– Дозволяємо, дозволяємо! – заметушилася мама. – Ви-те заходьте, заходьте, гості подорожні. Може, то ваша куниця перетворилася у нашу красну дівицю.

Дем’ян оступився вбік, пропустив наперед Степана. Степцьо став на порозі – червоний як рак, у руках величезний книш на рушнику. Стоїть, головою одвірка підпирає, очей з Дани не зводить. Вона ніби закам’яніла. Та їй і не треба було нічого говорити. Говорили старости і батьки. Говорили і за себе, і за неї. Договорилися на Трійцю – більш як на місяць після сватання весілля відкладати не гоже.

Трійця завтра.

А вчора об’явився Юрко. Чи хтось сповістив його, що у Дани весілля, чи душа його сама почула. Прибіг на подвір’я – сам не свій, зблідлий, схудлий, очі горять. Постукав у вікно. Дана як вгледіла – обімліла, кинулася до дверей. А біля воріт уже Хотинчині кремпаї, середульший і молодший, – як з неба впали. Налетіли на Юрка, схопили за плечі, скрутили руки, потягли від хати. Вона до них: «Назарчику! Сяню! Не чіпайте його! Благаю вас, братики!» Але де там!

Юрко вирвався, відштовхнув її непроханих сторожів. Сорочка порвана, кров з розбитого носа цебенить, а він притиснув Дану до себе:

– Не йди за нього! Ти ж його не любиш! Ми ж поклялися! Забула хіба? Давай утечемо! Пам’ятаєш, ти казала про театр? Що дуже хотіла б… Загурський зараз у Мацейові… Можна до нього попроситися.

Не договорив. Назар і Сянько підбігли, розлючені, розпасійовані, відірвали його від Дани, загамселили кулаками, знов скрутили руки. Зчинилася бійка. Юрко виривається, повертає голову до Дани.

– Пам’ятай, що ти казала! – кричить.

Мама вибігла у двір, потягла Дану до хати. Замкнула двері, стала перед ними, руки навхрест розкинула:

– Не роби встидоту на всеньке село! Пошкодуй нас! І гонор май. Той злидень десь блудив світами штири місяці, а тепер зновика явився і тебе зораблює[53]. Авжеж, таку дівойку забирають, от і конозиться, і дуріє, як затмєніє на него найшло. Ніц йому не буде, переказиться та й укоськається.

Прибіг тато. Довго грюкав у зачинені двері.

– Що це тута за тарапата[54] вчинилася? Чого це ти, Настино, з дівчиною воюєш? Не неволь її. Хай вийде, хай вони собі поговорять. Поговорять та й розійдуться. Не судьба, значить. Але хай усе по-людськи буде…

Але мама затялася.

– Хіба я для свеї дитини, для їднесенької свеї, як сонце в небі, щістя не хочу? Нащо нам теї поговори по селі? Нащо то, щоб усеньке життя тарабаньки тарабанили, що їдиначка Ясницьких перед самим весіллєм з иншим обнімалася? А Степцьові ж як? А свати що ж скажуть? Той оцибенський Книга зновика повіється кудись, а нам тута жити. Казали мені, що якогось вовчого білєта йому в ніверситеті видали. Мо’, він вовкулака який? От і бігає десь лісами у подобі звіра як неприкаяний. А тоді обертається чоловіком і сюди приплентується. Від тих Книг усього мона сподіватися.

– Тю на тебе, жвандо туричівська! І ще три рази тю! Дурні плетухи мелють, а ти вієш! – тато грюкнув дверима і вийшов.

Так Дану вчора з хати й не випустили, хоч вона сльозами обливалася. А сьогодні на горище випхали, щоб сиділа тихесенько, як миша у норі, допоки парубоцьке «військо» віднайде її, на землю спустить і молодому за викуп віддасть. Та чи ж вона…

Витерла сльози, що горохом покотилися з очей. Поколінкувала до ляди, щоб спуститися з горища, але драбина під нею зникла. Забрали, значить. Щоб парубки не вилізли чи щоб вона не злізла? А може, Степцьо сподівається, що її таким чином не знайдуть і він зекономить на викупі? Але ж такого ще на жодному весіллі не було. Напад на хату молодої і обряд викрадення мають свою гру, свої правила і обов’язково однакове закінчення – за молоду треба заплатити.

Дана повернулася на те ж саме місце біля причілка, визирнула через тоненьку щілину між снопами. У дворі ще всі бігають і репетують, вдають, що шукають її. Але та біготня вже втихомирюється, видихається, наближається до закінчення – хлопцям не терпиться торгуватися. Горище – то традиційна схованка для молодух. Всі знають, що саме там і треба шукати, але заглядають туди в останню мить, коли вже набридне бігати і бешкетувати на подвір’ї та в хаті.

