Парадні двері зачинені. Службові – з іншого боку. Обійшла будинок ліворуч, вийшла на маленьку вуличку, що збігає від пошти до Стиру. Рішуче відчинила двері. За дерев’яним бар’єром – жінка, мабуть, чергова.

– Вам до кого?

– Я раніш працювала у театрі…

– Тут?

– Ні-ні, не тут, не в польському, а в українському, у Миколи Певного.

– А, є тут кілька ваших акторів. І художника вашого прийняли, кажуть, гарно малює декорації.

– Юрій Миць? Так, він дуже талановитий. Ви б не покликали його?

– Навіщо він тобі?

– Поговорити… Він же мене знає, може підтвердити…

– А що тобі дасть та балачка? Художник-декоратор тут нічого не вирішує. А ти, як я здогадуюсь, на роботу хочеш? Тоді тобі до директора, тільки до директора. Кабінет товариша Журавльова на другому поверсі, праворуч. Не бійся, він сьогодні в доброму настрої. Та куди ж ти посунула з торбехами? От село! Залиш їх біля мене. Не бійся – не з’їм нічого.

Директор вислухав Дану. Довго крутив у руках її посвідку.

– Це польський документ. Такі тепер не ходять. Кажете, грали в оркестрі… І співаєте… Брали уроки вокалу у Ніни Певної… Вірю-вірю. Гарний голос – це дуже добре. Та й зовнішність у вас… Хм… Театр Певного… Театр Певного… Клопоту не оберешся.

– Будь ласка, благаю вас… Мені дуже потрібна робота.

– А якщо… Якщо я запропоную вам місце гардеробниці? Поки що. Так би мовити, з правом виходу на сцену у масовках. А там подивимося, послухаємо, поспостерігаємо. Ну як? До весни, коли потепліє і глядачі будуть приходити до театру без пальт і шубок.

– Коли виходити?

– Завтра.

Це було не те, про що Дана мріяла. Зовсім не те. Але й не найгірший варіант у її ситуації. Принаймні, тепер вона не на вулиці.

Устинчина тітка прийняла її насторожено. Але коли Дана виклала з кошика курей, враз подобрішала. Авжеж, хай займає ту саму кімнату, у якій вони з Устинкою жили. Вона все одно збиралася взяти когось на квартиру – все-таки якась копійчина капне. Тільки от з пропискою… Хай Дана вибачає, але то стільки мороки і ще й не знаєш, чим це може обернутися… Якщо раптом явиться хто з перевіркою і застане Дану, то хай вона каже, що родичка, приїхала в гості, оце тільки-тільки приїхала і вже завтра збирається назад.

Зимовий сезон Дана зустріла за стійкою гардеробної. Не відчувала себе приниженою – все-таки робота. Цікаво було розглядати людей, які приходили до театру. Намагалася вгадати їхні характери. І терпляче чекала. Мусить же колись прийти… та жінка. Якщо вона справді Софія…

Місяць спливав за місяцем, але Софія Радич не приходила. Чи то вона не любить театр, чи її взагалі немає у цьому місті. Якогось дня Дану осінило: тоді, коли вони організували у міському саду концерт, жінка вийшла із собору, так-так, вона пробивалася до сцени від воріт Свято-Троїцького храму. Може, вона його парафіянка? Тоді там її і треба виглядати.

Дана частенько проходжувалася у міському саду, пильно вдивлялася в обличчя перехожих, почала ходити на вранішні богослужіння у соборі. Але тієї, яку шукала, не було. Зате з’явився той, кого вона воліла б обминути десятою дорогою.

Того лютневого вечора у театрі проходили якісь урочисті збори. Гардероб наповнився добротними пальтами керівних мужів і вишуканими шубками їхніх супутниць, стійким запахом м’ясних делікатесів, виставлених з такої нагоди у буфеті, впереміш з одеколоном «Тройной» і духами «Красная Москва». Дана не мала часу навіть очей на власників одягу підвести, ледь встигала повісити чергову вдяганку і протягнути металевий номерок. І раптом над самою головою:

– Ну вот и встретились, беглянка. Я же говорил, что от меня не убежишь.

– Валерчик! Погоди! Я кое-что в кармане оставила!

Розповніла брюнетка з орлиним профілем вихопила у чоловіка своє бежеве кашемірове манто, підбите лисячим хутром, дістала з кишені хусточку і недбало шпурнула його назад. Поки вона поправляла перед дзеркалом у вестибюлі свою чорну куделю, поки підфарбовувала губи і пудрила носа, Валєрчик знову зобразив широку усмішку:

– Теперь ты от меня не убежишь. И заруби себе на носу, мадмуазель Ясницкая: я то знаю, чья ты дочь. У меня превосходная память. Одно мое слово – и тебя здесь никто даже не вспомнит. Жду завтра. На том же месте, в тот же час.

