Влила у склянки густу масу, яку важко було назвати рідиною, додала до того ложку лляної олії і воду з «Бріти»:

— Ось, трохи здорових бактерій.

Він узяв запропоноване і з огидою проковтнув.

— Огидне. Огидне і дороге.

— Огидне і здорове. Без цього неможливо. Особливо тобі, коли ти зараз в такому стресі.

— Я то в стресі, але ще не став недоумком. Огидно і огидно дорого.

Вона мовчала. Мовчанка вже вкотре їй допомагала, і він утрачав бажання її доймати. Вона чистила стебло селери і чекала, доки він заспокоїться. Цього разу не допомогло.

— Хочеш, я тобі в спосіб найточніший, який тільки існує в цей момент на земній кулі, — чистим економічним, математичним аналізом покажу, наскільки це огидно дорого?

Не підвела голови.

— Не хочу.

— Хочеш. Я нашвидкуруч вирахував і перевів у євро. Пробіотик — 50 мл, необхідний курс — не менше 4 тижнів, 10 мл щоденно, ціна мізерна — 50 євро. Ноні: літр щомісяця — 50 євро, алое вера — 25, очищувальний чай, зігрівальний чай, лляна олія, буряковий сік, «Біобран», всього й не перелічиш… Дивись, я порахував, що лише на підтримування фізичної форми потрібно виділяти дві тисячі п’ятсот кун щомісяця, тобто майже 400 євро.

— В Європі це коштує вдвічі більше. В нас ціна мізерна.

— Мізерна, але в нас і середня зарплатня мізерна.

— Та не мусить кожен це купувати, нікого ж не примушують.

— Та не примушують, але ті, хто отримує найменше, вони якраз і є найхворішими. Може, хвороба — примус? Якщо ви будете когось рятувати зеленою енергією, тоді треба рятувати найхворіших. Скажімо, пенсіонерів, вони найхворіші.

— Так, пенсіонери найхворіші, але те старше покоління не усвідомлює необхідності здорового харчування і тому в половині хвороб вони самі собі винні.

— Не усвідомлює, бо те усвідомлення коштує. Як ви можете стверджувати, що це можливо оплачувати?

— Не зрозуміла питання.

Він мішав вівсяні пластівці, политі медом, вони здалися йому загарячими, і він встав з-за столу. Ходив між столом і вікном.

— Маю на увазі, що ця історія про здорове життя і здорове харчування — трохи притягнута за вуха. Мені здається, що ті, хто займається продажем здорової їжі, лише чіпляються до людей, щоб заробити.

Не сказала, щоб він сів.

— Мені здається, що цю розмову завершено.

— Чому?

— Бо ти неприємний.

— Я неприємний, а ви приємні. Причому за приємні євро. Крім того, ти і твої однодумці — підлі.

— Прошу?

— Ви підлі. Вам вдалося нав’язати людям докори сумління. Ваш маркетинг блискучий, ви залучили до нього і лікарів, і фармацевтів, тобто людей в білих халатах.

Вона різала селеру. Зауважила й сама, що рухи її стають все швидшими і швидшими.

— Білі халати це роблять відповідно до свого професійного сумління. Ти зараз у ситуації, в якій якраз би мав цінувати білі халати.

— Я їх ціную, але я не осліп. Сьогодні ті білі халати замінюють чорні мантії. Люди їм вірять і як погани їх бояться так, як колись боялися ворожбитів та інквізиторів.

— Вони не повинні боятися.

— Не повинні, але бояться. І раптом всім робиться ніяково через те, що їдять те, що їдять, скоро й нормальні люди почнуть перепрошувати за кусник м’яса.

На мить вона припинила різати і люто поглянула на нього.

— Що ти хочеш сказати? Що ми, котрі не їмо м’яса, хворі?

— Навпаки. Ви такі здорові, що здоровішими й бути неможливо. При здоровому розумі і ясній пам’яті оперуєте цифрами. Дуже вміло. Скільки коштує кілограм сочевиці, яку ваші магазини продають у пакетах по двісті грамів? Га? Скільки коштує пакетик насіння льону, завезеного з Китаю? Га? Та там тонна льону коштує стільки, скільки ваш сраний пакет зі стома грамами. Порахуймо разом. Чого це ти замовкла?

— Замовкла через твою безсоромність. Та сочевиця і той льон вирощені в особливий органічний спосіб, і це вирощування дороге, тому й коштує багато.

