Додому, він нічого не хоче — тільки додому, відреагував на це у своєму щоденнику мер. Цей щоденник був серед матеріалів, що були в її розпорядженні для підготовки радіопередач на Уралі. Тоді вже всім була очевидною швидка поразка німців, і з кожною перемогою Червоної армії вони, її чоловік і їхній народжений у Радянському Союзі син, все ближчими були до повернення в Німеччину.

Коли вона тримала в руках щоденник того мера, їй гидко було, що німецький чиновник, як ставало зрозуміло під час дальшого читання щоденника, все ж залишився тоді на своїй посаді і в своєму кабінеті, керував далі містечком, поки туди не зайшла Червона армія, і він не утік на захід. І все ж вона не могла забути того його речення, додому, він нічого не хоче — тільки додому, волав він, як мала дитина, яка все б віддала за те, щоб не бачити того, що вона бачить, проте саме в цю коротку мить, у яку він затуляв обличчя руками, навіть цей свідомий виконання своїх обов'язків німецький чиновник знав, що «дім» ніколи більше не буде Баварією, ніколи більше не буде узбережжям Північного моря чи Берліном, дім перетворився на час, що залишився позаду нього, а Німеччина аж до кінця віку — на щось безтілесне, на заблуканий дух, який ніяк не допомагав реально уявити собі всі ті жахіття. В-д-о-м-а. Пожди лиш, — скоро. Після короткочасного спалаху розпачу німецький чиновник подав свою кандидатуру на продовження терміну на посаді. А от тих, котрі втекли з батьківщини від власного перетворення на чудовиськ, їх все те, що вони дізнавалися з дому, не тільки прирекло на довгі роки еміграції, але й, так їй принаймні видається, назавжди запроторило в бездомність, незалежно від того, поверталися вони чи ні. Додому, не хочу нічого — тільки додому, як часто вона тоді так думала, спрямовуючи канонаду слів з друкарської машинки на Уралі в бік батьківщини. Однак для неї, для якої батьківщиною була вже не країна, а людство, сумніви назавжди поєдналися з тугою за домом.

Сьогодні вранці вони з чоловіком зробили довгу прогулянку, аж вгору до лісу, до лавочки, на спинці якої багато років тому її син вирізав складаним ножиком ініціали батьків. Чотири літери давно вже посіріли. Вони завжди якусь хвилю відпочивають на цій лавці, перед тим як повернути назад. Вони сидять на лавці і невідривно ведуть очима схилом, що полого спускається до озера, дивляться, як вітер ворушить поле збіжжя, бачать за полем далеку-далеку олов'яну поверхню озера, не бачать із цієї віддалі, як той самий вітер брижить воду, не бачать і дому, що стоїть між пагорбом і озером, якщо дивитися звідси, то дім — у затінку Пастушої гори. Вони дивляться на землю. На те, що близько, собі під ноги, де вчорашній дощ спресував пісок у тоненькі рівчачки, бачать кремінь, бачать кварцову і гранітну гальку, а тоді знову підводяться, вона бере чоловіка під руку, вони повертають крок униз, назад у дім, де він сьогодні дофарбує зеленою фарбою рибальські стільці, з яких майже облущилася червона фарба, а вона сидітиме нагорі в кабінеті за письмовим столом, щоб записувати спогади про своє життя.

Його ще й на світі не було, цього лікаря, коли вона повернулася до Німеччини. Він їздив з урядовими делегаціями до Японії, до Єгипту, на Кубу. Я в-д-о-м-а. Унизу куховарка бряжчить посудом, садівник сидить на порозі своєї кімнати і курить сигару, на великій галявині її онука і сусідський хлопчик бризкаються водою, невістка саме спускається до мостика позасмагати, гостя лежить на лежаку під червоним глодом, син косить газон, а внизу перед майстернею її чоловік фарбує рибальські стільці зеленою фарбою, бо стара червона вже майже зовсім облущилася. Дещо з того, що вона собі пригадує, вона не записує. Не записує, що сказала «ні», коли після нападу Гітлера на Радянський Союз одна партійна товаришка, чоловіка якої саме заарештували, прийшла до неї зі своїм синочком і попросила сховати їх. Вона сказала «ні», тому що не мала вже дозволу на перебування, їй і самій можна було заходити в їхню московську квартиру тільки непомітно, і так само непомітно виходити з квартири. Вона не записує, що рукопис її радіопередачі про робочі будні німецького чиновника перевіряв радянський партійний товариш. І викреслив той епізод з євреями. Німецьких солдатів це не пройме, звучав вердикт, може зашкодити справі, не має у цьому контексті ніякого значення. І вона, що емігрувала не через свою єврейську матір, а через те, що була комуністкою, без заперечень викреслила цей пасаж із передачі. Вона не записує, що почала тоді-таки, після того як зникло декілька знайомих партійних товаришів, про яких знали, що вони євреї, фарбувати своє мідне волосся, за яке її дражнили жидівочкою ще в німецькому дитинстві. Вона ні слова не записує про те, як радянські партійні товариші звеліли їй з чоловіком сідати на поїзд до Новосибірська. І що вони, замість сісти на поїзд, переховувалися. Один німецький художник, з яким вони приятелювали, сів, виконуючи наказ партії, на такий поїзд і помер з голоду на будівництві казахського водосховища. Надворі кукає зозуля, а її пальці лежать на клавішах друкарської машинки.

