«Мабуть, за кимось послали Ілька», – подумав Левко. І не помилився. Фурман їздив до Любомля, на станцію, зустрічати потяг, на якому прибув гість Вишнецьких. Надвечір гнідий знову голосно фиркнув біля мосту. Поруч із Ільком сидів чоловік – широкоплечий, кремезний, з лобатою, коротко стриженою головою, з невеликою акуратною каштановою борідкою, у білій сорочці із засуканими до ліктів рукавами та світло-сірій жилетці. Невеличкий і худорлявий Ілько Вовкун поруч зі своїм пасажиром здавався підлітком.

Левко кинувся за бричкою і несподівано для самого себе проскочив у браму маєтку. Навіть нестямився, як це сталося. Озирнувся навколо і заховався у кущах за муром. Намагався не думати про татову погрозу. Може, якось пронесе – нібито ніхто не бачив, як він біг за бричкою. Ну а якщо вже перепаде, то що ж… Якось стерпить. Тільки б Вишеньку побачити! Тільки б хоч упівока на неї глянути!

Тіні від дерев видовжилися, злилися докупи і захопили весь сад. У темряві спалахнули три жовті прямокутники вікон. Левко підкрався до крайнього, став навшпиньки, але дотягнувся тільки маківкою голови до рами. «І навіщо ото такі високі будинки зводити? Тато казав, як стеля нижче, то обігріти хату легше. Але їм тут, мабуть, є чим палити у грубках». Походив у саду, згадав про альтанку, у якій торік сиділи і вигравали музики. Має ж там бути якесь сідало. І справді, в альтанці поруч із лавкою стояв невеликий ослінчик – вочевидь, на нього ставили ноги. Притягнув ослінчика до вікна і боязко зазирнув до кімнати.

Посеред неї – велике ліжко з дерев’яним узголів’ям, на якому вирізьблені два дзьобаті птахи з піднятими крильми. «Ого! – подумав Левко. – Оце так ліжечко! Як ціла наша хата!» На ліжку – Міхал Вишнецький. Кремезний прибулець у білій сорочці та світло-сірій жилетці нагнувся й обмацує його праву ногу, висунуту з-під ковдри, тоді легенько, як ляльку, перевертає пана Міхала на живіт і робить руками паси вздовж його хребта.

«Лікар», – здогадався Левко. Пані Ольга сидить у кріслі з високою спинкою, прикритою білою мереживною серветкою, і спостерігає за маніпуляціями гостя. Вишеньки немає. Вочевидь, вона в іншій кімнаті. Левко зіскочив на землю, обминув друге вікно (воно також зі спальні Міхала й Ольги) і потягнув ослінчика до третього. Але так і не встиг побачити, чи є там Вишенька. Хтось грубо вхопив його за комір новенької сорочки («Тільки б не порвав, бо тато точно вб’є!» – злякався Левко), поставив на землю, щосили струсонув і потягнув у будинок. Це був Данило, сторож Вишнецьких.

– Відпустіть мене! Я ж нічого поганого не зробив! – заскімлив Левко.

– Бо ще не встиг. А якби я тебе не побачив та не зловив, то зробив би. Знаю я вас.

– Та присій’бо! Я й не збирався…

– Не збирався, кажеш? Але чогось же ти попід вікнами швендяв. От зараз і розкажеш чого, – затято стояв на своєму сторож.

Йому, мабуть, дуже кортіло похвалитися перед господарями своєю пильністю. Не кожен же день злодії до маєтку навідуються. Штурхонув Левка у плечі, аж той перелетів через поріг, і майже щасливо сповістив:

– От, прошу панство, крадія привів!

– Крадія?! – Міхал Вишнецький різко перекинувся на спину, підхопився і сів на ліжку. Але побачив Левка, скривився, голосно ойкнув і знову звалився на подушку. – Матка боска! Якої холери, Даниле! Я вже справді подумав, що до нас бандит з великої дороги прокрався. Оце ти такого крадія за комір притягнув?

– Як це – крадія? – Пані Ольга зблідла і зірвалася з крісла. – Що він у нас украв?

– Не хвилюйтеся, пані, – поки що ніц.

– Чого ж ти крадієм його називаєш, якщо він нічого не вкрав?

– Кажу ж, поки що нічого не поцупив. Не встиг, бо я його вислідив і випередив – за карк і от, прошу пані, сюди.

– Але ж іще невідомо…

– Так, пані, достеменно невідомо. Авжеж… Ну, мо’, й не крадій це… Мо’, шпійон чи ще яка холера, – позадкував до дверей сторож. – Але ж під вікном панночки чогось ошивався.

