона здалася Дані іншою. І тільки очі… Очі ті самі – світло-карі, із зеленкуватими іскринками навколо зіниць і двома сльозинами, що збільшувалися, збільшувалися, поки аж не змогли втриматися під повіками і покотилися по щоках.

Поки вони мовчки розглядали одна одну, з кімнати вийшов хлопчик років двох. Сонний, босий, у блакитній піжамці з рудими кониками, зі скуйовдженим світлим чубчиком і здивованими карими очима.

– Мамо!

Це слово так довго тремтіло на Даниних вустах. Але сказала його не вона. Сказав хлопчик. Видихнув його щасливо і кинувся до неї, обняв за коліна.

– Мамусю! Ти повернулася з неба?! Тебе Бозя відпустив до мене?! Еге ж? Це я його просив, так просив-просив-просив, що він почув!..

Подумала: ні, вона прийшла не з неба. Але привело її сюди справді провидіння небесне. Щоб вона нарешті дізналася про тих, хто дав їй життя, і про сестру, яку вона має замінити для цього маленького хлопчика.

– Браво! Бравісімо! – Михайло заплескав у долоні і повернувся до сусіда по партеру: – Добре зіграли, еге ж?

– Як для аматорів – непогано. Ще б трохи експресії, так би мовити, внутрішнього вогню, – стримано сказав той. – Та й вокал…

– Ви, мабуть, з газети, театральний критик?

– Ні, що ви! Всього-на-всього студент. Але театр дуже люблю. У нашій родині всі театрали. Один з моїх братів – професійний актор і співак, зараз у самого Садовського працює. Дядько підкріплює свою любов до мистецтва грошовими знаками. Без них, як ви розумієте, українського театру давно б не було. Я, коли навчався у торговій школі, також трохи пробував себе у лицедійстві – у нас там був свій драматичний гурток.

– Пробували, кажете? А після спроби що ж – не тратьте, куме, сили, спускайтеся… зі сцени? Звісно, інших критикувати легше, ніж самому отак утяти.

– Чому ж? У мене лепсько виходило. Але навчання у торговій школі закінчилося, повернувся з Єлисаветграда додому, сімейна рада зібралася і дружно вирішила – треба мені їхати до Варшави, здобувати вищу освіту. Ось я й тут. Хоча… От подивився виставу і в душі щось тенькнуло, і наче котеня, маленьке таке, пухнатеньке, гострими кігтиками по ній зашкрябало і тонесенько так пронявчало: а може, тобі, Микольцю, треба було все-таки вибрати театральний, а не політехнічний?

– Ох і розумне ж котеня! А воно вам часом не пронявчало, що можна і в політехнічному вчитися, і на сцені після занять грати? Записуйтесь у театральну студію при інституті – і покажіть оцим аматорам свою оцю саму екс-пре-сі-ю, внутрішній вогонь, ще й із вокалом разом. Що вам заважає?

– Мова. Ще не настільки володію польською, щоб виступати на сцені.

– Перший курс?

– Так.

– І я перший рік у Варшаві. Будьмо знайомі – Михайло Радич. З Волині. Кафедра інженерії. Сподіваюся найближчим часом усе-таки побачити вас на сцені. Як любив повторювати мій дідусь Павло: не супереч душі, бо потім усеньке життя будеш у суперечці з самим собою.

– Микола Певний. З Полтави. Кафедра архітектури. Дякую за пораду. Обо’вязково подумаю над словами вашого дуже мудрого дідуся.

Вони міцно потисли один одному руки. А після наступної зустрічі, на вечорницях, які влаштували студенти-українці, де обом довелося і поспівати, і з дівчатами потанцювати, по-справжньому заприятелювали. Не раз зустрічалися і на виставах, і в бібліотеці. На перші ж літні вакації Микола Певний запросив товариша на свою малу батьківщину.

– Такого райського куточка, як на хуторі мого діда, до речі, твого тезки, Михайла, немає більш ніде. Слово честі! Дід взагалі вважає свої Огульці пупом землі. Та що там пупом землі? Центром Всесвіту! От! Він у нас ще той козарлюга! А заодно і землероб, і агроном, і зоотехнік, і бджоляр, і садівник, і майстер на всі руки, і філософ… Я й не знаю, чого він не вміє. Такий собі український Ной, який змайстрував власний ковчег, а на ньому створив свій світ. На хуторі у нього – всякої тварі, але не тільки по парі. Якщо корови, то череда. Якщо вівці, то отара. А садок який! А пасіка! А ставок, що аж кишить рибою! А полтавські галушки! А вареники! Погоджуйся, Михайле, – не пошкодуєш!

Ну хто б відмовився від таких запросин? Тож влітку помандрував Михайло разом з Миколою на Полтавщину. Але вразили його під час тих вакацій не стільки садок, ставок, пасіка і всі інші патріархальні принади сільського життя на хуторі найстаршого Певного, скільки полтавське міське середовище – він потрапив до людей далеко не бідних, високоосвічених, прогресивних і патріотично налаштованих, які багато читали, цікаво мислили і переймалися українською культурою. Його завжди тягло до такого товариства.

Родові пагони Миколиного сімейства пішли з одного міцного корінця, що вибрав собі плодючу землю у селі Огульці. Як звали-величали їхнього пращура до того, як він став козаком, історія не згадує. А от на Січі нарекли його козаком Певним. Від нього й пішов рід, що й досі тримався одним дружним кошем і жив за статутом предка, написаним на Січі шаблюкою. Сусідили і приятелювали Певні з відомими людьми, мали чимало однодумців, уміли заробити, але й не шкодували заробленого на потреби громади.