Поет, який тоді заховав їх у себе, порівняв в одному вірші повернення додому з переїздом на берег смерті. Тоді вони навчилися мовчати, і після всіх злигоднів і нестач мовчання стало найбільшим дарунком для її мрії, настільки великої, що партійні товариші, потрапивши на терени цієї мрії, опинялися на самоті, бродячи її просторами.

Поет, який тоді заховав їх у себе, мешкає тепер із дружиною в літньому домі на протилежному березі озера, сьогодні по обіді вони обоє причалять, можливо, біля їхнього мостика своїм моторним човном з темного відполірованого дерева, тоді цей друг кине її чоловікові трос, чоловік упіймає трос і прив'яже човна при мостику, онучка ж дивитиметься, що робитиме дідусь, і добре запам'ятовуватиме вісімку, яку описує трос, коли його накидають на кілок.

Я в-д-о-м-а. Актор, що побудував собі тут трохи далі бунгало, вирушив нещодавно на гастролі й залишився на Заході, а тепер забирає до себе дружину і маленького сина. Їхнє бунгало вже опечатали. У ванній йому хотілося мати блакитну плитку. Блакитної плитки до ванн у цій частині Німеччині не існує. Почати нове життя означає вирости на старому. Ку-ку. Ку-ку. Новий світ має поглинути старий, а старий не піддається, нове і старе живуть поруч у тому самому тілі. Багато вимагати — багато втрачати.

Повернувшись до Німеччини, вона та її чоловік довго не могли пересилити себе і подавати руку незнайомим людям. Їм майже фізично відразливими були всі ті, що добровільно залишилися тут. Її чоловік навіть вагався, чи потрібно заїхати на гостину до матері та сестер, що жили в Західній Німеччині. Один-єдиний раз вони таки поїхали туди, у західнонімецьке місто, та й то, щоб показати синові бабусю, і, вітаючись, ані він, ані вона не подали тоді жодного разу мамі і сестрам руки. Вони зауважили, що небажання дотику було взаємним. Перед самою втечею до Праги вони залишили у чоловікових сестер картину і щось із меблів. А тепер свекруха і сестри чоловіка сиділи біля цього столу, на цих стільцях, а на стіні висіла ця картина. Вона з чоловіком також сиділа на цих стільцях, і було враження, що вони гостюють у себе самих. Обом комуністам забракло слів, щоб вимагати від цих німців, з якими вони колись були в родинних стосунках, повернення своєї власності. Згодом, коли син міг уже їздити залізницею без супроводу дорослих, вони на його побажання дозволили йому ще двічі поїхати в гостину до бабусі самому.

Звучить гонг, скликаючи до обіду. Вона переходить гардеробну кімнату і коридор аж до ванної, миє руки, на пучках — сліди від нової стрічки до друкарської машинки, яку вона нещодавно закладала, вона дивиться в дзеркало, пригладжує волосся, зачиняє праву стулку малого вікна, відчиненого для вентиляції — і ось уже мозаїка з кольорових квадратиків знову цілісна. Перш ніж зійти вниз до столу, вона ще на хвильку заходить у кімнату з пташкою, бере з вбудованої шафи светр, бо в домі навіть у розпал літа прохолодно. Кімната з пташкою називається так, бо на балконній решітці викуто маленьку металеву пташку. В канікулярний час у кімнаті живе її онучка. Зараз онучка вдруге вдаряє в ґонґ, з нетерплячки, а може, їй просто подобається бити в ґонґ.