– Під вікном панночки? Висю! – скрикнула пані Вишнецька і схопилася за серце. – Висю! Ти жива? З тобою все добре? Мар’яно, сюди! Ну де ж ти, Мар’яно, ходиш? Ніколи тебе на місці немає, коли треба. Приведи до мене панну Вишеславу! Хутко! Хутко!

– Чого пані так репетує? – Тітка Мар’яна зайшла до кімнати, стенула плечима і зразу вийшла. Вже з-за дверей почулося її спокійнісіньке: – Нічого з нею не сталося. Але якщо так голосно кричати, то й злякати дівчинку можна. Вона ж у нас така аліганцька[19], така візігорна[20]. Зараз приведу вам нашу ясочку.

Вишенька зупинилася біля дверей, обвела сумовитим зеленим поглядом кімнату, нехотя зробила кніксен перед лікарем. І враз стрепенулася, ожила, аж підскочила.

– Це ти?!

Левко й слово промовити не встиг, як вона обвила руками його шию, притулилася. Він знову відчув, як б’ється її серце. Злякано слухав те стукотіння, не знав, що казати, що робити, ніяково озирався навколо та пік раків, аж в очах залоскотало.

– Висю! Що ти собі дозволяєш? Висю! Це непристойно! Кидатися на шию хлопцеві та ще й… такому, – аж простогнала на останньому слові пані Ольга.

– Вишеславо, доцю моя, що все це значить? Як ти поводишся? Ти аж так знаєш цього хлопця?! – Голос пана Міхала спокійний і доброзичливий, але видно, що йому також не вельми до вподоби несподіваний порив доньки, її обійми із сином звичайного сільського рольніка[21].

– Це ж… – Тітка Мар’яна, мабуть, хотіла сказати, що це її небіж, син покійної сестри Оляни, брат того самого Тимоша, але вчасно згадала, що про Тимоша заборонено говорити, і не тільки про нього, а й взагалі про будь-кого з Черкасів. – Це ж… той самий хлопчик, який врятував панночку Вишеславу. Тоді, на мосту… Левком його звуть.

Тітка Мар’яна перехрестилася. Пані Ольга впала у крісло і затулила руками обличчя. Пан Міхал застогнав і знову спробував підвестися. Мертва тиша, що зависла у покоях, здавалося, ось-ось упаде згори, як величезна кам’яна брила, і придушить усіх своєю ваготою. Але її падіння несподівано зупинив гість.

– А підійди-но, хлопче, до мене. Ну-ну, досить обійматися, як закохані молодята! То ваш сторож каже, що це крадій? А чим же він міг красти, прошу панство? Що в тебе з руками, парубче?

– Таке скажете, пане Мандрико, – парубок. Та в нього ще молоко на губах не обсохло. Це меншенький син меї сестри покійної, Оляни Ярич. А руки… Та він і вродився такий. Мо’, за гріхи чиїсь, невідь у якому коліні скоєні, – зітхнула тітка Мар’яна. – Бо сам ще не встиг нагрішити. І не слухайте ви Данила – не той це хлопець, щоб вкрасти чи шкоди якої наробити. Він же такий, що навіть мурахи не зобидить, і не те що чужого не візьме – своє останнє иншому віддасть. Такий уже якийсь удався. Ні урвати, ні схитрувати. Та ви-те ж самі хіба не бачите? У нього ж на лиці написано.

Левко спалахнув і заховав руки за спину. Ох уже ця тітка Мар’яна! Ну навіщо вона про молоко на губах? А цей чоловік про його руки навіщо? І все перед Вишенькою… Ступив до дверей і хотів уже чкурнути. Але Мандрика досить спритно, як на його кремезну статуру, зіскочив з місця і перепинив Левка біля самих дверей. Взяв у свої великі сильні долоні Левкові – круглі, з короткими пальцями, міцно з’єднаними вузькими перетинками, схожі чи то на лапи невідомого звірка, чи на ласти водяної істоти, і почав їх розглядати. Легенько штрикнув своїм твердим сильним пальцем у праву Левкову долоню – чутлива, тонка, аж прозора шкіра на ній вмить стала яскраво-рожевою, взялася брижами, але долоня так і залишилася розпрямленою, пальці не зігнулися, не стиснулися в кулак.

– Хочеш поїхати зі мною? – перевів погляд з Левкових рук на обличчя.

– Я? Поїхати? Куди?

– Ну, спочатку мені треба навідатися до Любомля, тоді до Мацейова, далі до Ковеля, звідти до Олики – є там у мене один дуже серйозний пацієнт, а вже після всього, якщо хтось іще по дорозі не перехопить, – до Холма.

19

Аліганцька – інтелігентна (діал.).

20

Візігорна – витончена, делікатна (діал.).

21

Рольнік – хлібороб (пол.).