– А ви, я так бачу, не прості. Щось раціональне у лінії вашої думки є, – погодився церковник. І після секундної паузи поцікавився: – Але навіщо вам це? Хіба не простіше буде висповідати всю людину, а потім вирізати, прости Господи, нирку і пересадити уже висповідану частину тіла хворому?

Ось у цьому й була суть поїздки гопників у це село і суть розмови. Хлопці зашебуршили, випрямили спини так, ніби хотіли виглядати солідніше, підняли козирки кепок ще вище.

– Бізнес у нас, – заявив І-раз, дістав з кишені пістолет і поклав на стіл.

Священик побачив, як у напівтемряві зблиснула зброя, ковтнув горло.

Іван не збирався пояснювати, чому вони хочуть висповідати лише нирку, а не всю людину, в якій поки що є ця нирка. Він продовжив:

– Ми органами торгуємо. Суть кантори тебе хай не парить, ага. А олина це так, просто, шоб село без лівого кіпішу жило. Догнав?

– Хлопці, – пробував себе заспокоїти священик, – ви в гостях, у Божому храмі, тут у нас мирно, і я до вас прихильний усім своїм духом. Я й без погроз вам допоможу, відпущу гріхи, кому скажете.

– Маладца, дядя, – розслабилися гопники. – Вот тобі малява, там деталі стріли, на яку ми з тобою забиваємось, а на стрілі перетремо за всі нюанси. Просто у нас заказ від дуже плотно релігійного авторітета, вкурюєш? У нього жосткі нелади з шото там, з водно-сольовим балансом. От ми і взялися йому помагати – пересадити йому нирку. А за тебе, за твої наворочені християнські качіства нам правильні люди на вухо нашептали. Так шо тримай хвіст хрестом, і всьо буде чікі-пікі.

– Та я ж тільки за. Добрим людям допомогти завжди треба.

– От і лади, – протягнули руку брати на знак підтвердження укладеної спільної справи. І раптом їм згадалося їхнє релігійне слово, яке вони вживають замість «Амінь»: – Ітіть.

І перед тим, як встати з-за столу і розійтися, І-раз запитав у священика:

– Сиш, а Бог єсть?

– Нема, – нервово пожартував церковнослужбовець.

– А єсі найду?

День згасав, брати Івани ступали спекотною архітектурою серпневого села, а вусатий дід досі чекав з іншого боку церкви, поки хлопці спустяться з вікна.

Священик у той вечір довго ходив біля вівтаря і думав, як вчинити. Він був миролюбною людиною і свято вірив у існування Бога, на відміну від більшості його колег по релігійному цеху, які з роками ставали нечутливими до високої духовності. Всі ці Ноєві потопи, море, що розступилося перед Мойсеєм, вода, перетворена Ісусом на вино, – для більшості священиків це стало вузеньким струмочком символічних церковних ритуалів та обрядів.

З одного боку, думав церковник, його обов’язок – допомагати всім – навіть чикатилам і шаховим маніякам. З іншого – чому це він має йти на повідку в незрозумілих пройдисвітів?

З одного боку – його релігійність – це річ цілісна й глибинна. З іншого – як він може розділити людину на частини і відмолювати лише певні її органи?

З одного боку – він може допомогти здоров’ю іншої людини. З іншого – може спокійно заявити в міліцію про цю зустріч, і внутрішні органи здійснять операцію з відповідними наслідками на обумовленому місці в обумовлений час.

Ходив церковник і спілкувався зі своїм внутрішнім голосом.

В один момент від подумав, що коли людина спілкується сама з собою, то вона спілкується зі своїми внутрішніми органами. Отже, який би орган всередині нас не був, можливо, саме він задає той чи інший імпульс, ту чи іншу думку, те чи інше бажання.

Тобто людський організм діє завжди цілісно, але заздалегідь узгоджує свої дії з усіма цеглинками свого організму. Так, наприклад, печінка може впливати на рішення піти в кінотеатр, легені можуть підказати, як виховувати дітей, ступня може спонукати поцілувати дружину. Адже діалог ведеться з усім тобою, відповідно – з кожною частиною тіла також!

