Журналістика пов’язана тільки з газетним папером. У газетах інколи буває література, як і журналістика трапляється в низці книжок, які хиріють, як вийняті з горщиків квіти, як, скажімо, мемуари зарубіжних політичних діячів. Преса — це компроміс із публікою. У літературі інша відмінність, яка є тим, чим вона є, і на зустріч з якою евентуально приходять читачі. Здійснивши акт вибору, вони є дорослими, а не якоюсь більшменш неокресленою й неуважливою цілістю, яка вранці споживає новини разом із круасанами.

Журналістика — це повторюваність образів, спрямована на приглушення жорстокості речей. 11 вересня 2001 р. і далі цілими днями всі канали американського та європейського телебачення раз-у-раз передавали відеозапис літаків, які врізаються у вежі Світового торговельного центру, та падіння самих веж. Мета показу полягала не так в інформуванні, як у тому, щоб від ошелешення ми перейшли до отупіння. Після сотого уколу болю вже не відчуваєш. Це, можливо, добре. Анестезія по телевізору — хтозна? — стримала заворушення проти арабів-іммігрантів. З цієї самої причини були заборонені передачі, де палестинці Рамалла[169] вибухнули неймовірною радістю, почувши повідомлення про замахи. І знову ж з тієї самої причини американський уряд заборонив демонструвати по телебаченню зйомки людей, які, щоб не згоріти, викидаються з вікон, зйомки та фото їхніх падаючих і розбитих тіл. (Заборона фільмувати привезені з Іраку домовини вбитих вояків керувалася зовсім іншим наміром. Не даючи змоги вклонитися їхній пам’яті, країна, заради якої вони загинули — це подавалось саме так, — визнавала, що вони померли не заради батьківщини.) Література, яка не має справи з широким загалом, може показувати речі, навіть якщо вони не зовсім приємні; індивідуальна емоційність не така потужна й вибухова, як емоційність колективна. Джон Макінерні[170] у своєму романі «Хороше життя» (The Good Life, 2006) одним-єдиним образом помстився за всі заборонені образи. Це був образ звуку. Він говорить про тіла, які падають з веж зі звуком зігнилих фруктів. Образ настільки виразний, що немає потреби описувати щось іще, та й він нічого більше не додає. Вежі-близнюки були віддані на відкуп чесності людського страждання. (Власне з огляду на це 11 вересня 2001 р. весь світ цілком справедливо виступив проти Карлгайнца Штокгаузена[171], який сказав, що їхнє падіння — це найбільша естетична подія ХХ ст. Він продемонстрував лицемірність мислення та свою безсердечність. А значить, наділив себе додатковим недоліком порівняно з Джорджем В. Бушем, який ніколи не претендував на інтелект. Краса катастрофи існує лише у фільмах. Трюки у фільмі «2012», які показують, як під час землетрусу валиться весь Лос-Анджелес, ми вважаємо чудовими, бо знаємо, що це фантазія. Нас охопив би жах, якби ми крупним планом побачили зламану кістку, яка стирчала б із стегна.) Основна відмінність між цими двома видами текстів полягає у ставленні до смерті. Література говорить про смерть, а журналістика — про померлих. Література може розповідати про речі, які не є надто приємними, журналістика не хоче бути неприємною. Тож вона говорить не про смерть, а про померлих. Саме мертві створюють відчуття приємності, бо їх можна пожаліти, не будучи схвильованим, ці покійники далеко, померли вони від хвороб, яких у нас немає; ці померлі стосуються лише нашого милосердя, нашої доброчесності, а не серця.

Читати на іншому носії крім паперу у вигляді тому

Дуже зручно думати, що література чиста, і було б грубо говорити про створені для неї матеріальні умови. Матеріальні умови мистецтва мають уплив на форму мистецтва. На спосіб оплати письменника («Письменнику фактично не платять: його годують, добре чи погано залежно від епохи», — Жан-Поль Сартр. «Що таке література?»), особливо ж на носія письма. Чи ж Кодекс Хаммурапі[172] виявився міцнішим через те, що був написаний на камені?

