Есемеска свідчила: «В банку шухер, чистять на бабло. Один мужик, в масці негра, з валиною, біля другої каси».

Такі точні дані про місце розташування були ознакою того, що брати просять допомоги у Івана, або щоб він зміг допомогти принаймні собі. Вони не знали, чи може він допомогти, не знали, як саме він може це зробити, але написати есемес – це як попередити про те, що біля цього берега в морі плаває акула, і заходити в море не варто.

Або варто піти на неї полювати.

І-три за мить встиг зробити дуже багато рухів. Він діяв швидко, ніби молодий професійний шахіст у бліц-партії, у якого найкраща серед усіх учасників турніру глибина прорахунку ходів на дошці. Поклав мобільний в кишеню, боковим зором глянув на себе в дзеркало, дістав з коробки пістолет і перевірив його на наявність куль, зняв із запобіжника, вийняв одним махом всі гроші з коробки, запхнув їх у внутрішню кишеню і скочив до дверей туалету. Ще за одну мить він прикинув, куди цілитися і рухатися після того, як Іван вистрибне з вбиральні.

Батьку, подумав Іван, може, ви мене ще переживете.

І смикнув за дверну ручку.

Він розстелився підлогою після стрибка, впав на ліве плече, прицілився в праву сторону, туди, де, на його думку, мала бути друга каса, і закричав суцільними матюками. Перед ним була наступна картина, типова для пограбування банків: люди лежали на підлозі, біля однієї з кас людина в масці негра погрожувала касирові пістолетом. Іван кілька разів вистрелив навмання, сподіваючись влучити в ноги грабіжнику.

Але Іван промахнувся. Точніше, влучив не туди, куди хотів. Замість ноги одна з куль потрапила людині в масці в руку.

Чоловік закричав від болю, випустив пістолет, схопився другою рукою за поранену, за ту, з якої ринула кров, і шуганув у бік виходу. Але в цей момент на нього уже стрибнули І-раз та І-два. Вони його заламали, підлога забруднилася розводами, ніби малюнок дитини, яка вперше спробувала малювати червоною аквареллю.

І-три підбіг до них і наказав забирати грабіжника з собою. Взагалі, ситуацією почав керувати І-три. Якби не він, все відбувалося б дещо інакше.

Ви спитаєте, навіщо Івани посунули грабіжника на вулицю і не стали чекати на міліцію?

Ви спитаєте, навіщо вони запхнули його в чужу автівку, а не у свою?

Ви спитаєте, чому брати почали тікати з місця подій так, ніби це вони щойно грабували банк?

Відповідь – у багатьох причинах. Якби вони лишилися, якби здали міліції грабіжника, якби потім давали свідчення, то міліція обов’язково поцікавилася б у них про підозрілі речі, про дивний збіг обставин. Перше – що робив у банку І-три з пістолетом? Чий це був пістолет? Чому ні на кого не зареєстрований? Друге – за що сидів колись Іван? Скільки відсидів? Яке у нього та його братів кримінальне минуле? Третє – що робили в банку Івани, і як це так, що вони вперше в житті прийшли в банк взагалі, і саме в цей день відбулося пограбування? Четверте – чи не були Івани співучасниками збройного пограбування і підстрелили свого напарника лише для того, щоб замести сліди, чи підставити його і перекинути всю вину на цього чоловіка в масці негра? І після цих кількох питань на Іванів чекали місяці допитів, СІЗО, судів, і зрештою, не виключено, тюрми.

Івани висунули з банку закривавленого чоловіка. Люди, що лишалися там, не встигли оговтатися і далі лежали на підлозі. Охоронець не знав, як зреагувати на те, що злочинця уже затримують, він подумав, що це може бути міліція, яка працювала під прикриттям і саме в цей момент вистежила злодія і вирішила схопити його на гарячому.

І-три наказав хлопцям запхати чоловіка в автомобіль. Але не в беху І-два, а викрасти чужу автівку. Їм не можна засвічувати номери свого автомобіля, в такому випадку міліція ще сьогодні ввечері запакує і закує їх у відділку в кайданки.

