Розшукала у Мацейові театр, який справді виступав у містечку вже третій день. Але там про Юрка ні слухом, ні духом. Авжеж, усі пам’ятають цього статного хлопця з Туричів, який минулого року кілька разів зіграв Петра, коли їхнього актора «позичили» до Львова. Але цього року його ніхто не бачив. Дана запанікувала: що ж робити? Про повернення додому і мови не могло бути – вона ж зірвала весілля, до якого стільки всього було підготовлено, зганьбила і батьків, і Степана. Як тепер появитися їм на очі? Та й сама на все село зганьбилася.

Загурський пройшовся по ній своїм терново-чорним прискіпливим оцінюючим поглядом.

– Дитинко, а заспівай-но щось для душі, здивуй пана Яна.

Дана знітилася, віднікнулася – вона ніколи не співала на чиєсь замовлення. От з дівчатами або для себе – інша річ. Але він наполягав і вона зрештою здалася. А як завела першим голосом «Посію я огірочки», то про все забула. З нею завжди так: почне співати і ніби від землі відривається. Цього разу повернулася з небес на землю тільки тоді, коли почула дружні оплески.

– О, холєра ясна! О, матка боска ченстоховська! Який янгольський голос! Яке сопрано! Який діамант! Та його ще трохи підшліфувати – і таке сяйво буде, що куди тій опері! – Загурський аж розчулився, змахнув сльозу, згріб Дану в оберемок, закружляв навколо себе. А тоді поставив на землю і запропонував: – Залишайся у нас. Я якраз підшуковую молоду героїню, яка не тільки б грала, але й гарно співала.

– Але ж я… Я ще ніколи…

– Всі колись починають із «я ще ніколи». Але, як кажуть у ваших селах, не святі горщики ліплять, – усміхнувся Загурський. – А ти маєш все, необхідне для акторської роботи. Врода – це раз, гарний голос – два, характер – три.

– Звідки ви знаєте мій характер? – здивувалася Дана.

– Холєра ясна! Дитинко моя золота! Та щоб вчинити так, як вчинила ти, треба мати ого-го який характер. На таке відважується хіба що одна з тисячі. А може, й одна із мільйона. А для театру ще один плюс – ти, дитинко, говориш українською і польською мовами. Це великий плюс. Я навчу тебе ще й єврейської. Та ти в мене так засяєш, як…

Мабуть, він хотів сказати, «засяєш, як Тала», але раптом осікся, прикусив язика. Бо хіба можна, хай навіть заради красного слівця чи заради заохочення, порівнювати когось із його незрівнянною Талочкою!

«Життя смугасте, як зебра. Але за чорною смугою неодмінно мусить бути біла», – любить повторювати Загурський. Його театр якраз долав свою чорну смугу. Тому й вирішено було найближчим часом мандрувати селами і містечками, де компактно проживають євреї. І саме Дану Ян Загурський чомусь став брати на зустрічі з равинами. Може, щоб вона прислухалася до єврейської мови, якої він пообіцяв її навчити. А можливо, це просто одна з його маленьких тактичних хитростей – впливати на превелебних равинів юною красою. В усякому разі, без року тиждень актриса Дана Ясницька, яка поки що виходила на імпровізовані сільські і містечкові сцени тільки у масовках, отримала свою першу самостійну роль.

Наприкінці вересня Ян Загурський зі своєю трупою вирушив до Луцька. «Маленький Рим на Стиру» давно і не вперше вабив його до себе. І не тільки тому, що в ньому мешкали родичі Тали. І не лише своєю старовиною, яку справжній естет Загурський, чутливий до всього вишуканого й оригінального, надзвичайно любив, – замком Любарта, таємничими підземеллями біля нього, дивовижним поєднанням різних архітектурних стилів будівель, численними різноконфесійними храмами, що мирно вживаються на невеликій території древнього острова, омитого водами Стиру та його притоки Глушця і відділеного від пізніше збудованої частини міста кількома мостами.

