***

Дощ гортає зошит. В нім весна і осінь. В нім зима холодна. В нім усе зійшлося. Розмивають краплі букви в кожнім слові. Дощ гортає зошит нашої любові.

***

Я люблю твої пальці, що, мов промінці, ковзають по щоці. Вони теплі, м’якенькі, уміють радіти. Їм рука, наче ненька, а вони, наче діти. То соромливі, то пустотливі… Дивнеє диво. Танцюють танок — ти засміялася. Сплітають тинок — ти заховалася. Не холодні, сьогодні в моїй долоні бути згодні… Мої вуста нікому не скажуть, що їм сняться твої пальці. Бо ти навчила мене мовчати.

***

Привіт, актори, дами і поети, Тут публіка – куди тобі Парнас! Промови зайві. Приберіть букети. Ті атрибути, друзі, не про нас. П’єро, мій любий, кави закортіло… Поки він зварить, Арлекін, налий! Театр згорів! Кому до того діло? Патрони й метри стережуть столи. У теплий попіл дощ впаде ранковий. На світі тиша. Немовлята сплять. Театр новий збудують. Достроково. Мабуть що, діти внуків немовлят. Підставте кухлі. Хай нам буде вдача! Шампанське б’є – шалений пульс життя! Ми живемо, бо вмієм дати здачі! Нас не гризе потреба каяття…

***

Глупа ніч. Очі в очі. Пада сніг. Диво ночі. Ніч і день. Пада небо. І на мене й на тебе. Пада світ. Я тримаю. Очі сніг замітає. Ніч і день сніг іде — день і ніч перепліта… Перед тим, як світ впаде, поцілуй мене в уста…

***

Не видно світу. На віконцях – диво. Втікає з дому вечір соромливо… Таке жадане і сліпучо-біле у сутінках народжується тіло… Волосся водопад… шовкове лоно… На мої очі – дві вузькі долоні… О Господи! Як сю красу зліпив?… Долоні падають… а я іще сліпий… Сліпий і спраглий. Репають вуста… Грудей налиті келихи підстав. Розпечений язик, мов гостре жало… Трикутник вабить чарівним овалом… Хитни долівку… від і до… до мене! Тремти назустріч… до і від… шалена!.. Крізь браму розчепірених фіранок блідий і змерзлий заповзає ранок. Не позирай у шибку полохливо. Світ не підгледить. На віконцях — Диво…

***

Він клав її на стіл. Вона пручалась. Казала: «Нудно… Це вже все було…» Їм не кохалось. Їм не цілувалось… А за вікном мело, мело, мело… Вони обоє наче подуріли. Він плів таке, що Господи єси! А тіло знов тулилося до тіла. Казати «НІ» не вистачало сил. Вона сміялась: «Я тебе зґвалтую! Але колись… Не зараз. І не тут. В тій піраміді, яку ти будуєш, на жоден камінь я не підійду. І я не камінь, любий, – вільна птаха…» Крило волосся – наче ось злетить… Дим огортав мовчанку. Стіл, як плаха… Ніч промайнула, мов єдина мить. Таких ночей в житті буває мало. Щоб водночас і грішна, і свята… Вони пішли. А їм услід блищала загублена сережка-сирота…

***

Місто. Ніч. Блукає сон. Сніг на ниточках висить. Темні тисячі вікон. Лиш моє вікно не спить. Трохи випило вина. Трохи кави, звісна річ. Нині у мого вікна видалась безсонна ніч. Може, десь твоє вікно теж не спить, шампанське п’є. Може, світиться воно одиноке, як моє…

***

Як я тебе цілую! Світку мій! Тебе ще так ніхто не цілував. У цьому світі, на землі оцій, тебе Господь мені подарував. Я припадаю до твоїх колін. Я прагну тільки дотику грудей. То скільки днів, чи скільки довгих літ мою любов ховати від людей? Чому боїшся ти моїх зізнань? Люблю тебе. Не бачу в тім вини. Мільйони літ життів, смертей, кохань було до нас… Та що мені до них! Хто був з тобою… є… хто буде ще… Твоє життя мені не перейти. Душа болить, як рана… в серці щем… Люблю тебе! Моєю будеш ти!

***

Цей недоспіваний романс Про лісникову теплу хату Куди приніс замерзлу вас, Щоб від морозу врятувати. Я пам’ятаю дивну ніч, Як ми у лісі заблукали, І лісникову теплу піч, Що нас до ранку колисала. Тоді я з вами був на «ти», Я вас закохано голубив, У двері дерлися чорти, Вовки і тигри шаблезубі. А ми в хатинці лісника, І нас ті жахи не лякали, Ваш теплий бік, моя рука… В ту ніч ми спали і не спали. Цей недоспіваний романс У кольорах щоночі сниться. До скону днів кохаю вас, Моя улюблена… Рушниця!