Впала на коліна і сама мало не заскавучала від болю. Ну от, на нових спортивних – дірка, тепер доведеться пояснювати, звідки вона взялася. Але що то порівняно з цуценячою радістю – у чорного волохатика мало хвіст не відпав, так він ним крутив-вертів. Собача на льоту вхопило канапку, тоді другу, третю і вдячно лизнуло Ніку в щоку. Ніка рушила до хвіртки, вже вхопилася за металеву поперечину вгорі. Цуценя рвонулося за нею, але короткий ланцюг, яким його прив’язали до буди, голосно дзвякнув і натягнувся. Песик заскавучав. Ніка рішуче повернулася, відстібнула повідок на шиї.

Увечері до них прийшли – чоловік із будинку навпроти й міліціонер. Хтось із сусідів бачив, як Ніка через хвіртку перелазила, і сказав господареві, який кинувся шукати пропажу. Ніка затялася: це її собака, вона його на вулиці підібрала і нікому не віддасть. Хіба мало на світі чорних волохатих цуценят? Чоловік доводив своє: він його купив, годував, сторожувати вчив, а це теж чогось вартує. Одне слово, на кругленьку суму тягне така крадіжка. Міліціонер взявся складати протокол про викрадення пса. Мама Регіна повела сусіда на кухню, на розмову тет-а-тет.

У міліцію Ніку не повезли, як погрожував дільничний, але цуценя забрали. А коли незвані гості пішли, мама Регіна дала волю роздратуванню.

– Як ти могла – залізти до чужої хати?! Як?!

– Я не залазила до хати, тільки у дворик перелізла, – виправдовувалася Ніка.

– Перелізла вона… Уявляю, як ти перелазила… Скільки очей у вікнах нашого будинку стежили за тобою… Скільки розмов тепер буде! Забратися на чуже подвір’я, вкрасти чужу річ!

– Це не річ, а собака! Він живий. Він дуже плакав і просив мене зняти з нього ланцюга, визволити його з полону.

– Та що це ти таке говориш? Собака просив… Ще скажи, що ти собачу мову розумієш!

– Розумію!

– Ну знаєш, Ніко, всяким фантазіям є межа. Та це вже й не фантазія, а фанаберія. А фанаберії можуть хтозна до чого призвести. І затям, запиши собі на лобі: залазити на чужу територію, брехати, красти – не можна. Не мож-на!

Ніка вперто стояла на своєму: вона не брехала і не крала, а рятувала собаку від жорстокого поводження. Це того пузатого дядька, який прив’язав цуцика на ланцюг довжиною один метр, треба було б до міліції забрати і покарати. Чому ніхто не пожалів цуценя? Хіба люди з вікон не бачать, як воно мучиться? Бач, Ніку вони зразу вгледіли, а як той пузань його носаками черевиків відкидає від себе, чомусь не бачать.

– Це не наша справа. А ти… – Мама Регіна вийшла з кімнати і сказала вже на кухні, але Ніка добре почула: – …така ж уперта, як твоя мамуся. І закінчити можеш, як вона.

– Як? Як закінчила моя мама?! – Ніка відчинила двері кухні, сполотніла, зухвала, готова вибухнути слізьми.

Регіна враз осіклася, усміхнулася.

– Поговорили, і досить. Зізнаюся, мені теж іноді шкода того собачати. Дуже шкода. А що поробиш? Такі от правила життя – порушиш їх, і ти вже бяка, ніхто й розбиратися не стане… Зразу – або штраф, або тюрма. Людині теж іноді не краще, як собаці. Тільки вити ми ще не навчилися. Ну, мир миром, сідай вечеряти.

Але Ніка і справді була вже не маленька, щоб не зрозуміти: Регіна щось знає про її справжню маму. Щось негарне. Щось, про що не хоче говорити. Чому? І головне – Ніка схожа характером на свою справжню маму. Така ж уперта. Ну що ж… І правильно, діти й повинні бути схожими на своїх мам. Її мама зрозуміла б. І вона дуже навіть хоче бути схожою…

Ця таємниця поклала перший камінчик у стіну поміж ними. І розкриється вона тільки під час їхнього прощання, коли Ніка дізнається нарешті історію двох подруг – Віри і Регіни.

А собака з двору навпроти усе-таки зник. Господар знову шукав його, разом із дільничним міліціонером приходив і до них, чіплявся до мами Регіни, сердився, погрожував. Та цього разу ніхто із сусідів нічогісінько не бачив і не чув.

Але Ніка точно знає, що вона з тим цуценям не фотографувалася. Звідки ж ця світлина на ретростолику праворуч?

