Якось сусідчина донька запросила її на концерт. Авжеж, сказала, вона знає, що пані Дана дуже любить сцену, добре розуміється на музиці, вокалі, працювала в царині культури. От і вирішила порадувати мамину сусідку. Тим більш, що квитків купувати не треба, бо це іспитовий студентський концерт. А заодно хай би пані Дана оцінила її студентів, сказала свою думку.

Ось тоді Дана і почула, як Віка грає її улюбленого Моцарта… Важко було повірити, що таку складну партитуру виконує студентка третьокурсниця. А після концерту – трохи сумовитий, а трохи роздратований Тамарин вердикт:

– Ще один безперспективний талант. Абсолютно безперспективний!

– А це ж чому безперспективний? – здивувалася Дана.

– А тому, шановна пані, що Божу іскру дівчина має, а шансів її роздмухати – нуль, абсолютний нуль. Може, буде викладати сольфеджіо у якійсь містечковій школі. Але щоб стати тим, ким би могла… Сільській родині та її іскра – як старому ксьондзові «Макарена», батькам – аби бульба гарно вродила. Та й вона мала б головою думати, а не одним місцем, тим, у якому розум і не валявся. Напало на неї, бачте, велике-превелике, палке-препалке, просто-таки неземне кохання. Хм… Напало та й підкосило, як африканська малярія європейського туриста.

– Кохання підкосило? А чого ж не окрилило? Як ти можеш так говорити, Томцю? Ти ж усе-таки людина мистецтва.

– Не смішіть мене, пані Дано. Я просто викладачка. А щодо кохання… Може, колись, у ваші древні романтичні часи, воно й давало людям крила. Не знаю. Але зараз… Якщо й підняло воно це здібне, але якесь геть старомодне дівча, то ненадовго, скоро гепне її з висоти, кине прямісінько посеред каструль та памперсів. Завести в такому віці сім’ю – значить, поставити хрест на своєму таланті, – Тамара мало на крик не зривається. – До речі, їм жити ніде. Вікторії доведеться вибратися з гуртожитку. А цей… Едуард з кількома хлопцями квартирує. Теж не варіант. Може б, ви їх прийняли, Дано Дмитрівно? У вас же є вільна кімната. То поділіться і платнею трохи поступіться, щоб у них хоча б на бульбу з тюлькою залишилося.

Дану чогось зачепила за живе ця нервозна тирада. Древні романтичні часи… Старомодна дівчина… Безперспективний талант… Томця явно перегнула палицю. До чого це все?

– А чого? Хай приходять. Поки що поживуть, а там побачимо. Казала мені колись одна дуже талановита актриса і не менш гарна людина: «Як допоможеш обдарованню, хоча б самим мізинчиком його підтримаєш, то й тобі Бог допоможе, бо ж талант – то його промисел». Може, й мені доточить Бозя кілька літ до мого довгого віку, – усміхнулася.

Віка, як тільки вони поселилися, кинулася шукати підробіток. То на дитячому ранку грає, то якісь рекламні листівки розносить. Едик опуститися до такого не міг. Він хоче бути тільки студентом. Навіщо такі неповторні роки марнувати – щоб потім і згадати нічого було? До того ж, його татко сплачує за синове навчання. А Вікуся на державному. То хай би її батьки підкинули трохи – на квартиру і проживання. А то бач, які хитрі…

Ні, він Дані зразу не сподобався. Красунчик, з гарними манерами, але в’юнкий якийсь, верткий, ненадійний. Як Віка могла у нього так закохатися? Але ж закохалася. А хто кохає, той спокою не має. Здається, так колись Димка говорила. Та якби ж не було тільки спокою. А тут, значить, куди гірше: кохання у вікно, а зрада – у двері.

– Дано Дмитрівно! Що мені робити? Що мені робити?! Я ж його люблю! Я б усе простила, якби тільки він повернувся.

От питання так питання! Звідки вона може знати, що має робити Віка? Хто взагалі може це знати?

– Я ж заради нього посварилася з батьками. Вони ж і сердилися, і просили, і вмовляли. Той хлопець, який до мене сватався, все б для них зробив… Його батько фермер, дуже відомий у нашому районі, дуже багатий. Наша сім’я могла б зажити по-іншому. А я… Я така погана… Така невдячна егоїстка… Ненавиджу себе! Навіщо я взагалі на світ народилася!

Господи! Яка знайома ситуація! Ніби нічого під вічним небом не змінилося, все тільки по колу ходить і повторюється, ходить і повторюється.