Луцьк не тільки відбудувався після воєнної розрухи. Він ще й потужно розбудовувався, розростався, перетворювався з провінційного повітового містечка з усього-на-всього п’ятнадцятьма тисячами мешканців, яким був за часів Російської імперії, у столицю Волинського воєводства. Нею він став 1921 року, після того, як Польща і Радянська Росія підписали Ризький мирний договір, за яким частина українських і білоруських земель, в тому числі і Волинь, відійшла до Другої Речі Посполитої. Адміністративний центр регіону, звісно ж, потребував властивих для свого статусу ділових, торговельних та культурних відомств і установ. І їх тут зводили, до того ж прискореними темпами.

Тож усередині тридцятих років Луцьк міг уже здивувати не тільки старовинними пам’ятками, але й новими обрисами та цивілізаційними принадами. Від Львова до нього проклали залізницю, що для мандрівного театру неабияка вигода – у вагон потяга можна не тільки самим сісти, але й повантажити все театральне майно, яке зазвичай перевозили фурманками. Налагоджене у Луцьку й регулярне автобусне сполучення. Річкою Стир здійснюють близькі і далекі рейси не лише вантажні біржі, але й пасажирські судна, якими можна потрапити аж до білоруського Пінська. Недавно поблизу міста з’явилося ще й летовище, отже і ще один вид сполучення – повітряний. Мандрівні артисти Яна Загурського поки що в політ не збираються, але сам факт існування летовища – це, як каже їх невгамовний керівник, теж, холєра ясна, гарний додатковий плюсик.

За час інтенсивної розбудови місто поповнилося не тільки адміністративними будівлями, польськими та європейськими банками, численними торговельними фірмами та фірмочками, школами, лікарнями, затишними рестораціями з різними національними кухнями, де можна замовити страви на будь-який смак, але й трьома кінотеатрами та театром. Будівля на перетині вулиць Генрика Сенкевича та Августина Кордецького, реставрована зі старого, кінця ХІХ століття, приміщення з вишуканим фризом і аттикою, у якій розмістився створений 1924 року міський театр імені Юліуша Словацького, стала справжньою окрасою не тільки цього центрального, забудованого переважно у цегляному стилі та стилі конструктивізму кварталу, але й усього міста.

Праворуч від театру імені Юліуша Словацького розмістився кінотеатр «Чари», навпроти – пошта і телеграф, неподалік український клуб «Рідна хата», польський клуб «Вогнище», єврейська гміна, банк «Народний», першокласний отель «Савой», готель «Ренесанс», Волинський музей, управління староств, Луцька українська гімназія, розпочалося також будівництво музичної школи імені Фридеріка Шопена – першої на волинських теренах.

Кожного разу, приїжджаючи до Луцька, Ян Загурський бачив щось новеньке. Цього разу він мав намір побувати у лікаря Володимира Липинського, чудовий будинок якого також з’явився на вулиці Генрика Сенкевича, майже поруч з міським театром. Брат Володимира Станіслав, професор філософії, відомий учений-селекціонер, який мешкав у родинному маєтку Липинських у Затурцях, порекомендував його як авторитетного лікаря, передусім з жіночих хвороб. А Тала останнім часом потребувала такого спеціаліста.

Свого часу Ян Загурський знав і найстаршого брата Липинських, уже покійного В’ячеслава, відомого політичного діяча. Він шанував В’ячеслава, хоч не поділяв його політичних поглядів.

Планував Загурський попросити аудієнції у волинського воєводи Генрика Яна Юзевського. Юзевський – особа неоднозначна і вельми харизматична: відомий державний діяч Другої Речі Посполитої, він свого часу був віце-міністром внутрішніх справ в уряді Української Народної Республіки, приятелював із Симоном Петлюрою, навіть доклав рук до його порятунку. Після закінчення війни радянська сторона вимагала видачі їй головного отамана військ УНР, який оселився у Варшаві. І саме Юзевський зробив усе, щоб цього не сталося.

Тепер Юзевський намагався якось поєднати доктрину «Польща для поляків», проголошену на всіх «східних кресах», з програмою польсько-українського зближення, започатковану ним самим. Він вважав, що саме його вотчина – Волинь – має стати центром порозуміння між поляками та українцями. А ще волинський воєвода вельми толерантно ставиться до творчих людей. І то неспроста, бо й сам відомий у мистецькому світі, як художник-портретист і майстер акварелей. То чого б дипломатичному Яну Загурському не скористатися цією прихильністю свого впливового співвітчизника?