Вскочили до хати, підхопили під руки непутящу сестру, вивели на подвір’я, підвели до рукомийника, змусили вмитися, причесатися. Сянько спробував було ще й сукню відмити, але де там – зелені плями вже назавжди в’їлися у світлий поділ.

– От воропаха[55] шудрата! Новеньку сукню на шмату перевела, – хмикнув Сянько. – Та йди вже, удома хутко перевдягнешся.

– І заодно по дупі дрином заробиш, – сердито додав Назар. – Зараз тобі тітка Настина вшкварить, щоб не дуріла та встид перед людьми родині не робила.

Втрьох пішли стежкою через поле: попереду Назар, за ним Дана, а ззаду Сянько. Зупинилися перед садибою Ясницьких. Наказали Дані присісти на межі. Назар остався біля неї, а Сянько побіг на подвір’я. Дана думала, що брат принесе їй переодягтися, щоб не появлялася на людях у такому вигляді. Але він, вочевидь, дав знак парубоцькому «війську», бо те хутко затупотіло з подвір’я до Дани.

– Оце молода! Оце заховалася! – реготали хлопці.

– Ми тут усі з ніг збилися, увесь двір догори дригом поставили, а вона собі посміхається, посеред жита качається, як писанка на святого Юрія[56].

Парубки продовжують гру, вдають, що й не помітили слідів сліз на Даниному обличчі, повірили у схованку посеред жита. І Степцьо нібито пропускає повз вуха прозорий натяк на святого Юрія, робить вигляд, що нічого непередбачуваного не сталося, що це навіть з його відома молода була так вдало захована. Він несподівано розщедрюється і платить «військовій дружині» в два рази більше, ніж збирався, – і за молоду, і за те, щоб парубота тримала свої наперчені язики за зубами.

Дана так і не заснула тієї передвесільної ночі. Ця невдала втеча… Це розпачливе «Не рви мому синові душу! Відпусти його!»… Це принизливе повернення додому під охороною двоюрідних братів… Цей торг Степця з парубками із «військової дружини»… Ніби вона не людина, а дурна телиця, що втекла з хліва на пашу. Ніби якась річ, яку Степцьо може купити, щоб потім тішитися…

А де ж Юрко? Що з ним? Може, його ті Хотинчині кремпаї не тільки побили, але й… Господи! А якщо вони справді убили Юрка і вивезли за село? Він через неї зі світу пішов, а вона завтра стоятиме зі Степцьом перед вівтарем, сидітиме за весільним столом і … Ні! Не буде цього! Краще – сторч головою, з мосту та у воду. Річка у них глибока, особливо там, де в озеро впадає. А озеро ще глибше, на середині до десяти метрів, казали. Вона скочить з мосту у річку, у самісінький вир, де ніхто ніколи й не купається. Вир викине її в озеро, понесе аж на середину. Буде їм Трійця! Буде їм весілля! Господи! Та що ж це вона таке думає! То ж гріх. Димка казала – найбільший, найстрашніший. А якщо Юрко зараз у біді? Якщо десь стікає кров’ю? Якщо йому потрібна допомога? Ні, вона мусить жити. Мусить знайти Юрка. І коли вони зустрінуться, то вже ніколи не розлучаться. Ніколи!

Вдосвіта, коли садибу міцно скував передранковий сон, Дана тихенько зібрала найнеобхідніші речі, склала у стару валізу, що стояла за куфером, прихопила вузлик з грошима і підійшла до дверей. Двері, мабуть, підперті з того боку, бо навіть не рухнулися. Вернулася до кімнати, поторгнала вікно – не відчинити. Рвонула за раму – рама піддалася. Пригнулася, навпочіпки пройшла попід вікнами, випросталася аж за подвір’ям. Було трохи лячно, здавалося, що ось-ось з жита вискочить лоскотуха[57]. В дитинстві вона їх дуже боялася. Але ж то в дитинстві. Дорослу росавицю[58] польова русалка не подужає залоскотати.

Стежка вивела її через поле до битого шляху, що вигнутим луком огинає Туричі. За селом, неподалік від панського маєтку, – зупинка автобуса. Він курсує цією дорогою два рази на день: точно о шостій ранку – в бік Мацейова і о другій дня – у зворотний. Дана знала, що у зворотний вона вже не поїде.

Частина друга. Терпкий мед ніжності

Залишала у квартирі двох, а застала одну. І та геть сама на себе не схожа. Сидить у куточку кімнати, втиснулася у спинку крісла, скоцюрблена, набурмосена, бліда, із підпухлими, червоними, як у кролика, очима. Нерівно стрижені патли стирчать на голові навсібіч, як солом’яні віхті, пофарбовані у якийсь невизначений колір – чи то бузково-синій, чи синьо-фіолетовий. Штори на вікнах зсунуті чи, може, вона їх ще від ночі не розсувала, а в кімнаті – фу-у-у! – хоч сокиру вішай.

