Ось куди забирав міліціонер свого пса щотижня на одну добу.

Ось хто кришує усіх цих підпільних пасажирів.

За кілька секунд до бою міліціонер дав понюхати Барсикові жменю соняшникового насіння. Собака просто оскаженів і ринувся в бій. Івани одночасно рішили, що цей пес – псячий гопник, бо відразу реагує на насіння.

Бій почався. Пси в несамовитому гаркоті почали кусати порожнечу, сподіваючись, що однією з таких порожнеч виявиться шия чи тулуб іншого собаки. Тіло кожного з них було підпорядковане щелепі. Усе навколо працювало, існувало й воювало лише завдяки щелепі й для щелепи. Тільки вона могла забезпечити псові подальше життя.

Масна й спітніла шерсть собак вилискувала на сонці, вони виверталися від зубів суперника, стукалися один об одного грудьми, дерли кігтями один одного до крові, намагалися намертво схопити один одного за шию – тоді суперникові доведеться вириватися, а з кожною секундою сили будуть витікати разом із кров’ю від глибокого укусу.

В одну мить Барсикові вдалося вивернутися від чергової атаки свого опонента і встромити свої зуби в шию суперника! Той кілька хвилин пробував виборсатися зі щелеп Барсика, махав іклами перед собою, звивався, ніби шланг під сильним напором води, пробував перекинути Барсика. Був весь засліплений кров’ю і люттю, які бризкали на власників псів, на рефері бою й на ошаленілу публіку.

Уже за кілька хвилин стало помітно, що тіло Барсикового суперника ослабло, почало танути. Міліціонерський пес почав його розривати, різко вертів головою в обидва боки. І в ці моменти кров із особливою радістю від звільнення капала на підлогу бойового майданчика.

У мить, коли в опонента Барсика підігнулися лапи, суддя замахав руками, що було знаком закінчення бою. Власники псів схопили своїх чотириногих агресорів за нашийники, намагаючись їх розняти. Суддя заходився лити воду на морду Барсика, щоб той розтиснув щелепи.

Бій закінчився, натовп у натурі ревів. Івани радісно, наскільки взагалі можуть радіти гопники, стрибали й обнімали один одного в передчутті виграного бабла. Їм було глибоко не до того, що ще добу тому вони могли опинитися на місці переможеного пса.

Барсик став подібний на бізнесмена з фотографії, якого міліціонер відмудохав разом зі своїми підлеглими до стану форшмаку й скинув у тюремну камеру, як до холодильної камери для зберігання туш тварин. На тілі бізнесмена, як і на Барсикові, було багато болючих ран, синців, крові й виснаження.

Барсик висолопив язика, вирячив очі, настовбурчив вуха, в яких і досі стріляв собачий адреналін. Але він переміг – беззаперечно і чотко. Настільки крутий пес, що йому можна завести ще кілька яєць.

Міліціонер вдоволено постукував його по грудях, дбайливо обтирав рушником, прикладав до ран знеболювальне. Не до ран бізнесмена, а до ран свого пса.

Також він думав про те, що в житті недосить просто бути чемпіоном, важливіше, щоб на переможцеві були наявні загоєні рани, як доказ боротьби за чемпіонство.

Усі три Івани в той вечір жостко урекалися джинтоніками на вкопаних у землю шинах дитсадка у своєму районі. Вони мали на трьох солідну суму, яку роздерибанили на три рівні частини, кожен отримав третину від загального виграшу.

Пепсу, який замовив їм розбійний напад на будинок міліціонера, Івани рівно, по-пацанськи розказали постанову. Розчесали, що бізнесмен сам винен у тому, що його у відділку угондошили – не треба було туманити з фінансовими справами. А самого малого пресонули, щоб він не терся перед очима і щоб зняв чуб, який носили жінки в серіалі «Санта-Барбара». І завдатку, який отримали від хлопчини за справу, не віддали.

І-раз на виграні гроші купив пістолет і за кілька днів після перемоги Барсика в бою поїхав у село під Києвом. Перечекав, доки навкруги ляже ніч, і підійшов до будинку міліціонера. Виліз на цегляний паркан. Барсик відразу ж почув шарудіння незнайомця, кинувся в сторону шуму, почав шалено гавкати на І-раз й стрибати на огорожу, але ніяк не міг його дістати.

І-раз дістав із кишені жменю смаженого соняшникового насіння і висипав Барсику на морду. Пес просто оскаженів, відчувши запах смаженого.

В будинку ввімкнули світло, тому І-раз не мав витрачати більше й миті. Він дістав із барсетки пістолет, зняв його з запобіжника, прицілився й кілька разів точно і впевнено вистрілив у пса. Барсик після першого ж пострілу заскавучав і завалився на бік.

За кілька секунд він уже навіть не хекав.

І-раз стріляв з єдиною думкою в голові, стиснувши в другій кишені жменю ґрунту з викопаного тунелю, яку вже кілька днів ніяк не міг звідти вийняти, щось йому заважало позбутися цієї вимученої землі. І ця думка була – «чьо».

Три Івани. Один мозок на всіх.

Любов – це тобі не кохання

Бог узяв одну зі смужок в Адідама на спортивках і створив жінку.

Ніколи нікому не дозволяй закохуватися в себе. Хай бікса втюриться в твою протитанкову кепку, у твої стійкі до січневих морозів спортивки, у твою розпальцівку, зрозумілу й глухонімим, у твоє супрематичне кривляння, коли ти спльовуєш. Але ніколи – в себе. В себе можна лише їсти і дихати.

Осінній ранок стояв жовтий і шелестливий. Вітерець шугав над землею вільно, як на другий день створення світу. Все було вкрито калюжами після дощу, навіть ховрашки та ягнята.

Люди ходили в шарфах та арафатках, щоб не заразитися від невідомого пішохода коханням повітряно-крапельним шляхом.

І-раз вийшов на зупинку біля школи, на місце, де вони зазвичай збиралися тусою в трудові будні та трудові вихідні. Зрештою, для Іванів та їхніх корешів різниця між відпочинком і активністю давно стерлася: коли ніде не працюєш – ти постійно чимось зайнятий.

Він сів, як завжди, на спинку лавки, поставив ноги на дерев’яне сидіння. Поза, в якій сидів Іван, важлива – вона буде останнім незначним чинником, через який гопник буде вагатися – бути зі своєю коханою чи не бути. Але про це – згодом.

Дістав із правої кишені телефон і почав клацати, з лівої кишені дістав насіння і теж почав клацати. Гопівство починається з клацання, тож якщо ти сидиш перед екраном телевізора й клацаєш пультом – твій майбутній внутрішній гопник уже поруч, він уже облизує тобі вухо.

Поруч з Іваном йшла, зупинилася і стала церква. Тепер вона окопалася біля нього, через дорогу, і підморгує золотавими банями, як волога жінка, мовляв, увійди в мене, буде тобі й примирення, й проща, і катарсис.

Але І-раз на такі заманухи не реагує, бо в його розумінні – саме церква і є найбільшим гопником. Саме вона найбільше нагріває людей на гроші, причому робить це приховано, підло. Натомість люди отримують оманливе відчуття спокою і примирення, яке насправді можна відчути і в тамбурі поїзда, і в МакДоналдзі. Бо відчуття спокою – це лише фрілансова діяльність мозку, а не вплив хрестів чи ікон. Карочє, МакДоналдз – не галіміше за церкву, рішив І-раз. А церква – не прикольніша за тамбур.

І-раз, наприклад, теж надає відчуття спокою тим школярам, яких він кришує. Йому що, вважати себе релігійною установою?