— Не перелякався, кохана, не перелякався. Твоя уява перебільшує мої страхи.

— Наш коханий перелякався, наш коханий перелякався!

Бачив, що вона більше не може стримувати сміху. Гидливо відвернув голову, рушив до неї, пройшов повз, але навмисно повз руку, яка тримала ножа.

Стіни кухні і посуд відлунювали від звуку її реготу, і він надумав чимшвидше вийти з кухні. Але не вийшов. Спинився.

Тоді обернувся, поглянув на волосся, яке тряслося і гойдалося від сміху, потім на шию, яка оголилася, коли жінка, душачи напад реготу, опустила бороду на груди. Як би він ненажерливо гризонув її в шию під вухом, щоб задушити її регіт і примусити проковтнути те кляте «наш коханий»! Замість того його здивувала ерекція, яка повернула йому впевненість, і він ззаду обома руками схопив її за сідниці. Не випускав.

Вона припинила сміятися. Відклала ножа.

Борис Горак приїде до лікарні з великим запізненням, але ще вчасно, щоб застати Давидову маму, яка розмовляла з інспектором Відошичем.

Відошич постукав у двері лише раз, але знав, що з того боку його ніхто не запросить, тому увійшов дуже обережно, вираз його обличчя говорив про все: і що йому шкода, бо мусив прийти, і що він перепрошує, але що поробиш, така ситуація.

Катарина встала і підійшла до Відошича.

— Не кажіть нічого, я розумію, що ви би не приходили, якби не мусили.

Він був їй вдячний за ті слова.

— Як він?

— Краще, ми всі думаємо, що йому краще.

Вона поправляла волосся довше, ніж слід було, і бачила, що він стежить за її рукою.

— Я постійно біля нього. Деколи читаю йому казки, які він колись любив. Лікар порекомендував постійно розмовляти і вголос нагадувати про те, що дитина любить. Я відчуваю, що так передаю йому свою енергію. Навіть деякими безглуздими історіями про цукерні, про гусениць, гармоніку.

Знітилася.

— Вчора йому читала.

Відошич посміхнувся.

— Шкода, що я не чув, я давно не слухав казок. Мої занурюються в ті комп’ютерні ігри. Я вже не годен зрозуміти, що в них у тій уяві. Навіть мультиків більше не дивляться, а те, що дивляться, я більше не розумію.

— Не кажіть, наче мій Давид інший. Але зараз, коли він не може в ті ігри грати, це йому трохи допоможе. Зрештою, деякі мультики і я з ним люблю дивитися… «Астерікса», наприклад, але інших не розумію.

Їй було так легко-легко на душі, вона повернулася до звичних батьківських теревенів і була за це вдячна Відошичу.

— І брошку вибрали відповідно до історії? Гарний гармоніст… Навіть я це помітив.

Катарина торкнулася рукою брошки і затримала на ній руку.

— А, це подарунок сестри, в мене був день народження, наймолодша сестра виходить заміж, то й у всіх подарунковий настрій. Минулого року я була на екскурсії в Австрії, і ми зайшли до Музею Сваровскі. Там все в кришталі і багато кітчу. Дадик нудився, з нетерпінням чекав, коли ми звідти підемо, а тоді ми помітили один дивний експонат. Знаєте, незвично: гармоніка мала кришталеві клавіші, вся переливалася і, що найдивовижніше, видавала звуки. Дадик радів, сміявся, сміявся… Зараз я вдячна сестрі, що вона мені це купила на день народження. Буду носити брошку, доки Дадик не одужає.

Відошич посміхався, але мовчав, і Катарина ніяково додала:

— А мені найбільше сподобалася одна фігурка кришталевої павутини. Прекрасна.

Вони відволіклися від історії про брошку, і Відошич відітхнув з полегшенням. Повернувся до розмови.

— Я в дитинстві надивився таких павутин. Роса, наче скельця, тільки тріпотить. Триває це недовго. За мить скапує, сходить сонце, висушує, вся краса зникає.

Посміхнулася йому. Знову поправила волосся. Вірніше, накинула кучері на одну брову і дивилася вбік. Була певна, що він стежить за її рукою.

Решту розмови мали, на жаль, присвятити речам, через які інспектор прийшов до лікарні. Мусив їй сказати, що встановлено точний час смерті вбитої і що його насправді цікавить, чи Ірма була на домашній вечірці близько двадцять першої години. «Так, була». — «А Давид?» — «По обіді і весь вечір був вдома».

Борис Горак увійшов без стуку.

— Вибачте, сподіваюся, я не перешкоджаю вам у вашій розмові?

І Катарина, і Відошич розгубилися. Катарина першою отямилася.

— Будь ласка, можете в коридорі пояснити Давидовому татові, для чого ви прийшли?

Горак стримався і ненадовго затримався з інспектором у коридорі. Той йому все пояснив: що стали відомі «нові деталі в їхньому» розслідуванні і що мусив пані поставити деякі додаткові запитання.

