– Ребе Нохуме! Але ж це Шолом-Алейхем! Сам великий Шолом-Алейхем! А ви такий ґендель[59] робите?!

– Таки так, – погоджується равин. – Таки так, то дуже-дуже великий чоловік. Як я його шаную! Якби ви тільки знали, як я його шаную! Але, прошу пана Загурського, хіба ви ще й Шолом-Алейхему будете проценти давати?

Равин так смішно вимовляє «проценти» – з наголосом на першому складі, з суто єврейським картавим «р-р-р», що Дана ледь стримується, аби не засміятися. Але, як настановляв її Загурський, треба витримувати етикет.

– Як? Хіба превелебний ребе не знає, що Шолом-Алейхем давно помер? – вигукує Загурський.

– О, яке горе, яка втрата! – равин чомусь зовсім не здивований, але хапається руками за ярмулку на голові, театрально закочує, а тоді заплющує очі – Шолом-Алейхем помер… А скільки цей великий чоловік міг ще створити. Тепер на ідиш ніхто так не пише. Таки ніхто. Ви згідні зі мною, пане Загурський?

– Холєра ясна! Та Шолом-Алейхем помер ще в шістнадцятому році, коли світова війна йшла, – не витримує такого невігластва Загурський. – Але я з вами згідний, превелебний, що так уже ніхто не пише. Тільки ж і ви, ребе, погодьтеся, що на сцені у цих краях теж ніхто не говорить на ідиш. Тільки ми. І ми, тільки ми, ребе Нохуме, покажемо вам «Тев’є-молочника». Самого Шолом-Алейхема! На ідиш! Та вже за це…

– Двадцять п’ять! – равин неохоче забирає долоню з тонкопалої руки Загурського.

– Двадцять п’ять? Холєра ясна! Це ж ціла чвертка від усієї виручки. Бійтеся Бога, превелебний! Що ж нам останеться? Та ви подивіться на цю красу! Які очі! Які коси! Який стан! – Загурський показує на Дану, яка тихенько сидить у кутку і спостерігає за торгом. – Встань, дитинко, пройдися. Ви бачите, як вона ходить? Ви бачите? Яка постава! Яка грація! Який шик! Багато ви таких зустрічали, превелебний? Таку красу оберігати треба, як трояндочку в оранжереї. А вона сьогодні ще й ріски в роті не мала. Скажи, дитинко, – ти ж сьогодні ще нічого не їла?

Дана ствердно киває головою.

– Ну от! От! Холєра ясна! Бідна дівчинка навіть говорити не може. Ще отак день-два…Та вона ж зів’яне, як квіточка без дощу. А це талант! Це, можна сказати, золотий самородок з народу, золотий фонд нашого театру.

– Ривко! – гукає равин. – А покажи-но панові Загурському наш золотий фонд. Веди сюди весь кагал[60].

Мабуть, Ривка весь цей час стояла за дверима і підслуховувала, бо вони миттю розчахнулися, в другій кімнаті почувся якийсь тупіт, шарварок і на порозі хутко появилася вервечка з п’яти чорнявих гостроносеньких дівчат. Вони вишикувалися за зростом – від найвищої до найнижчої – і втупили свої допитливі погляди в гостей.

– Сара. Ребека. Хама. Майя. Голда.

Равин називає імена, а дівчата роблять щось схоже на кніксен. Чи всі вони равинові доньки, чи превелебний також підготував до цієї зустрічі свій спектакль і «позичив» когось, щоб дівчат було рівно п’ять – як у Тев’є- молочника? Все може бути. Ян Загурський якусь мить мовчить, тільки переводить ошелешений погляд із пшенично-золотавої Дани на смаглявих і чорнооких нащадків Ривки і Нохума.

– Згоден на дванадцять, – зітхає зрештою.

– Ви мене без ножа ріжете, пане Загурський! – схопився на ноги Нохум. – Вісімнадцять. І ні процента менше. Ви ж бачили – у мене аж п’ять таких золоток, як ваша одна.

– Одна? Бійтея Бога, ребе! Та в мене ціла трупа! А в трупі ще десяток таких. Ну, може, не зовсім таких, але то дуже гарні актриси, дуже гарні. А актори які! – Загурський прицмокнув. – Ви ж знаєте, ребе, Ян Загурський не бере в театр кого-небудь, тільки найкращих. І всі вони хочуть їсти, всі хочуть пристойно одягатися, всім їм треба платити пеньонзи[61]. А ще ж декорації, костюми, ночівки, переїзди… Ви знаєте, превелебний, скільки обходиться переїзд мого кагалу від Варшави до Тарнополя або від Лодзя до Луцька? А ви знаєте, скільки я плачу за те, щоб він тільки одну ніч переночував у готелі? Краще вам того не знати, холєра ясна! Бо нащо вам мій клопіт.