Після цієї думки священиик остаточно вирішив допомогти хлопцям і відпустити гріхи нирці.

Весь тиждень під склепінням церкви шугало відлуння думок священика. Він ходив насуплений, але з відчуттям своєї потрібності. Поки не настала субота і прийшов час діяти.

На записці, яку передали брати Івани священикові, було зазначено – «Село Кручений Хвіст, субота, 19:00, царська конюшня». Він зібрався, поклав в сумку хрест, Біблію, кілька свічок, свячену воду в літровій пляшечці з-під «Бонакви» і поїхав в село, що за п’ятнадцять кілометрів.

Передвечірня спека спадала, ніби завіса після шаленої вистави. Священик йшов у цивільному, його тут ніхто не впізнавав, бо він не проводив служби в цьому селі. Тому він без хвилювання, що його впізнають і запідозрять у чомусь, спитав у дитинчати, яке саме пробігало вулицею, де стоїть стара конюшня.

Хлопчик махнув рукою праворуч і сказав, що вона – через три перехрестя, на схилі перед річкою та невеличким лісом. І спитав у дядька:

– Але туди ніхто не ходить, там нечисть ночами б’ється. Нащо вам?

Священик не знав, що відповісти. У нього на губах заворушилися якісь слова, але він просто подякував і перехрестив хлопчика. Але за мить церковник зрозумів, що накладанням хреста на малого виказав у собі релігійну людину. Хлопчик злякався і дременув між дерева. Дитяче підсвідоме мінливе, і його легко можна злякати.

Люди бояться потойбічного більше, ніж венеричних хвороб, бо проти чортів нема особливої контрацепції.

Священик за кілька хвилин опинився у потрібному місці. Зовні конюшня нагадувала прибудову до панського помістя ХІХ століття, з цегляними колонами при вході, з круглими невеличкими віконцями під дахом, з балконом в іншому кінці будівлі. Колись у цьому будинку, певно, жили паничі, а вже за радянських часів тут, очевидно, облаштували конюшню.

Годинник показав рівно 19:00, тому священик одразу зайшов у приміщення в пошуках гопників. Всередині не було нічого, що нагадувало колишнє панське майно, – тут були лише вмонтовані ясла вздовж стін. Із них колись їли коні, поки конями керував Радянський Союз. Будинок у стилі пізнього рококо, кущ, що виріс при стіні всередині будівлі, ясла – в цьому місці поєдналися всі цеглинки світобудови. Цю занедбану архітектуру по сантиметру, по кущику знову відвойовувала природа. Природа – запізнілий пожирач плодів людської діяльності.

Всередині нікого не було, але в дальному кутку напівтемного приміщення з-під підлоги, чи, краще сказати, з-під землі, блимало світло. Пекельне підземелля, подумалося релігійному мозку священика.

Він ступив туди, підійшов, підняв дерев’яну кришку, з-під якої світило, і побачив під нею вузький тунель.

Звісно, він спустився.

А ви б не спустилися?

– Доброго підземелля, – привітався зі священиком невисокий, схожий на колобка, чоловік у білому халаті. Це був експерт з убивств, який колись допоміг одному з Іванів увійти в летаргійний сон для того, щоб зустріти свою кохану. Він усміхнувся і простягнув руку церковнику: – Мене звати Шмідт.

– Никон, – відповів Никон і потиснув Шмідтові руку.

– Никон? – ще ширше усміхнувся Шмідт і пожартував: – Це як фотоапарат?

Священик не звернув уваги, він роздивлявся місце, куди потрапив.

Вони стояли у схроні – стіни були з глини, підлога була з глини, стеля була з глини. Так, ніби саме в цьому місці природа злилася з архітекрутою.

Приміщення нагадувало лабораторію – тут було кілька металевих тумб з медичним обладнанням, рукомийка, настільна лампа, а також підвішена над операційним ліжком рухома операційна лампа, кілька стільців, наркозні апарати, кардіостимулятор, електровідсмоктувач тощо.