Він повністю заспокоївся, відновив дихання. Мусив пороззиратися за собою, навколо себе. Не було нікого, нічого не ворушилося. Йому не видно світла фар, але чутно тихий звук двигуна. Треба рушати. Недобре втрачати час, автомобіль і чоловік занадто близько.

Через відкриту територію майданчика не можна. Було би безглуздо бігти до вулиці Соколградської, яка межує зі шкільним подвір’ям: там більше немає жодного старого будинку, а нові будинки оточені бетонними загорожами, їх неможливо перескочити. Може, автомобіль рушив до Соколградської?

Ні, він не побіжить до Соколградськоі.

Поволі, шукаючи темряви, хлопчик рушає до вулиці Добойської.

Ні, не до Добойської! Треба назад, до дороги, до людей. Але він не зможе пройти повз оте. А йому треба назад. Може, його на Добойській чекають?

Ні, не до Добойської!

А може, може, вони втекли? Бояться того, хто бачив. Усі бояться того, хто бачив.

Йому треба назад, але як пройти повз оце?

Рушив усе-таки до Добойської. Дійшов до хатинки, приліпленої до самого головного входу в гімназійну будівлю, знав, що там нема собаки, і це його підбадьорило. Обома руками схопився за паркан, перескочив на чуже подвір’я і навзгинці добіг до протилежної частини мініатюрного маєтку. Роззирнувся, але не випростався. Знав, що зігнутий і маленький він майже непомітний з вулиці. Добойська була порожньою.

Зараз!

Перескочив паркан, перебіг через дорогу і знову видерся на огорожу чужого подвір’я. Із сусіднього подвір’я люто загавкав пес, і було чути, як він смикає ланцюга. Хлопчина не зупинився, пробіг через подвір’я, в будинку засвітилися світла, голос крикнув: «В нас злодій, в нас злодій на подвір’ї…» Хлопчик уже був у протилежному кінці двору і через наполовину повалений пліт запущеного саду вилетів на Маглайську.

Обернувся праворуч. Нічого. Нікого. Обернувся ліворуч. Задихнувся, захрипів, відновив дихання і вереснув чужим голосом. Він стояв перед розкритою пащею звіра і верещав, але не ворушився. Лише стояв.

Як і автомобіль, який чорнів у темряві Маглайської.

Увімкнулися моторошні фари. Напівосліплений від спалаху, хлопчик заворушився і все ж побіг. Праворуч.

Автомобіль рушив за ним.

А тоді раптово пригальмував.

Тупикова Маглайська вулиця завузька для їзди великих звірів. Звір далі не міг. Не мав куди. І дверцят неможливо було відчинити достатньо, щоб власник вийшов і побіг за хлопчиком.

Хтось в автомобілі погано знав трешнєвські вулиці.

Доки водій лаявся за кермом автомобіля, хлопчик чимдуж біг, з розгону перескочив останній пліт і вибіг на запущене поле біля самого базару. Далі все відбувалося власне як зі справжніми таємними агентами. Він добре знав старі вулиці, знав подвір’я із собаками і без, запущені і покинуті сади, зруйновані хатинки на земельних ділянках, які очікували нових власників, міцні огорожі нових будинків, сигналізації і мури, які неможливо було подолати, проходи, через які можливо було пробратися, будівельні майданчики, через які було небезпечно проходити навіть вдень, і нові вулиці, назв яких він не знав. Але знав, що дійде до свого дому. Дійде до свого дому.

Йому ще мало, ще так мало…

— Ти мене штрикнула ґрафкою. Куди ти дивишся?

Катарина періодично підводила голову від сукні, поглядала на двері і справді почувалася винною. Вколола сестру.

— Ой, вибач. Буду пильнувати.

Вона спробувала зосередитися на роботі, в якій не була особливо вправною; частина фати до весільної сукні, в якій, наче під вігвамом, розмістилася її наймолодша сестра, дуже волочилася по підлозі, і Катарина спробувала її схопити і підняти шпильками.

— Ти ненормальна, знов мене штрикнула, запацькаєш мені сукню кров’ю. Ти ненормальна!

— Та я не хотіла, не можу ґрафкою пробити шовк.

