Наймолодша з трьох її онуків, у якої усе дитинство була косоокість, а до школи її мусили поголити через лишай, ця найбільш незграбна наймолодша онука, яка впала в воду, коли перестрибувала через струмок, і прийшла додому ціла в зеленій рясці, ця онука одружилася з сином господині дому і тепер, перекинувши на плече рушник, стукає модними «древняками» по кам'яних східцях, прямуючи вниз до озера, мугикаючи якусь мелодію і махаючи їй рукою, перш ніж сховатися за великим ялиновим чагарником. Часом вона підсідає до бабусі, розмовляє з нею про се, про те, лакуючи червоним лаком нігті на ногах. Коли їй, бабусі, перекособочується під час їжі вставна щелепа, їй більше соромно перед онукою, аніж перед господинею дому. Там, де вона вчилася старінню від старих, не було вставних щелеп. Просто з настанням старості западали щоки і рот. Але сьогодні там, де вона зараз у гостях, навіть обличчя готують до зустрічі зими.

Бути гостею нелегко. У неї в селі подарунок годилося тричі відхилити, перш ніж прийняти, якщо подарунок прийняти, то наступного разу також треба було принести подарунок, а тоді інші так само відхиляли подарунок, перш ніж прийняти, і так далі, і так далі. Горщик із квітами — за полуниці, пляшка домашнього вина — за шмат свіжини, яблука — за грушки. По сьогоднішній день її приятелька, єдина з її села, яку доля після війни також закинула до Берліна, приносить їй на Новий рік горщичок із чотирилистою конюшиною, у якому стоїть невеличкий дротяний сажотрус, а вона тримає напоготові для подруги такий самий горщичок із конюшиною і всадженим у землю сажотрусом. Вони обмінюються горщичками з сажотрусами опівночі, а новорічного ранку приятелька забирає додому подарований горщичок у тій самій торбинці, в якій принесла в подарунку свій горщичок. Відколи онука вийшла заміж, вона забирає її, бабусю, у літній дім, до свекрухи, а свекрусі тій приблизно стільки ж років, скільки було б зараз її доньці, котра на віки вічні залишилася на примусових роботах. І коли вона, бабуся, запитує онуку, що їй із собою взяти в подарунок, онука завжди каже: Ти ж належиш до нашої родини. Але вона не певна, чи справді належить до цієї родини, в якій уже п'яте літо поспіль свекруха її онуки приймає її надзвичайно привітно, проте завжди звертається до неї на «ви». Часом ця свекруха радить їй мазь від ревматизму, запитує про її помешкання в Берліні, пропонує дати перешити для неї ту чи іншу свою сукню, але ніколи не звертається до неї на «ти». От і зараз, ось уже п'яте літо, свекруха каже до неї: Візьміть, будь ласка, ще картоплі, може, Вам ще трохи овочів або шматок печені, і тоді вона не знає, чи справді ввічливіше буде відразу погодитися чи навіть самій набирати собі з каструль і мисок, немов вона тут удома, чи все ж краще буде, перш ніж погодитися, тричі відмовитися, так, як це годиться робити в чужих. Гостя не знає, що їй, як старшій, випадало б першій запропонувати перейти на «ти».

У принципі їй навіть легше бути чужою на чужині, тому що чужість така знайома їй, відколи вона спізнала стояння по обидва боки великих воріт, що відділяли її обійстя від верхньої вулиці. Поки її родина мала той двір, великі дерев'яні ворота завжди тримали зачиненими, відчиняли хіба, коли везли молоко на продаж або ввозили на подвір'я сіно. Коли ж із певних причин виникла необхідність працювати служницею на власному обійсті, то вона стукала в ці ворота з зовнішнього боку, напитуючи в поляків, що тепер стали власниками дому, роботи. Бути вдома — то була перша половина чужості, про яку вона ще не знала тоді, коли була вдома, перший розділ, так би мовити, а відхід з дому був усього лиш іншою половиною, другим розділом, чужість, побачена ззовні, обидві половини були однакові і відповідали одна одній, проте все разом, мається на увазі: зачинити ворота, бути всередині чи назовні, все це разом їй знайоме. Німеччина розпочала війну і програла, а якби почала і виграла, то інші би програли. Вона навчилася втрачати, перший розділ: мати, другий розділ: втрачати, вона доти втрачала, поки не навчилася втрачати. Можливо, якщо ти щось добре вивчиш, то забудеш щось інше. Коли онука запитала її якось, чи не важко їй — без дому, без корів, без майна, вона взагалі не зрозуміла питання. Вона рятувала дітей, що тут ще відповісти.