Знов повернулася до ляди. Може, сплигнути на землю? Сплигнути і вбитися або покалічитися! І хай тоді тато й мама нарікають на себе. Хай! Аж очі заплющила й уявила, як летить згори донизу. Але перед очима раптом постав Юрко. «Я не зможу жити без тебе!». Вона ж із ним навіть не поговорила. Чому він так раптово зник? Де був? Чому примчав саме тепер, перед весіллям? А що, як зараз Юрко лежить і стікає кров’ю? Бачила ж, як заюшили йому обличчя двоюрідні брати. Треба щось вирішувати. І то хутко. Ні, вона не буде сидіти й чекати, поки її викрадуть. Вона сама себе викраде! Ніхто ще в селі сам себе не викрадав, а вона викраде! От!

Ще раз виглянула через вузьку щілину між снопами в садок. До самої покрівлі нагнута гілляка величезного волоського горіха. Якщо якось пробратися назовні і вилізти на неї… Житні снопи прив’язані до крокви… Відв’язати хоча б один… А тоді розсунути… А там по гілляці до горіхового стовбура… А по стовбурові спуститися донизу… А тоді перебігти до груші… А біля груші прив’язані коні, двоє їхніх гнідків, уже причепурених до її весілля, готових везти до вінчання – із кольоровими стрічками та паперовими квітами в гривах…

Кінь здивовано скосив на Дану вологі очі і потягнувся теплими губами до долоні – сподівався, що вона, як завше, принесла йому якогось смаколика.

– Нема, конику, нема! Потім буде. Опісля.

Відв’язала його, заскочила на спину, вдарила п’ятками у боки. Гнідко незадоволено махнув гривою і поволеньки потрюхикав через город. Але посеред межі раптом зірвався на галоп. А вона все пришпорювала його, все підганяла. Залопотіло зелене жито, біле молочко з незавосковілих ще колосків бризнуло з-під копит. Зашелестіли на вітрі весільні стрічки і квіти.

Як вона могла забути про цей вузький, але глибокий рів, що розділяв два сусідські поля? Кінь різко вдарив задніми копитами об тверду смужку грунту, що вузьким валом протягнувся над ним, відштовхнувся і ніби завис у повітрі. Вона вже не чула, як він приземлився по той бік яру. Отямилася над самим урвищем, порослим мати-мачухою, роменом та деревієм. Отямилася і страшенно злякалася, бо раптом здалося, що в грудях не б’ється серце. Чому? Може, вона вже мертва? Може, прокинулася на тому світі? І тут почула вдалині, там, де призупинився кінь, чіткий прискорений ритм – тук-тук, тук-тук, тук-тук-тук… Отже, капосне серце вискочило з грудей та й полетіло за гнідком. Треба догнати, треба зловити і покласти його на місце. Треба…

Вона голосно зойкнула, спустилася на дно яру, видерлася по крутому схилу на другий бік і пішла до обійстя Книг. Зазирнула у вікно, але нікого не побачила. Штовхнула двері.

– Свят, свят, свят! Що це з тобою? – Катерина злякано глянула на Данине обличчя із кров’янистими саднами, на розірвану сукню, поплямлену зеленим соком молодого жита. – Нема його тута. Нема! Мо’, знов кудись поїхав.

– Куди?

– А я знаю… Хіба він мені казав? Хіба він каже матері, куди його носить?

– Може, до Мацейова?

– Не знаю. Нічого не знаю! Угомонися, дівко! Не ходи, як мара! Остепенися і йому дай спокій. Йдеш за того Охрімчука, то йди. Народиш купу дітей і будете собі жити, як усі инші. Сказано ж, гроші до грошей тягнуться. Не рви мому синові душу! Відпусти його!

– А він мені не рве? Мені не рве?!!

У дворі хтось затупотів, загримотів відрами. Це Назар і Сянько – прибилися-не забарилися. І як вони вгледіли, куди вона побігла? Весь час очей не зводили? Чи просто здогадалися, куди вона може втекти?

Хороші братики. Дуже хороші! Нишпорять на подвір’ї, як справжні нишпорки – певно, Юрка шукають. От і добре, що його немає. А то убили б, якби знайшли, бо такі розпасійовані, аж говорити не можуть, тільки кулаками розмахують. І що вона їм лихого зробила, що й вони проти неї?

53

Зорабити – спокусити (діалектизм).

54

Тарапата – сварка одразу кількох жінок (діалектизм).