– Таки так, – погоджується равин. – Таки так, пане Загурський. Як я вас розумію! О, як я вас розумію! Театр – то великий клопіт, дуже-дуже великий. Я б собі такого ніколи не побажав. Правда, Ривко? Але режисерові – режисерове, а равинові – равинове. А ґешефт є ґешефт. Самі подумайте: от якби ви ще й агента в театрі тримали, щоб він вам організовував виступи? Скільки б то ще і йому довелося платити? Вай-вей! А я вам зроблю всю роботу за агента – знайду, загітую і приведу до вас публіку. І яку публіку! М-м-м – ух! Пальчики оближеш! Та вона вам такі овації влаштує, що Шолом-Алейхем на тому світі усміхнеться! І що ж ви, пане Загурський, пропонуєте мені за це? Що? Такий мізер, що з мене й кури в курнику до ранку будуть сміятися. Але хай уже. Я єврей не жадібний. І тому тільки з великої поваги до вас і до знаменитого Шолом-Алейхема – сімнадцять.

Ще з півгодини вони змагаються, тепер уже за кожен відсоток, за кожних піввідсотка. І нарешті сходяться на п’ятнадцяти. Обидва незадоволені, але обом це вигідно.

Театр Яна Загурського має право мандрувати містами і селами Білостоцького, Лодзинського, Новогродського, Варшавського, Тарнопільського, Віленського і Волинського воєводств. Саме таку територію ще п’ятнадцять років тому визначило для нього Міністерство внутрішніх справ Польщі, яке на основі першого і другого артикулів спеціальної декларації про видовища, і дало Загурському дозвіл на створення власного мандрівного театру.

Зареєструвати такий колектив – справа нехитра. А от щоб він вижив і тримався на плаву вже стільки років, третини батьківського спадку виявилося замало. Стартовий капітал хутко пішов, як вода у пісок. Треба заробляти свої гроші, постійно заробляти. І тут уже режисерського таланту й амбіцій Яна Загурського та одержимості підібраних ним акторів замало. Тут уже більшу роль грає чіпкість, вміння крутитися, дипломатичність і навіть хитрість Яна Загурського, у якому здібності і діловитість змішалися у тих же пропорціях, що й польська та єврейська кров. Він у своєму театрі – і директор, і адміністратор, і режисер, і актор, і бухгалтер, і антрепренер, і навіть перекладач.

Без перекладача ніяк не обійтися. Адже з самих початків театр грав польською і єврейською мовами, добре знаними його засновником. А коли Ян Загурський одружився, то почав робити постановки ще й українською. Так побажала молода дружина українка, яку Ян просто обожнює. Отож перед корінними жителями Польщі театр виступає польською, на етнічних українських землях, що за Ризьким договором 1921 року відійшли до Речі Посполитої, – українською, а в містечках і селах, де переважає жидівське населення (а таких у Речі Посполитій багато), – єврейською. Така тримовність дає змогу завойовувати широку аудиторію, але разом з тим постійно потребує і доброго перекладача.

Найбільші касові збори театру дають саме єврейські містечка. А їх у Речі Посполитій чимало. Скажімо, в Любомлі, що у Волинському воєводстві, понад 93 відсотки населення – іудеї. Кожному виступу в такому населеному пункті передує зустріч з равином – він і є тим ключиком, який відмикає двері до аншлагу. Під час неї Загурський домовляється про відсотки для превелебного від проданих квитків. Після того равин на богослужінні закликає свою слухняну паству приходити на виставу – «бо ви таки знаєте, що єврей має бачити єврейську класику, а як вона ще й нашою мовою, то ми таки повинні це чути». Кожен превелебний ребе легко йде на угоду з Яном Загурським, бо який же єврей відмовиться хай від маленького, але ґешефту. Але й для театру така неписана угода вигідна, бо гарантує повну залу, овації публіки і добрий касовий збір.

Дана і не думала, що так просто можна отримати місце у театральній трупі. Їхала до Мацейова, щоб зустріти там Юрка. Не просто ж так він говорив їй про це містечко між Ковелем та Любомлем! Усю дорогу проплакала. Уявляла, що в цей час твориться у селі. Але що все те порівняно із зустріччю, яка на неї чекає. Мабуть, Юрко спочатку здивується. Авжеж, неймовірно здивується. Він же навіть не сподівався на такий вчинок, думав, що вона така ж, як усі інші сільські дівчата – не сміє піти супроти волі, змириться, вийде за нелюба. А потім… Потім він аж підскочить від радості. А тоді пригорне її, міцно-міцно… А тоді… Господи, як же вона скучила за його поцілунками!

59

Гендель – комерція, торг (з єврейської).

60

Кагал – орган єврейського самоврядування; юрба, зборище (з єврейської).

61

Пеньонзи – гроші (з польської).