Директорка залишила їх у залі, а сама пішла до кабінету – сказала, що в неї дуже важлива телефонна розмова.

Вони присіли на маленьких стільчиках, розставлених по периметру зали. Регіна смикнула «блискавку» на чималенькій дорожній сумці і поклала перед Нікою кілька пакетів із солодощами – мандаринами, бананами, цукерками, печивом. А тоді з іншої, чорної, лакованої, з витисненим золотом візерунком (Ніка ще ніколи не бачила такої гарної), дістала книжку з яскравою обкладинкою.

– Знаю, що ти книжки любиш більше, ніж іграшки, – сказала.

Звідки вона могла знати, якщо вони ніколи не зустрічалися? Але Ніка не стала нічого запитувати. Ці дорослі такі дивні, такі непередбачувані: не знаєш, як вони можуть сприйняти звичайнісіньке запитання. Головне, що тепер і до неї хтось навідався. А можливо, і ще навідається. В усякому разі, Регіна пообіцяла.

Їхні недільні зустрічі тривали до червня. Ніка так чекала їх, що вже у суботу, напередодні побачення, не могла нічого їсти – від хвилювання їй скручувало живіт і нудило й вона мусила постійно бігати до туалету. А що, як Регіна не прийде? А що, як узагалі передумала зустрічатися? Зате в неділю зголодніла Ніка просила добавку і надолужувала згаяне.

Першого червня у притулку святкували Міжнародний день захисту дітей. Гостей прибуло як ніколи – і шефи з гімназії, що неподалік дитбудинку, і спонсори, і якісь поважні тітка з текою в руці та дядько з великим пакунком під пахвою, і артисти з театру. Показували лялькову виставу. Ніка дивилася, але зосередитися не могла. Нетерпляче чекала Регіну. Що ж це вона так довго не йде? І що, цікаво, принесе до свята?

Регіна прийшла тільки з чорною сумочкою, перечепленою через плече. Взяла Ніку за руку і повела до кабінету Світлани Василівни.

– Вітаю, Вероніко! Ти сьогодні отримала найкращий подарунок! – Директорка аж сяяла, ніби цей найкращий подарунок було призначено їй самій. – Регіна Сергіївна давно хотіла забрати тебе. І ось ця мить настала, всі папери оформлено, тепер у тебе буде свій дім.

Вони вже втрьох пішли до актової зали, де якраз закінчилася вистава. Поважний дядько виявився начальником якогось там управління, а тітка – головою дитячого фонду. Вони розповіли про те, як це добре – рости у сім’ї, хоча і в дитбудинку дітям дуже навіть щасливо живеться, побажали Вероніці Величко, щоб вона не забувала свій перший рідний дім, і вручили Світлані Василівні величезний пакунок – для ігрової кімнати. Ніка так і не побачила, що ж там було запаковано у яскравий кольоровий папір.

Регіна викликала таксі. Дорогою додому сказала, що в неї розпочинається відпустка, за три дні вони поїдуть до моря, трохи відпочинуть, а тоді візьмуться готуватися до школи. А поки що хай Ніка звикає до своєї домівки.

Домівка виявилася двокімнатною квартирою на сьомому поверсі, не вельми розкішною, з трохи потертими шпалерами, але дуже затишною. В кімнаті, де тепер мала жити Ніка, стояла велика шафа з книжками. Збоку біля неї висів солом’яний капелюшок з широкими крисами і блакитною стрічкою, на полицях, перед рядами книжок, стояли глиняні дзвіночки різних кольорів і розмірів. Поряд на стіні – світлина жінки у золотистій рамці. Сумовиті сірі очі з мереживом зморщок навколо, гладенько зачесане назад сиве волосся з русявими пасемками, ледь вловима усмішка на губах із характерним вигином.

– Натуля! – радісно вигукнула Ніка. – Це ж моя няня Натуля! То ти її знаєш?

– Знаю. До речі, ця квартира… Це квартира Нати Улянівни.

– То ми тепер будемо жити всі разом? Ти будеш моєю мамою Регіною, а Натуля – бабусею?

Ніка аж нетямилася з радості. Подумати тільки: досі в неї нікого не було, а тепер зразу і мама, й бабуся.

– Ні, дівчинко. Ми будемо жити вдвох. Це твоя кімната, а он та, більша, – моя.

– А де буде жити Натуля? Я не хочу, щоб кімната була тільки моєю! Не хочу! – запротестувала Ніка.

– Ната Улянівна буде жити ось тут. – Регіна взяла долоньку Ніки і приклала до серця. – А тепер ідемо на кухню, Невеличко! Сьогодні у нас із тобою святковий обід.