— Та мене не цікавить, хотіла ти чи нє, ти мене два рази штрикнула. Перестань витріщатися на двері. Прийде, то прийде, а нє, то нє.

Уже дійшов до небезпечного місця на вулиці Добойській. Ліворуч, до Люблянського проспекту, не піде — це стара автострада, відкрита і небезпечна територія. Він тремтить біля розваленого плоту і роззирається. Добойська порожня. Поблизу загавкав незнайомий пес. Хлопчика охопив новий страх, але інший, ніж той, який ним трусить ще від часу, як він побачив оте. Незнайомий пес — небезпечний пес. Хлопчик набрав повітря, відштовхнувся від паркана і перебіг до Ключки. Вулицею Бочачкою до Чаплінськоі було недалеко. Це короткі вулички.

Йому залишилося так мало, так мало до дверей дому…

Катарина обернулася так, щоб не бачити більше дверей, але від цього їй легше не стало. Вона періодично припиняла роботу, дмухала на пальці, наче дає їм відпочити, і, щоб молодша сестра не бачила, поглядала на настінного годинника. З верхівки вігваму чулося незадоволене цмокання. Мешканка тієї хижки підтягала сукню до живота, опускала та піднімала чудернацькі рукави-пуфи, врешті потягла вельон, повисмикувавши всі шпильки, яким Катарина присвятила понад півгодини.

Вони в унісон скрикнули, стіни напівпустого приміщення відбивали голоси: «Ти ненормальна, ти ненормальна», наречена розплакалася, Катарина перелякалася, схопила сестру за лікоть, трохи її потрусила і спробувала заспокоїти.

— Іта, не плач. Я поправлю, не переймайся! Буду пильнувати, не бійся! Тепер буду легенько-легенько, дуже легенько…

Себе вона заспокоїла легше, ніж сестру і, рішуче налаштована довершити роботу, зігнулася в поясі, щоб позбирати решту шпильок. Спинилася і випросталася. Подумала, що вже використаними шпильками могла би забруднити білий сатин, і видобула з пачки декілька чистих. Дві, наче досвідчена кравчиня, запхала між зуби, щоб були під рукою і щоб стулити собі рота.

Двері відчинилися в момент, коли про них забули і коли ніхто на них не дивився.

— Привіііт, привіііт! Привіііт, дівчатка, сестрички мої, сеструльки, привіііт! Боже, ти прекрасна! Боооже, неперевершено тобі пасує!

Вони обидві, Іта і Катарина, обернулися на голос.

— Боже, чудово тобі пасує! Почали без мене? Нічого страшного, нічого страшного. Я все принесла. Боже, котра ж то година? То вже така година?

Катарина вийняла шпильки з рота.

— Ні, не така година, а рівно 22 і 25 хвилин.

Жінка, що увійшла, розкидала речі по дивану і, не дивлячись на Катарину, спокійно проказала:

— Заглухни.

Її чекали. Третю сестру.

А йому залишилось так мало, так мало до дому.

Він знав, через яке подвір’я на вулиці Чапліна пробереться до Бужимської і як Удбинською добереться до огорожі за Центром культури, біля самого парку. Там трохи відпочине.

Трошки, ще трошки…

Катарина переплела руки на грудях.

— Ти добре знаєш, котра година.

Сестрі у весільній сукні не сподобався ні Катаринин сварливий тон, ні старече переплітання рук.

— Та ну, Катя, перестань! Ірма, тобі дійсно подобається? Насміхаєшся… Дійсно подобається? Я не дуже товста?

— Та що ти, взагалі не видно стегон.

Вони обидві балакали, чулися захоплені вигуки і згадування Бога, шелестіння шовку і стукіт високих підборів.

Від обертань і вертінь вігвам розгубив кілька шпильок, але Катарина на це не зважала. Мовчала і виклично дивилася на годинника.

— Так, дорога Ірма, ти добре бачила, котра година. Ще й як добре бачиш.

Вігвам заворушився і почав обурюватися.

— Катя, або перестань, або я йду звідси. Ну трохи запізнилася, то й шо з того?

Катарина замовкла.

Третя сестра поклала на диван пакети і сумку, з якої вийняла сигарети, тоді сіла біля своїх пакетів, біля самого бильця, а насправді у тінь целофанової ширми.