Горак вислухав і стримано відповів:

— Пане інспекторе, наскільки я розумію, вас взагалі не цікавить ні здоров’я, ні життя моєї дитини. Вас цікавить, чи він прокинеться, щоб продиктувати вам ім’я, прізвище, адресу і, якщо можливо, реєстраційний номер автівки, яка його збила практично на смерть. Вас цікавить сестра Давидової мами, то й розмовляйте з тією сестрою там, де її можете застати. З Давидовою мамою розмовляйте, скільки хочете і де хочете, але не тут, це лікарня, і я попрошу завідувача відділенням, щоб він вам особисто сказав, слід вам чи не слід вриватися до мого сина в палату.

З Відошичем ще так не поводилися, і єдине, що він здогадався сказати, було:

— Я тут з робочим питанням.

Якби в коридорі, яким він квапливо йшов геть, були дзеркала, він би на себе плюнув.

І до того, як сісти в автівку, вирішив, що з Ірмою Жигер він більше не розмовлятиме в її домі чи навіть у школі. Поліцейські стіни її зм’якшать.

Це, певно, був Ловро. Так, Ловро був. Чого я настрашився Ловро, поняття не маю, але настрашився конкретно. А мало би мені бути смішно, але не було, а було мені приємно, що він відразу пішов, і було мені приємно, що той чоловік знов прийшов. Мама більше не поводиться з ним зухвало. Не знаю, чого вона стала з ним люб'язною, і не можу згадати, чого він насправді приходить. Мені навіть здається, що мама з ним розмовляє так, як мені не подобається. Якось так… дуже-дуже ввічливо. Але не так ввічливо, як з лікарем, а по-іншому ввічливо. Мене то нервує. А найбільше мене нервує, що вона сьогодні знов напахнилася парфумами. Ну хай там, може, вона думає, що мені набагато ліпше, і вона вже може думати і про парфуми, але мені здається, що це трохи і через того чоловіка. Мені добре не видно, але якщо вона накинула на брову волосся, це точно через нього. Коли мама накидає волосся на брову, я її не люблю. І старий якийсь підозрілий. Не через зачіску, не тому, але здається, що ми щось знаємо — він і я — але я зараз цього не можу згадати. Він розмовляє з тим чоловіком під дверми, я того почути не можу і тому не знаю достеменно, про що вони говорять. Якби я чув, я би відразу згадав, хто він, і зрозумів би, чого він приходить. З тих розмов, які вони з моєю мамою провадять, можна зрозуміти тільки те, що вони дурні, і він, і вона, причому дурні в квадраті. Вони просто язики чешуть біля мого ліжка. В цьому мій тато ліпший. Деколи мені здається, що й тато плаче, але про це я й думати не хочу. Я радий, що не бачу добре, бо я би вкакався зі страху, якби побачив, як мій старий плаче, тобто дійсно думав би, що вмираю, що, звичайно, неправда. Тільки раз я бачив, як в нього сльози течуть, і майже зненавидів його за це, так я настрашився. Це було, коли мій дідо помер, і той його плач був практично нормальною річчю, все ж таки дідо — це його тато, хоча якось трохи тупо мати тата, коли ти вже старий. Краще йому не плакати, бо я втечу дуже-дуже за завісу. Можна сказати «дуже втекти»? Та, певно, можна, якщо я сказав.

Як це дивно. От коли той чоловік терендів з моєю мамою, мені здавалося, що я хочу щось згадати, але якраз коли майже почав згадувати, захотів швидко, наскільки це можливо, тобто зі швидкістю <i>варпа</i> втекти далі за завісу, тільки би не мусити згадувати власне те, що нібито хочу згадати. Трохи тупо. І доки тато гладить мене по руці, я теж хочу і не хочу щось згадати з ним пов'язане. І з мамою практично те саме. Врешті виходить так, що я хочу і не хочу пригадати всяку всячину, і що ще хтось хотів би, щоб я її пригадав, а хтось, може, й ні. Повна дурня. А якщо я не хочу чогось згадувати, я й не згадаю. Думаю про якісь інші речі. Коли я був малим, і тато ще жив з нами, то як вони сварилися, я всякого собі міг науявляти. Міг уявляти, що я павук, і лоскочу тата за вухом, доки він <i>отак</i> мамі говорить, чи що я Спайдермен, і з'являюся в вікні нізвідки, щоб їх настрашити. А одного разу уявив, що перетворився на верблюда, і доки вони сваряться у вітальні, я так собі спокійно заходжу і тільки жую і жую. Це мене дуже розсмішило, а їх налякало, і тоді мама якийсь час постійно татові повторювала: «<i>Та дитина захворіє через тебе. Здуріє</i>». Я вже дійсно мертвий від таких роздумів. Може, було би ліпше, щоб вона щось почитала, ніж сварилася з татом.