– Не егоїстка ти, Віко, а мазохістка. Влаштувала тут сама собі екзекуцію! Бракувало ще тільки, щоб почала сама себе до крові полосувати. Нікому нічого поганого ти не зробила. А те, що послухалася серця… Так це ж твоє кохання, дорогенька, ти його й обороняла. Як могла, так і обороняла. За таке не судять, тим більш – себе.

– Так, я його обороняла, боролася за нього. А воно… Воно взяло й покинуло мене. Було – і нема. Немає, Дано Дмитрівно! Немає! Що мені робити?

– Жити. Просто жити, дівчинко. Ніхто не додає до кохання гарантійного листка – що воно навіки і що ніколи не зіпсується, не розіб’ється, не надщербиться. Немає такої гарантії. Це вже як пощастить.

– Мені, значить, не пощастило?

– А от це ще не факт. Може, твоє серце якраз звільнилося для справжнього кохання. Для справжнього. Розумієш?

– Але ж як боляче! Якби ви знали… Якби ви знали, як тяжко втрачати того, кого любиш…

Дана усміхнулася: кому вона це каже? Кому говорить про втрати ця дівчинка, покинута нікчемним зрадливим Едиком, що раптом притихла, зачаїлася.

– У моїх батьків ще семеро дітей. Я мала б їм допомагати. А мені… Мені, бачте, літати захотілося. Вчитися, виступати на сцені. Коли я була маленькою, дуже любила слухати троїстих музик. У нас був старий-старий музика, трохи схожий на Бога. Він на всіх інструментах грав. А я найбільше любила, коли він скрипку до рук брав. Слухаю, бувало, і плачу. А дівчата сміються, кажуть, ти, Вітько, з якимось бзіком у голові. Ну чого ж тут плакати? А я сама не знаю, чого. Слухаю – і плачу. Може, я справді ненормальна? Якби була нормальною, то й Едик не покинув би? Правда ж?

– Неправда ж. Давай-но ми з тобою розкладемо рівненько твою ситуацію та й подивимося, що в нас вийде. Отже, найперше – жити тобі є де?

– Немає. Ми ж вам за жоден місяць так і не заплатили. Це ж уже які борги. А тепер, коли я сама…

– Віко, ти мене слухаєш? Отже, жити тобі є де? Є. Тільки не задимлюй мені більш кімнату, я терпіти не можу цигаркового диму. З голоду ми з тобою не помремо? Авжеж, не помремо. Це я тобі гарантую. Одягатися не обов’язково, як англійська королева Єлизавета, можна і трохи скромніше. Колись, коли станеш відомою скрипалькою, отоді вже… Ну гаразд, гаразд – далеко заглядати не будемо. Але що ми бачимо в результаті? Що все-все складеться добре! З Едика толку все одно, як з бика молока. Але як дуже вже захочеш і будеш наполягати, щоб його повернути… Хм… Ти знаєш, що я відьма?

– Ви… Ви ві-відьма? – Віка округлила заплакані очі.

– А ти й не помітила? Ну, може, не зовсім відьма, але трохи є. От як приготую вересового меду та як напою твого Едика – прибіжить, як миленький, до ніжок твоїх упаде, ручки цілувати буде. Зрозуміє, що немає за тебе кращої. Чи як ти казала? Кльовішої і… як там ще? Ну? Підкажи… Так-так, і крутішої, і суперовішої! І головне – талановитішої. От побачиш! А зараз давай-но таки спустимося до моєї «ластівоньки» і заберемо у неї варення. Зелений чай з вишневим варенням – це найкращі ліки від депресії.

– Супер! – усміхається Віка і пригладжує на голові розкуйовдженого сіро-буро-малинового «їжачка». – Ви така класна відьма! А… Отим своїм вересовим медом колись уже причаровували когось? Чи він і без всяких там чарів-барів-розтабарів за вами бігав, до ваших ніжок падав?

– Аякже. І бігав, і падав, і… Піду-но я нарешті ванну прийму.

– А тоді розкажете?

– Якщо згадаю.

Дана довго ніжиться у теплій воді. А коли виходить, Віка вже спить. Маленька, сплакана, зраджена і така талановита. Як там вона сказала? «Якби ви знали, як тяжко втрачати того, кого любиш…»

Дівчинко моя, а кому ж це і знати, як не мені?

– Десять! – Ян Загурський кладе білу руку з довгими пальцями піаніста на стіл, застелений сірою лляною скатертиною з рожевими мережками по краях, дає зрозуміти, що цифра остаточна й обговоренню не підлягає.

– Тридцять! – равин Нохум з хитруватою усмішкою називає свою цифру і при цьому м’яко кладе маленьку короткопалу долоню на руку Яна Загурського, притискає її до столу, мовляв, а я відступати не збираюся, і все одно моє зверху буде, як оця моя долоня на вашій.