Після смерті старого власника дому молодий власник віддає майстерню над водою для проживання на вихідних одній подружній парі з райцентру неподалік, що тримає свою яхту в селі на причалі. За це пара зобов'язується косити влітку траву на великій і малій галявині. Коли садівник наливає орендарям бензин у газонокосарку, донька молодого власника дому та її приятель з сусідського дому можуть тримати лійку.

Орендарі

Роби, як знаєш, сказав він. І вона відповіла: так. І сказавши «так», раптом зайшлася слізьми, а він не міг зрозуміти, у чому річ. Його дружина не плакала навіть тоді, коли вперше сиділа навпроти нього на побаченні у в'язниці. Він їй тоді сказав: Я би тебе викликав до себе. А вона на це: Я знаю. А більше нічого. І взагалі не плакала. Коли його відпустили на волю, вони без зайвого галасу одружилися. І ось тепер, через тридцять років, він їй усього лиш сказав: Роби, як знаєш. А вона відповіла щось, що звучало як «так», правда, це «так» зовсім не було виразним, а тоді затремтіла, а він вирішив, що їй зимно, і обійняв за плечі. Вони вже стільки вечорів провели отак обійнявшись на голлівудській гойдалці, під світлом ліхтаря в саду, сиділи собі допізна, розмовляли або мовчали, дивилися в чорноту, на озеро, що тихо похлюпувало в темряві. Коли він зачув її схлипування, то відразу ж прибрав руку і глянув на дружину, як ніколи ще за цих тридцять років подружнього життя не дивився. Тоді підвівся і пішов на місток, навіть не розвівши руками, як звикло, віт старої верби, що звисають над входом на місток, ніби завіса. І ось він стоїть там, дивиться в ніч і чує за спиною звуки з берега — то все ще схлипує його дружина. Голосить на голлівудській гойдалці, думає він собі й усміхається. Усмішка нестримно розтягає кутики його рота. Він стоїть на містку, на самому краєчку містка, на який він, коли його дружина почала плакати, вийшов так цілеспрямовано, ніби то дорога до фабричної їдальні чи до каси в супермаркеті, навіть попри те, що вербові віти вдарили його по обличчі. Він стоїть і усміхається, витріщаючись у ніч. І що тут скажеш. Вони виходили на яхті в озеро сьогодні вдень, вітер був несильний. Вона тримала линви, він поставив вітрила і час до часу трохи стернував.

Виходити під вітрилами на воду — гарна штука. Він і його дружина так любили воду, що роками зупинялися в наметовому містечку на кемпінгу біля причалу, поки їм не трапилася нагода облаштуватися тут. Їм дозволили переобладнати майстерню внизу над водою під дачне житло, коли майстерню передали, їм дісталися різні корисні речі, скринька з інструментами, поличка для вудок і невеликий рукомийник. Вони затишно облаштувалися серед цвяхів, тросів і зубил, викруток і гумових чобіт, там було все, що треба, телевізор, стіл і ліжко, а їхній човен похитувався тепер перед вікном між двома буйками неподалік від містка. Виходити під вітрилами на воду — гарна штука. Після падіння Берлінської стіни, коли власниця дому працювала за кордоном і ані вона, ані її батько не дбали про земельну ділянку, його дружина взялася прикрашати маленьку галявину між клунею та берегом озера камінцями, насадила аж попід паркан спаржу, а праворуч і ліворуч від голлівудської гойдалки поначіпляла в гілки дерев кошичків з квітами, так як вона це колись робила в наметовому містечку. Коли приходила весна, вони за кожної погоди випливали на яхті в озеро. Якби їм захотілося різноманіття, то вони могли б веслувати на човні, що прикріплений до задньої стіни дровітні. Власниця дому їм дозволила. Але для них не було нічого кращого, ніж плисти по воді з вітром у вітрилах. Виходити під вітрилами на воду — гарна штука.