Дана відігнала від себе їдку хмаринку диму, закашлялася і не роздягаючись пішла відчиняти вікно.

– А це ще що за бакунова фабрика тут відкрилася? Коли це ти почала палити?

– Коли-коли… Як до школи вели.

– Щось я не помітила, щоб ти вже й у коледжі бавилася тою нікотиновою гидотою. Принаймні, коли я в село їхала, від тебе цигарками не смерділо.

– Нібито… Так то ж коли ще було! До нашої ери! В іншому часовому вимірі!

– Авжеж, авжеж. Чи то за царя Гороха, як на землі людей було трохи, чи то за царя Панька, як наша земля була тонка. І минуло від того горохово-паньківського царювання – подумати тільки! – аж цілих три місяці. А я й не знала, що часовий вимір так хутко змінюється.

– Для мене, як бачите, змінився. Ще й як змінився!

Як підмінив хтось Вікторію. Не дівчина, а кактус колючий. При сонячному світлі, впущеному нарешті до кімнати через вікно, уже видно, що кактус цей і не бузково-синій, і не синьо-фіолетовий, а якийсь сіро-буро-малиновий.

– Ти б, Віко, допомогла трохи, – зітхнула Дана. – Там у машині яблука, антонівки, ціла торбинка, кілька банок вишневого варення і кошик з вересовим цвітом. А я хочу ванну прийняти. Всю дорогу про неї тільки й мріяла. От чого мені у Туричах не вистачало, то це ванної.

Думала, Віка буде і далі шпичаки виставляти, не послухається. Ні, послухалась, підвелася, рушила до дверей. Йде повільно, ледве переставляючи ноги, аж хитається. Боже ж ти мій, яка ж вона худюща! Голодом себе морила чи що? Ще чого доброго гепнеться на сходах з тими яблуками та слоїками.

– А хай воно собі там полежить у машині. Чуєш, Віко? Хай там побуде поки що. Потім заберемо. Постав-но краще чайник, тут у мене пироги, шоколадку дорогою купила.

Віка повертається мовчки до кухні. Обличчя бліде і застигле – як у зомбі. Та що ж це справді тут сталося?

Дана миє руки, переодягається.

– Чай уже на столі? От і славненько! Зараз почаюємо. А де ж твій Едик? Хай би і він з нами…

Зомбі вмить скидає маску: запальничка у тремтячих пальцях біля цигарки, цигарка біля скривленого рота, сльози – градом, ридання на всю квартиру.

– Ви ще не помітили, що його немає?! Справді не помітили? То огляньтеся, подивітеся – де він? Де? Гей, Едю, коханий! Де ти? Змився мій Едуард Васильович! Злиняв! Повіявся шукати іншу! Кльовішу! Суперовішу! Крутішу! Багатшу! Дурнуватішу! Бо я, бачте, для нього дуже зарозумна і занадто правильна. Йому зі мною нудно! Йому зі мною складно! Я ставлю зависоку планку, а йому ліньки підніматися, він би краще попід нею проскочив, як усі нормальні люди.

То от звідки ця асиметрична кострубата стрижка замість розкішного волосся, цей дивний папужий окрас, ці смердючі цигарки, від яких вона вже не те що зжовкла, але й позеленіла. Бідолашна дівчинка! Бідолашненька… Це ж як вона хотіла його зупинити, утримати біля себе! Це ж як намагалася змінитися, підлаштуватися під його натуру. А натура ж примітивна. Він ніколи не підніметься до неї, до цієї дивовижної дівчинки. Дана це ще тоді зрозуміла, як побачила їх. Той Едик зразу їй не сподобався, з першого ж погляду. Але Віка… Вікуся… Вікторія…

Дана й гадки не мала брати квартирантів у свою другу кімнату. Навіщо? Грошей на хліб і до хліба вистачає. Та й самотність її ніколи не пригнічувала, навпаки, вона давно до неї звикла, навіть дорожила нею. Встаєш, коли виспишся, а не коли треба (а воно ж іноді до світанку не спиться, а тоді як у криницю впадеш), ходиш собі по квартирі, у чому заманеться – хоч у негліже, їсиш, коли хочеться, а не тоді, коли прийнято обідати чи вечеряти, ніхто не заважає, ніхто не контролює, у закутки не заглядає. Вона потім і сама не могла зрозуміти, як відважилася поміняти своє блаженне усамітнення на цей клопіт.

55

Воропаха – те, що й горопаха: бідний невдаха (діалектизм).

56

День святого Юрія – 6 травня.

57

Лоскотуха – польова русалка (діалектизм).

58

Росавиця – русалка, а ще: дівчина, що йде дуже рано (діалектизм).