З церкви саме виходили люди, закінчилася служба. У церкві всьо – не в дружбу, а в службу, знову припав на умняк Іван.

Натовп, на дві третини вдягнений у хустки, вийшов з-під будівлі з золотавими банями і неспішно перейшов пішохідний перехід. Люди сумирно проникали у провулки і зникали, ніби пальці релігійного фанатика у своїй бороді.

Прямо перед І-раз, біля зупинки, одна із захустованих жінок почала перекладати щойно куплені в церкві свічки собі в сумочку. Вона нахилилася і не помітила перед собою одну з тих калюж, яку скинув з неба їхній Бог. Дівчина зашпорталася в сумочці, спіткнулася, ойкнула і ледь-ледь утрималася на ногах, але з сумки повипадала безліч дрібничок. Цю жінку треба було бачити – вся в темному, в тендітних пальчатах, з чорним хвилястим волоссям під хусткою, сконцентрована на своїх думках, з чіткою траєкторією ходи – і раптом у певну секунду розсипається, ніби кошик з чорницями.

І-раз у момент її падіння рефлективно підірвався з місця і – кабанчиком до неї. Але це не був порив джентльмена, який рине врятувати леді, що потрапила в незграбну ситуацію. Навпаки, у ньому спрацював внутрішній гопник Павлова – все, що не так лежить, треба брати. В сенсі, брати не дівчину, а предмети, що випали з сумочки.

Він підійшов до неї і нахилився, типу допомогти їй збирати речі, а насправді, щоб намутити собі якийсь проїзний там, біжутерію. На крайняк, пару свічок, думав Іван, буду салабонам уставляти.

Серед усієї дрібноти І-раз зауважив її паспорт, який теж випав. Паспорт розгорнувся, і вітерець розтріпував його сторінки. Іван випас вкладену маленьку фотографію мужчини – в чорній рамочці з чорною навскісною смужкою в правому нижньому кутку. Під фотографією було вказане прізвище – Костенюк.

Скопитився, подумав І-раз. Сам дебіл, подумав Костенюк у відповідь.

Також І-раз помітив мобілу. Він різко й непомітно підняв її, поки дівчина роздивлялася навкруги в пошуках предметів. За мить телефон опинився у нього в кишені, дівчина нічого не зауважила. Навпаки, вона дякувала за те, що він їй допомагав. Але в її голосі відчувалося щось сумовите.

І-раз вкурив, звідки цей сум. У нього в голові збіглися кілька обставин: вона була вся в чорному, з чорною хусткою на голові, плюс фото з навскісною смужкою, плюс поминальні свічки, плюс церква. У неї помер батько – чоловік з прізвищем Костенюк.

Проте Іван – гопник у розквіті сил. Будь-яка нажива йому важливіша, ніж емоції людей. Будь-який віджатий ніштячок наближає його до агрегатного стану Будди. Будь-яка вдало провернута мутка бадьорить, як маска з огірків бадьорить обличчя красуні.

Після цього причинно-наслідкового шурхоту звивин про смерть Костенюка, про жалобу дівчини, про те, що вона у ці тяжкі дні, до всього поганого, ще й впала в калюжу і тепер сидить і збирає все своє пустопорожнє барахло…

Він вчинив згідно зі своїм умовним хуліганським кодексом честі.

Іван навіть не подумав віддати мобільник.

Адже крадіжка телефона пройшла м’яко – нікому не завдано емоційних негараздів. Навпаки – Іван допоміг їй, вони зібрали документи, візитівки, паспорт, жуйки, прокладки, туш, помаду, ключі, таблетки, люстерко, горіх, що там ще буває в жіночих сумочках?

Навіть газовий балончик, який відкотився найдалі, Іван з особливою уважністю витер серветкою і віддав дівчині.

У цю мить І-раз уперше поглянув на її обличчя!

Чому він цього не зробив раніше?

Де він був у ці останні хвилини?

Чьо ти тупиш, кент?

Вона була чарівною. Її витончені риси пашіли рум’яно, ніби на щоках квітнули макові поля, а поруч валялися розкумарені й вбиті торчки.