— Та ну? Особливо в Китаї, де денний заробіток працівника, який той льон вирощує, невимовно низький. Крім того, навіть мій Давид знає, що Китай — найзабрудненіша територія на земній кулі. І це — органічне вирощування? Скільки ж це ви простору займаєте на матінці Землі, якщо те, що ви продаєте за нечуваними цінами, наявне у всіх магазинах здорового харчування від Ванкувера до Австралії, від Москви до Дубровника? Га? Органічне вирощування? Га?

Не зачекала, поки він сяде і поїсть, встала, зібрала тарілки і склянки.

— Я не беру участі у продажу, і не провокуй мене тим своїм примітивним «га». Достеменно відомо, чому ціни на ці здорові продукти, так, здорові продукти, вищі, ніж ми би хотіли.

— Та припини, ніхто тебе ні в чому не звинувачує, але визнай принаймні, що твоїм однодумцям ідеться про зиск.

— Про здоров’я і, звичайно, про зиск.

— Звичайно, про зиск, а тоді вже про здоров’я. А їй-бо, і про хвороби. Хто здоровий купував би ті ноні, які зберігають в пудлах в приміських гаражах, повних щурів і тарганів, та ще й безсоромно рекламують їх як найбільш продаваний сік на світі. Та від нього би мільйони були нереально здоровими, а відсоток хворих загалом той же.

Вона такого практично ніколи не робила. Поважала їжу, і це було, можливо, вперше, коли повну тарілку вівсяних пластівців, политих медом і посипаних лляним насінням, витрясла у смітник.

— Їх купує той, хто хоче.

— І той, хто може, дорога моя. Це дійсно коштує. А проблемою світу є не здорові, які спокійно за пляшку сумнівного кислого малинового сиропу, «таємничо виробленого на Таїті», дають 50 євро, але їм навіть на гадку не спадає, що Таїті — одна з найбідніших держав світу, де, імовірно, люди помирають від недоїдання. Причому, в місці, де росте таємнича рослина ноні. Проблемою світу є здорові, які вмирають не від масної їжі, а від голоду.

— Відколи ти, відвічний цинік, став завзятим захисником бідних і голодних?

— Я не захисник, але усвідомлюю певні речі.

— Ти, часом, не збираєшся стати борцем за захист Землі?

— Борони, Боже. Земля сама себе захистить.

— Земля сама не захистить себе. Землі, дорогий мій, байдуже, хто на ній буде жити. Наше завдання — зберегти Землю і життя, щоб могти вижити.

Вона спробувала заспокоїтися. Знову взяла ножа і почала різати селеру.

— Невірно, дорога моя, знову невірно. Матінці Землі ми остогиділи, їй це все вже в печінках, і матінка Земля невдовзі зробить все, щоб нас позбутися.

— Але, на жаль, вона неперебірлива, бо якби була перебірливою, спершу би позбулася таких, як ти.

— А чого це?

— Тому що з тими обсягами негативу, які ти поширюєш навколо себе, неможливо жити. Ні ми двоє, ні людство не можемо рухатися вперед.

— Боже, як мені тебе шкода. Невже ти справді думаєш, що я такий важливий? Щиро, щиро мені тебе шкода, прийми мої співчуття, кохана.

Припинила різати стебло селери. Підняла руку на сантиметрів десять, почала вертіти нею в суглобі і спинилася в момент, коли на сталі ножа відбилося світло. Вона випрямилася, поглянула йому просто у вічі, а він — на її непорушні повіки, по яких було видно, що вона чудово себе контролює. І рухи, і голос.

— Ніколи не співчувай людині, яка в руках тримає ніж.

На її обличчі не було помітно жодних рухів, і та фраза, оголена і спокійна, повисла між ними двома. Бачив у її зіницях відсвіт леза, але картина здалася йому дешевою, ганебно тривіальною, і він першим усміхнувся, навіть засміявся, щоб її примусово відігнати і чимшвидше заповнити тишу. Вона йому не відповіла, і його усмішка виглядала нерівноправною, мізерною, насправді підлабузницькою.

Вона усміхнулася з якимось незмірно коротким запізненням, і він жахнувся реакції свого тіла, своєї шкіри, а точніше волосся на ній, яке встало дибки, починаючи від неіснуючого хвоста й аж до потилиці. Лекція про атавізм була вивчена за дві-три секунди.

Як вона до нього усміхнулася! Засміялася, захихотіла, вереснула, зареготала.

— Гей, та ти перелякався! Коханий наш перелякався!