4

Відтоді як загинули Марина і Тиміш, минув майже рік. Тато й досі не усміхався. Він якось враз пригас – постарів, посивів, зігнувся, ніби йому хтось лантуха з картоплею на плечі закинув, а зняти не дає. Здебільшого мовчав, іноді промовляв щось сам до себе і наче й не помічав нікого. Левкові здавалося, що і його він не бачить. Косить сіно, сапає городину, сяк-так готує щось їсти, пере, голову Левкову чорняву чубату миє, але щоб пригорнути, як бувало колись… Ніби серце скам’яніло від горя. А найбільше Левко боявся, коли тато напивався. Раніше він тільки на свята випивав чарку-другу, тепер же все частіше причащався житнівкою. Після того причащання ставав злий, аж лютий, махав руками до образів: «За що?!» А Левкові чорним пальцем з порепаною від роботи пучкою на гору показував: «Щоб отуди… до тих… ні ногою. Бо прокляну. Уб’ю!!!»

Люди ж, згадуючи про трагічно обірване весілля, з острахом говорили про прийдешнє літо. Яким воно буде? Чи не повториться аномальна спека? Адже це вона спричинила смерч, такий рідкісний на цих теренах і наче спеціально насланий якоюсь злою силою саме того недільного дня, саме тієї хвилини. Але червень прийшов зі звичною моквою і помірним теплом, м’який, у сіруватій мантії з прозорого туманцю, яку накидав на себе удосвіта, а скидав аж під обідню пору.

Левко після трагедії на мосту жодного разу не бачив Вишеньку. Восени він пішов до школи і провчився до весни. Писати не міг, зате читав і рахував найкраще в класі і слова вчительки схоплював на льоту. Тож сувора і, як не дивно, співчутлива, аж до сентиментальності, пані Ядвіга як могла заохочувала його до науки. Казала: «Писарем у нашій гміні[18] ти, звісно, ніколи не будеш, але знання за плечима не носять. Хтозна, що тобі вготовано. Такі, як ти, трохи ближче до неба стоять».

Тато міркував по-своєму: «З Івана не буде пана, але в школі хоч між людьми побудеш. А то виростеш відлюдьком-вовкулакою. Та й удома, Левку, від тебе поміч, як з клоччя батіг».

Весною, коли сонце добре пригріло землю, школа спорожніла: учні пішли освоювати іншу науку, а заодно й практику – хліборобську. А Левко – як пташка небесна: ні сіяти, ні жати, ні город копати. З рання до смеркання пропадав біля річки, по кілька разів на день проходив через міст, подовгу стояв біля глинища – спостерігав, як люди набирають глину. Іноді хтось із рибалок брав його на свій човен, і тоді він опинявся далеко від греблі, серед густого очерету або біля кущів верболозу, під якими тепле мілководдя аж кишіло в’юнами. Та хоч би де він був, а очі на маєток під горою скошені – чи не з’явиться нарешті Вишенька, чи не вийде за браму?

Не з’являлася. Хвіртка зазвичай відчинялася тільки для того, щоб впустити або випустити когось із прислуги. А з великої дубової брами зрідка виїжджала бричка – дядько Ілько, фурман Вишнецьких, віз господаря до міста. Ще рідше хтось чужий приїжджав до маєтку. Тітка Мар’яна, двоюрідна мамина сестра, в одній особі і нянька, і покоївка Вишнецьких, казала, що то навідувався якийсь дуже відомий лікар із Варшави. Але його поради і мікстури не допомагали – мала панночка так і продовжувала мовчати. А ще вона відмовлялася виходити з будинку. Коли ж пробували виводити її силоміць – виривалася і з плачем кидалася назад, ховалася у якийсь закуток і до вечора не покидала свою схованку.

Лікар спочатку заспокоював Вишнецьких, упевнено заявляв, що то наслідки нервового зриву і скоро все минеться. А потім його впевненість почала танути, поки й зовсім не пропала. Є така хвороба, сказав, що може зачинити людину в чотирьох стінах надовго, а то й на ціле життя.

На Трійцю Левко знову прийшов на міст, цього разу на його порепаних ногах виблискували щедро наваксовані черевики, а плечі приємно огортала новенька біла сорочка, куплена татом до свята. Якби ж то його таким побачила Вишенька! Але як же вона побачить, якщо не виходить з дому? Під обід із брами виїхала бричка, запряжена гнідком, і покотилася до тракту. На ній сидів тільки фурман.

18

Гміна – сільська управа (пол.).