Він чітко, по-військовому, крутнувся на обцасах, відставив убік напівзігнуту руку, його супутниця вхопилася за чоловіків лікоть, і вони повагом пішли до зали. Перед дверима Ткачов озирнувся і підморгнув Дані, що так і стояла, сполотніла, ошелешена, і дивилася їм услід.

А в цей час хтось так же дивився на неї. Вона відчула той пронизуючий погляд, повернулася – біля колони стояв Федір. Не сам, але й не з жінкою. Слухав якогось круглолицого череваня, що весь час витирав величезним носовиком спітнілу круглу лисину, а дивився на Дану. Зловив її погляд, махнув рукою: мовляв, зараз він дослухає череватого балакуна і підійде. Зараз…

– Егей, дівчино! А моє скромне пальто не знайде притулку у вашому поважному гардеробі?

Дана аж здригнулася – їй здалося, що почула голос Юрка. Ніби весняна синичка раптом у серці стрепенулася. Господи! Зроби таке диво! Але дива не сталося. Молодий чоловік справді схожий на Юрка, і не тільки голосом: такий же високий, чорнявий, худорлявий, з трохи випнутим підборіддям і виразними вилицями. Він і дивився на неї, як Юрко – ніби цілував її карим поглядом, ніби водночас пестив і заворожував. Чи це вона собі навигадувала?

– Давайте! У нас тут немає окремих місць для одягу скромного і нескромного.

Дана простягнула руку, що й досі дрібно тремтіла, щоб узяти пальто. Він ухопив її за кінчики пальців, легенько стиснув.

– Хто вас так засмутив? Отой чоловік, що підморгував вам за широкою спиною своєї благовірної? Не зважайте на нього і не вірте йому. Нізащо не вірте!

– Звідки ви взяли, що він саме мені підморгував? І що він мене засмутив?

– Звідси. Так, саме звідси деяка інформація долетіла до моїх чутливих локаторів, – він смішно смикнув себе обома руками за обидва вуха.

– Ваші локатори спіймали інформацію з іншого боку.

– Невже? От капосні! А я ж їх на вас налаштовував, наказував їм, безсовісним, слухати все, що стосується цієї чарівної принцеси, яка чомусь у театрі тимчасово грає роль гардеробниці. Ну гаразд. Але якщо він ще раз вас так налякає, пам’ятайте – я поруч.

– Запам’ятаю, товаришу Япоруч.

Він засміявся.

– Ви щойно видали велику-велику таємницю: Япоруч – це моє псевдо, прізвище таке підпільне. Насправді мене звати Арсен. Арсен Вірченко. Будьмо знайомі.

Дана здригнулася. Десь вона вже чула це ім’я і прізвище. Глянула на колону: Федора там не було, пішов до зали. За ним, розмахуючи руками, почовгав балакучий товстун.

Вранці, як тільки вийшла з будинку, відчула на собі чиїсь очі. Вони прилипли до неї, як дві смоляні краплі до тіла, і супроводжували аж до театру. Взагалі то цієї пори їй не конче було йти на роботу, але Дана намагалася не пропускати жодної репетиції. Ловила кожне слово режисера, запам’ятовувала всі репліки і репризи, на льоту хапала мелодії пісень, тихенько підспівувала вслід за вокалістами, жадібно вдивлялася, як ліпляться сценічні образи, як оживають персонажі. Вона прийшла сюди, щоб стати справжньою актрисою. Тільки актрисою! Гардероб – це так собі, тимчасово, просто невеличка прохідна роль, про яку вона скоро забуде.

Ввечері, коли вийшла з театру, їй знову ніби замуляло між лопатками. Вона вже знала це відчуття – хтось дивиться у спину. Переходила міст через Стир, коли поруч пригальмувало авто. Здригнулася, але зробила вигляд, що не помітила, навіть голову не повернула, тільки прискорила ходу. Авто повільно поповзло слідом, потім рвонуло вперед, завернуло на її вулицю і за переходом, за кілька метрів від будинку, де вона квартирувала, зупинилося. Хтось вийшов з автомобіля і пішов їй назустріч.

– Моя чарівна квіткарко! Якби ти знала, як я радий тебе бачити! Якби ти тільки знала, як я чекав цієї зустрічі! Так довго не міг тебе знайти. А ти, виявляється, он де. Це ж треба!