Вона пригадує собі того незнайомця, що постукав якось у ворота подвір'я, через рік чи два після смерті її чоловіка, але ще перед початком війни. Вона відчинила і спиталася, чого йому треба. А він сказав, що хоче побачити брата, музиканта, він, мовляв, чув, що брат живе в цьому селі і тут одружений. Німецька мова, якою він запитувався про брата, була така сама старовинна і трохи чудернацька, як і німецька мова її покійного чоловіка. Ні, відповіла вона, тут музикантів немає. Той чоловік іще спитався: чи не дасте мені чогось напитися. І вона не запросила його зайти, а винесла йому молока перед ворота, почекала, поки він нап'ється, взяла склянку, побажала йому гарного дня і знову зачинила великі ворота.

Головне, що тут вона знову може плавати.

Там, звідки вона, їй ніколи не доводилося міркувати про те, наскільки дорогим є хліб і чи можна його тому брати руками, чи ні.

Є місця, вона чула про них, де таких старих, як вона, висаджують на дерево, прирікаючи їх там угорі на голодну смерть.

Головне, що вона знову може, коли надходить вечір, плавати в цьому зеленавому прохолодному озері.

Її маленький онук хотів викопати іграшкового трактора.

Ідучи до церкви через сад, донька зачепилася вельоном за кущ чорної смородини.

Кульбаба тут така сама, як і вдома, і жайворонки такі самі.

Якісь дурниці.

Коли вияснилося, що вона вже в тяжі, мати дозволила їй вилізти з печі.

Після каліцтва його рука завжди була дуже холодна.

Вечорами, коли вона перед сном виймає шпильки з вузла своїх сивих кіс, волосся ще мокре.

Тверде дерево довше горіло.

Просто з настанням старості западали щоки і рот.

Яблука — за грушки.

Потім підходить час, і гонг кличе до столу. Тоді онука знову підіймається з мостика вгору, тихо мугикаючи якусь мелодію, так вона наспівувала ціле своє життя, ще змалечку. А значить, тікаючи, можна взяти із собою щось невагоме, наприклад, музику.

Садівник

Восени старі власники дому пропонують садівникові перебратися до них у кімнату для гостей, вона на першому поверсі, у ній є рукомийник, вхід до кімнати — окремий, а холодними зимовими днями її швидко можна обігріти тепловим котлом. Садівник приймає пропозицію. Лікар з Берліна, кажуть йому, орендуватиме тепер бджолярню і колишній фруктовий сад. Вичищаючи полиці в бджолярні, молодий власник дому натрапляє серед слоїків з медом на скриньку зі столовим сріблом. Він бере срібло і розкладає його в великому домі у відповідній шухляді з приборами. Спіральний електрообігрівач, що залишився в кімнаті з центрифугою ще з минулої зими, він відносить назад у підвал. У тому самому місці, де колись уже стояв паркан, лікар з Берліна ставить новий паркан, як тільки лиш отримує права на праву частину земельної ділянки. Це не лише його право, але й обов'язок, тому що кожен орендар відповідає за лівий, якщо дивитися на озеро, бік своєї земельної ділянки. Садівник ще може показати чоловікові з села, що має поставити паркан, кілька колишніх межових каменів, що їх можна знайти подекуди в кущах.

У селі говорять, що, відколи знесли бджолярню, садівник перестав обрізати нігті на ногах. І тепер нігті обкрутили пальці і вже сягають п'ят, а навіть вилізають ззаду з черевиків. І хоча за черевиками і шкарпетками нічого не видно, але по його накульгуванню можна виразно зрозуміти, що з ним не все гаразд. У селі говорять, що садівник намовляє малолітню доньку власників дому видирати пучки трави і жбурляти їх разом з рештками землі на корінцях на свіжопотинькований дім лікаря з Берліна. Плями від тих пучків з травою, що їх дівчинка жбурляла на будинок, можна розгледіти на стінах цілком виразно. У селі говорять, що робітники з Берліна, які мають витягнути купальню вгору на пагорб, приїхали в костюмах і при краватках, а зверху по костюмах на них були темні маскувальні штормівки, людям у селі про це, мовляв, відомо з розповідей садівника. У селі говорять, що новий орендар колишньої єврейської ділянки, власне оцей ось лікар з Берліна, винний в тому, що його старший сусід, у якого був усього лиш нежить, помер у лікарні. Він, мовляв, свідомо забагато вколов своєму пацієнтові, бо йому мало було вузької стежки до озера, він, бачте, хотів привласнити і місток в озеро. Все це може підтвердити садівник. А ще садівник, кажуть, розповідав, як цей лікар з Берліна прокрався сюдою нещодавно після забави в сільському шинку «Крива ялина», ведучи за собою дівчину з Франкфурта-на-Одрі, перейшов через свою ділянку до води і зраджував дружину саме на цьому містку, на користування яким він ніколи не мав дозволу громади. Садівник, кажуть, бачив то все на власні очі.