Такого сонячного і безтурботного літа у Ніки більше ніколи не було. Вона вперше мала свою кімнату і вперше побачила море. В Євпаторії, куди повезла її мама Регіна, вони жили у маленькому будиночку під старезною акацією. Акація тільки-но перецвіла, але в повітрі ще стояв густий запах її прив’ялого цвіту. Під деревом Ніка знайшла чималу нору, з якої одна за одною шугали ящірки. Вона безстрашно кидалася за ними і навіть здобула трофей – ящірчин хвіст, покинутий рептилією під час втечі. Море викидало на піщаний берег морських коників і різнокольорові мушлі, яких вони з мамою Регіною назбирали аж три торбинки. Вдома вона часто перебирала ті свої перші безцінні скарби і згадувала про море.

У липні мама Регіна водила її по крамницях – вибирали шкільну форму, взуття, наплічник, зошити, олівці. Вдома взялися за абетку, але хутко покинули заняття: мама Регіна переконалася, що Ніка вже добре читає, і сказала, що краще хай до вересня відпочине – ще начитається в школі.

А потім мама Регіна пішла на роботу і вони стали бачитися тільки вранці і ввечері. Спочатку Ніка дуже нудьгувала і страшенно боялася залишатися вдома сама. Та з часом так звикла до самотності, що навіть полюбила її. Робила уроки, перечитувала книжки з Натуліної бібліотеки, годинами могла дивитися у вікно. За їхнім будинком тягнувся рядочок хат, оточених невеликими палісадниками. Колись їх планували знести і збудувати на їхньому місці багатоповерхівки, але потім чи то передумали, чи то власники будиночків надто запротестували, бо не хотіли переселятися у «шпаківні». З цих спостережень і виник перший серйозний конфлікт між Нікою й мамою Регіною.

Ніка навчалася вже у третьому класі і вважала себе цілком самостійною. Мама Регіна часто затримувалася на роботі допізна, і дівчинка тепер не чекала її склавши руки. І в крамницю ходила, і посуд мила, і навіть приготувати вечерю могла. Саме у цей час біля новенького будинку під червоною черепицею, що, як гриб-червоноголовець, присів якраз навпроти вікон їхньої квартири, з’явилося цуценя. Дворик біля того червоноголовця – вузька заасфальтована смужка, такий собі п’ятачок, обнесений сірим муром із залізною хвірткою. На ньому ніде не те що розбігтися, а й пройтися. А господар свого цуцика ще й на прив’язь посадив – ланцюжок зовсім короткий, метр чи півтора. Маленький бранець тільки хоче підійти до порога чи до лавки, а він уже й натягнувся.

Цілими днями песик, як і Ніка, сам-один. Але куди ж йому, бідному, себе подіти? Він же уроків не робить, книжок не читає, телевізор не дивиться, посуд не миє та й навіть світу білого за муром та литою металевою хвірткою не бачить. Ніка згори, зі свого вікна та з балкона, бачить усе навколо, а він із землі – нічогісінько. Скавучить, бідний, скавучить, тоді стомиться, затихне, приляже біля буди на гумовий килимок, зітхне тяжко, покладе чорну волохату голову на лапки і лежить. А тоді схопиться і знову заводиться – гав-гав-гав, гав-гав-гав! Господар увечері повернеться, він до нього – і хвостиком крутить, і підскакує, і лизнути намагається. А той, сердитий, набурмосений, ногою малого відштовхне і – хрясь дверима перед самісіньким його носиком. Мовляв, що за цуценячі ніжності, не для того я тебе взяв, щоб гратися з тобою, знай своє місце, а до мене – зась. І хоч би раз відв’язав та вигуляв. Тільки виставить алюмінієву миску з їжею через поріг і знову – хрясь дверима. Песик миску вилиже і починає нею у дворику по асфальту футболити, аж виляски йдуть по всіх вікнах дев’ятиповерхівки. Господар вийде, насвариться на нього, забере миску – і знову цуценя не знає, чим зайнятися і куди себе подіти. Скавулить, до людей проситься, не розуміє, що з нього таким чином злющого-презлющого цербера готують.

Ніку те скавуління аж до сліз доводило. Так їй шкода цуцика, що й уроки в голову не лізуть. Якось не витримала. Дістала з холодильника ковбасу, зробила кілька канапок, вийшла у двір, обійшла дев’ятиповерхівку і зупинилася перед будинком-грибом. Щоправда, із землі він таким не здавався, бо ні червоного даху, ні вікон за високою огорожею не було видно. По той бік загавкало цуценя, але зовсім не сердито, скоріше якось благально. Вона уявила, як воно крутить-вертить шиєю з білою плямкою у формі бантика, як махає хвостиком і намагається зазирнути крізь шпарину в муровано-залізній загорожі. Спробувала відчинити хвіртку, але не змогла. Вхопилася за її гострий верх, підтягнулася, перехилилася і зіскочила у дворик.