Коли він на яхті, йому все видається таким тихим. Навіть коли вітер напинає вітрила і шарпає тросами, навіть тоді. Бо ж насправді тобі і руху крові по тілу не чутно, хіба що, коли прикладеш до вуха долоню, думає він собі, прикладаючи долоню до вуха. Коли вони на яхті, то розмовляють тільки про найважливіше. Виходити на воду — це немов служіння. Він не зумів би сказати, кому, так само як не знає, чому треба мовчати, чому він і його дружина намагаються без якихось попередніх домовленостей дотримуватися мовчання. Коли він на яхті, водяний простір видається йому безкраїм. Не вадить навіть те, що берег завжди можна розгледіти. Не вадить навіть те, що вони плавають по колу, від одного краю озера до іншого, а тоді знову назад, ще і ще. Мабуть, відчуття безконечності з'являється завдяки рухові, думає він собі, але він і про це ніколи не розмовляє з дружиною. Як думаєш, дзвонити мені до сестри чи ні, запиталася його дружина, а він відказав їй: Роби, як знаєш. І що тут скажеш. А тепер чорна вода хлюпотить під його ступнями, а позаду схлипує дружина. Можливо, це схлипування — лише плюскіт води, яка витікає під час плачу з її очей і носа, думає він і знову не може стримати усмішки. Тоді, коли він спробував доплисти на інший берег, вода теж була така ж чорна і так само тихо плюскотіла. Він тоді недалеко доплив, тієї очі. Як і сьогодні. Сьогодні він стоїть усміхаючись на краю містка над озером, і його знову впіймано, знову ззаду на нього накинули сачок, навіть без мотузок, тоді то були всього лиш крики з берега, погрози, прокльони, а сьогодні — це хлипання, тоді під ним не було човна, і він плив, а сьогодні стоїть на краю містка над озером. Його дружина не плакала навіть тоді, коли вперше сиділа навпроти нього на побаченні у в'язниці, а тепер ось плаче.

Тоді він знав, що мусить розвернутися. Його друг не розвернувся. На тій річці, де плавати заборонялося, вода текла, як і в інших річках, в інших річках він і його друг часто плавали для свого задоволення, пірнали аж до дна або лягали на течію, яка несла їх із собою. Він ще плив тієї ночі, коли його охопило здивування, що, попри те, що плавати тут так суворо заборонялося, перебування в цій воді нічим не відрізнялося від плавання в інших річках. Він і зараз знає, що настає момент, коли треба розвернутися, повернутися під світло ліхтаря до дружини, яка там плаче, сидячи на голлівудській гойдалці. Коли він, ще коли йому навіть гаразд не виповнилося шістнадцяти, вчився їздити на мопеді, то їздив разом із приятелями тут неподалік, на недоробленій автостраді вгорі у лісі, на одному з тих численних бетонних шосе, що нізвідки і нікуди не провадять і що їх, якщо тут орієнтуватися, можна виявити всюди. Піщана доріжка для прогулянок зненацька перетворюється на автодорогу, а тоді, так само зненацька, знову стає прогулянковою доріжкою або обривається десь під самим лісом, немов перед стіною. Тоді, коли він уперше позичив старого мопеда у старшого за себе приятеля, щоб повчитися їздити на такій лісовій шосейній дорозі, він прекрасно знав, як тиснути на газ, але забув розпитати, де гальма. І коли перед самим лісом дорога обірвалася, немов перед стіною, він, викручуючи кермом, до якого приятель примонтував широкі дзеркала, на повному ходу в'їхав у ліс між дуби й сосни, не знаючи, як зупинити цю машину. Чорт, думав він і крутив кермом, крутив, шукаючи виходу з лісу не так поглядом, як власними сідницями. Він не додумався просто припинити тиснути на газ. Трапляється, що в жарті міститься тверда серцевина і що, вишкірившись для сміху, ти несподівано для себе прикушуєш губу і не можеш уже розтулити рота для сміху. Чорт. Дружина все ще плаче. Чорт, думає він, повернений до неї спиною. Він не знає, чи можна вважати одне-єдине слово думкою, та в усякому разі оце от слово — це зараз його єдина думка, думка, що думається радше сідницями, ніж головою. І якщо це слово справді — думка, тоді це думка, що починається цілковито раптово, як ліс, у який він тоді в'їхав, і яка так само раптово, як ліс, обривається. І ось тобі вже безконечною трасою видається кружляння між густо посадженими дубами й соснами, поки ти крутиш кермом, об'їжджаючи їхні стовбури, і тіниста прохолода лісу на цій трасі не приносить полегшення, а випалює зсередини. Коли після безлічі поворотів автобан цілковито раптово, так само як перед тим раптово обірвався, знову починається під колесами, він уперше в житті вдячний Гітлерові. Дзеркала всі цілі.