Олексій Кононенко

Щоденник чоловіка на межі сторіч

***

Зима в шаленім танці захурделить. Засліпить очі. Запорошить вуха. А я, мов ненароджений метелик, не вилізу із теплого кожуха. Вона ж сама холодною рукою залізе крадькома під одежину без сорому розпустить білі строї… А я замерзну і… кожух не скину… Вже мало залишилось від Зими — під снігом лахи з білосніжних строїв, — Весна вже зодяглася в оксамит. Вже скоро я зустрінуся з Весною! Кохана і коханка водночас. Цнотлива і розбещена… Дволика!.. Травнева ніч в траві єднає нас, і все те бачить місяць гостропикий… Ось Літо, пишнотіла діва Літо. Свистять у косах сірі солов’ї. Вона прийшла з єдиним – щоб любити. Усі коханці навкруги – її! Всі очі чоловічі в неї вскочать. Зведе юнацькі душі й поготів! На небі не зірки – серця тріпочуть залюблених у неї парубків… Зійде із неба Осінь по стерні, спідниці в гаї скине гонорові. В холодну душу грішному мені шелесне вітром: «Дам тобі любові!..» Вкладу я Осінь на тугі снопи. Вцілую так, щоб серденько зайшлося!.. Забулося, як Літечко любив… Аж до Зими любити буду Осінь.

***

батькові

У тихому полі на чорній ріллі Табун твоїх літ спочивати приліг. У тихому полі для віщого сну Твій кожен рочок відшукав борозну… Умитим сонцем обрій грав, Мороз в село із лісу вийшов. Були у тата. День, мов рай. Вінки соснові й тиша. Тиша. Якийсь замріяний кравець Убрав дерева в білі шати. Із яру вечір навпростець Прибивсь в осиротілу хату. В дворі усе, як і було, Неначе на віки нажите. А навкруги німе село, Лиш місяць хоче говорити…

***

В саду сьогодні випав чорний сніг, Від димоядів притомився космос. Над світом – дивні ангели сумні. А на хмарині Бог – старий і босий. Латають дране небо всі святі, Тремтить пащека Вічності холодна. А люди Богу-сину на хресті Несуть зчерствілі душі у долонях. Вогнем і громом зарегоче Той, Рогатий, бо його приходить черга… Вночі у муках народився Ной, І прийнялося древо для ковчега.

***

Я обережно тебе вів — незнану, незнайому, — в маленький дім, що зветься вірш… Ти оселилась в ньому. Маленький дім тобі зрадів, прийняв тебе, як панну. Облаштував із добрих слів і ліжко, й теплу ванну. Я жив у домі тім один, та зле було одному. Тепер в моєму домі ти… Ти не підеш із дому?

Підслухана розмова

– Тобі – твоє… Мені – моє… Ми розділили навпіл світ… Нехай вже буде так, як є… – А син… передавав привіт? – А син питав, коли прийдеш, щоб він прибрався до приходу… і я сама, звичайно, теж… – Яка розхлюпана погода! – Тобі не личить борода… І ця краватка не пасує… Коли ти будеш?… Син питав… – Я сам із ним усе з’ясую… – Пробач… Бувай… Мені вже час… Щоб не летіти на весь дух. Так, ти… коли… прийдеш до нас? – Вітання синові… Прийду…

***

Шпали біжать до обрію, Наче до неба сходини. Потягу взимку холодно. Хо-ло-дно, хо-ло-дно, хо-ло-дно… Потяг по рейках ковзає. З неба – такий малесенький. Знай стукотить колесами. Ве-се-ло, ве-се-ло, ве-се-ло… Холодно взимку потягу. Літні не гріють спогади. Потяг уперто котиться. Ко-ти-ться, ко-ти-ться, ко-ти-ться… Потяг у ніч закоханий. Ніч зустрічає протягом і проводжає поспіхом, у-смі-хом, на-смі-хом, по-смі-хом… Потягу взимку холодно. Потяг у ніч закоханий. Холодно взимку потягу. Хо-ло-дно, хо-ло-дно, хо-ло-дно…

***

Ти – бісеня. Вирує магма, нуртує кров твоя шалена. Згорю в тобі, і буде мало вогню, зігрітися від мене. Ти – бісеня. Хоч я не знаю твоїх грудей і твого лона… Твій голос кличе, сміх гукає і збуджує вузька долоня. Ти – бісеня. Ні. Ангел світлий. Волосся золото на щоки… Ти – синьоокий гріх всесвітній. Твій дім, мабуть, зоря висока. Йдуть дні у вирій чередою. Сумні і радісні. Колишні… Якщо ти будеш не зі мною, хай береже тебе Всевишній…