В очах було щось тривожне, заворожливе і загадкове. Який ботан здатний розшифрувати цю головоломку, на якій Чукотці мешкає шаман, що розгадає цю містику?

Брови були подібні на двох тужливих птахів, що умиротворено кружляють над пустирами за спальними районами міста.

Пухкі губи, як найгрізніші кримінальні авторитети, – вимагали, шантажували і погрожували.

Ця далеко не церковна сексапільність збивала з ніг, збивала з корташів.

У Йвана на кілька секунд зупинилися серце, дихання і весь обмін речовин в організмі.

Він ледь не впав у калюжу сам. Але навіть пошкодував, що стримався від повного розслаблення. Бо захотів, щоб вона підняла його, ніби одну зі своїх дрібничок, поклала в сумочку і носила при собі, гріла би своїм стегном, об яке буде тертися сумочка.

Гострі кінчики Іванових туфлів настовбурчилися.

Гопники – річ небезпечна. Небезпечна насамперед для самих гопників. Холодні нічні під’їзди з протягами із розбитих вікон, щоденні шифри від мєнтостану, що нагадує подолання перешкод на лижному слаломі, розбірки з гопниками та іншими пітекантропами з сусідніх джунглів, легке очкування від перешуганих лохів, які, ніби затравлені в глухий кут коти, іноді кидаються з пазурами тобі на чайник. У цьому складному, нервовому способі життя немає місця ніжності та любові.

Проте саме ця зустріч щось розворушила всередині І-раз. Те, що йому самому було маловідоме, як слово «цугцванг». Його ніби легко кидонуло струмом – це коли починає трусити, але не встигаєш викупити, від чого саме.

Ситуація виглядала дивно. Її телефон був уже в Івана. Він не хотів, щоб дівчина мала його за бандита, тому на мить відвернувся, ніби й далі шукав випалі предмети, а насправді непомітно дістав її телефон зі своєї кишені, повернувся до неї – і віддав.

Уявіть, який у гопника має бути внутрішній порив, щоб віддати віджатий телефон! Як має змінитися пульс хулігана, щоб він переступив через свої глибинні переконання!

– Дякую! – усміхнулася дівчина і з релігійною відданістю поглянула йому в очі.

Його переповнювали емоції, він не міг сказати ні слова, натомість його губи ворушилися, ніби він грався шматком леза в роті, трусилися, ніби в пошуках якоїсь чоткої фрази, чогось чисто конкретного, чогось, що могло показати його з понтової сторони, чогось суттєвого, що може зацікавити її, розмова продовжиться, вони добазаряться за наступну зустріч, на крадене бабло він поведе її в ресторан, причому лавандос він підріже спецом для романтичної зустрічі. Все має бути, як у нормальних пацанів. Потім вона на зйомній хаті зніме шоколадний бюстгальтер і вафельні трусики і…

Вона вийшла з церкви, сиділа перед ним на корташах, в чорних рукавичках, в хустині. У понятті Івана її вигляд – це унікальне поєднання вулиці та релігії. Він викупив, що саме так має виглядати Богородиця гопників.

Вони ще кілька хвилин мовчки метушилися посеред асфальту, як дві сліпі мурахи у відрі після дощу.

Вона – пригнічена після втрати близької людини, він – з відстріленою головою через дику симпатію до неї.

Збирали речі.

І розбіглися…

І-раз навіть не встиг докумекати до того, щоби взяти у неї телефон. В сенсі, номер телефону. У гопників нема такої джентльменської манери – брати номер телефону. Є манера брати сам телефон. Або просто брати.

А ще Іван прикинув, що чиясь смерть, а саме смерть Костенюка, батька цієї красуні, не підбила його віддати їй телефон. А своє почуття до неї – таки да.

Гопник всередині І-раз помер не від чужої смерті, а від своєї любові.

І-раз повернувся на своє, облюбоване довгими роками попівства, місце, сів на спинку лавочки і вже збирався стати вічним псом Хатіко, вони з пацанами якось втикали фільм про цього собаку, задушевно.