Хлопці вирішили їхати в гараж до І-два. До ранку там перечекати, а далі вирішити, що робити з цим чоловіком у масці негра. Навіщо Івани його забрали з собою, а не лишили конати у банківському відділенні? Відповідь проста – тому що куля в руці пораненого була вистрелена з пістолета І-три, тому, скажімо так, І-три вирішив, що цей чоловік – доказ для міліції, який може вивести міліцію на братів.

Дуже важливий нюанс, про який не подумали Івани, – це те, що менеджер банку може дати свідчення міліції про те, хто саме забрав грабіжника з місця злочину. Також вони не зауважили елементарного – в банку всюди камери відеоспостереження. Вони вперше в банку, складно зорієнтуватися, як трьом осам у вулику бджіл.

– Сіки по нашим законам дають за расизм? – спитав І-раз у братів, коли вони їхали в чужому авто.

– У нас, кажись, нема расизму, – відповів І-три, який сидів з ним на задньому сидінні. Між ними сидів грабіжник, він тримався за живіт, брати час від часу його туди проламували. Але І-три виправив сам себе: – В смислі, за расизм нічо не дають.

– Ніштяк, а то за цю шоколадку мона було ще пару років зверху відсидіти. Якби мене мусора загребли за расизм, то я би стопудово став расистом, але вже після суду. Бо, по-моєму, один понт, кого ми викрали, – білого чи чорного. От прикінь, колір його шкури впливає на суму років у тюрязі! Значить, кримінальний кодекс сам мутить з тіпа свідомих громадян – расистів. З людей, яким пофіг – білого вони завалили чи чорного, кодекс робить тих, хто не путає рамсів між негром і білим. Якщо за білого дають менше років, то виходить тіпа шо? Шо негр – кручє білого?! За білого дають крапаль, за нігера – вишку. Вдумайся. Вкури, тут і є расизм. Такі кримінальні кодекси – расистські.

Справа в тому, що Івани, після того як рушили на тачці від банку, спробували зняти маску з негра, але в них нічого не вийшло. Бо це виявилася не маска – а справжнє обличчя грабіжника. Не грабіжника як такого, а цього конкретного злочинця. Не маска негра, а дійсність.

І тому вони переймалися за свою спільну дупу, яка після довгих років розлуки, після того, як брати почали жити кожен своїм окремим життям, давно розділилася на три частини. Але тепер, після ситуації в банку, після криміналу, який знову навис над Іванами, кілька дуп в одну мить об’єдналися, і брати нею добре почали відчували проблеми. Колір шкіри негра виявився додатковою проблемою на їхню дупу. Причому, весь цей банк, весь цей негр, все це пограбування були настільки ненавмисними, незграбними, непотрібними саме в ці дні, коли помирав їхній батько.

Постійно, поки вони їхали, негр кричав українською, солов’їною. Його крики за якусь хвилину почали вимальовуватись у зв’язну щемку історію, приблизно такого змісту:

– Любі друзі! – почав по-президентськи він. – Відпустіть мене! Ви будете кращими людьми на планети! Я благаю вас, дати мені хвору доньку! Ліки мені їй потрібно пити! Не бий мене, я вам заплАчу! У мене Африка країна Сомалі, я тут студент в вашому коледжі імені Богомольця! Я вчився, я полягав практикант! У мене родина вас вітає! Іменем Богомольця прошу, не бийте мене, я звичайний! Мене розумійте, мене бідний, ми з родиною в Сомалі вечеряли землею. Пісок їсти не можна, а грунт, він як молоко. Але мене не бийте, мене вигнав ваш коледж імені Богомольця, я на Майдан пішов, на революцію мене вигнали. Через неї вигнали! Я люблю свободу! Ти любиш свободу? – спитав він у І-раз засльозеними очима.

Івани його вже не били, просто слухали і навіть почали співчувати як пацану з трудним горбом. Тяжка доля у негра, хоча невідомо, у кого вона ще краще склалася – у братів, які пробатрачили у своїй країні все життя, відсиділи, скільки треба, чи у мігранта, який все ж перейшов на якісно вищий левел країни.

– Яке в тебе поганяло? – спитав І-два, який кермував автомобілем.