Латинські книжки мали вигляд сувоїв. Відповідно манера їх читання відрізнялася від того, як ми читаємо тепер. Чогось було менше, чогось більше. Книжку не можна було перелистати. Не існувало навіть такого дієслова, бо в них не було листків. Розгортання сувою мусило читання уповільнювати, робило його ретельнішим. Аби не завдавати собі труда знову розгортати сувій у пошуках якогось пасажу! А отже, зумовило інакші манери писати. Перш ніж почати писати, писець читав. Він більш-менш свідомо занурювався у своєрідний, загальний ритм читання й згідно з цим і писав, не так у деталях, як у сукупності, але сукупність обумовлює деталі. За доби античності твори були короткі, наче рубані — те, в чому загалом докоряють модерним, оснащеним технічними засобами часам. Поеми, афоризми, діалоги; реляцію про послідовні пригоди низки персонажів, яку назвали романом, годі було уявити. Вона була настільки малоймовірною, що її практично не уявляли. Перший прояв геніальності Петронія полягав у геніальності форми. В написанні роману. Як і будь-яка крайня сміливість, ця залишилася одинокою та не видалася чимось відмінним від дурощів, які невпинно виплескують із голів гульвіс, шаленців, навіженців, зациклених на ідеї й інших усміхнених і непотрібних зануд. Потрібен був час, щоб з’явилися нові романи, залишивши зачитаний павуками «Сатирикон» у запасниках салону тих, хто вигадав неділі. Романи, звісно, були, радше героїзованими оповідями про кар’єру генералів, як, скажімо, у Візантії десятки «Романів про Александра», присвячені Александрові Великому, які виходили так само регулярно, як і біографії Шекспіра в Англії чи розповіді про різних Кеннеді в Сполучених Штатах Америки. Позбувшись сувоїв, ми щось утратили, щось і здобули. З появою електронних книжок та iPhone епічні романи читатимуть, можливо, менше і писатимуть рідше. Якби видавець, який впроваджує цей прямокутник, на якому після дотику на екрані iPhone’a з’являється зображення, запропонував мені опублікувати в ньому свої поезії, чи змінив би я манеру їх написання? Наразі я переймаюся одним: відсутністю можливості робити нотатки на екрані, але над цим уже працюють, і читач знову зможе привласнити читання. Роман, можливо, і був прив’язаний до книжок у вигляді томиків, але література не залежить від паперу. Невеличкий хамелеон виявився значно стійкішим за цих здоровил-диплококів, які, сягаючи 35 метрів у висоту, вважали себе безсмертними, загинули від нежиті щойно вдарили перші морози. Прочитавши Дарвіна, поет адаптується. Й обирає гасло: «Хмариться, напишімо грозу».

Чому не читати?

а) з тактовності

Читати, читати, це дуже добре, але бувають моменти, коли добре цього не робити. Наприклад, після кохання. Коли, відхилившись від свого партнера, все ще зберігаючи дещицю його на собі, чи, точніше, маючи в собі чарівну мимовільну присутність, ми тягнемося за іншою, ніби щойно не відбулося нічого важливого, наче блискавичність суперечить тривалому, а активність розуму, якою є читання (де почування теж присутні) була або відпочинком, або важливішою за діяльність тілесну (де розум також присутній). «Значить, тепер ти зраджуєш мені з Еррі Де Люка?[173]».

б) через громадську діяльність

Друзі-шотландці відмовляються читати «Гаррі Поттера», рекламний мед про якого залив усю країну. Туристи відвідують замок Алнвік (герцогів Нортумберландських), бо в ньому знімали фільм. По всій Шотландії продають вироби з маркою «Гаррі Поттер». Цей роман, який міг уважатися симпатичним, бо спонукав дітей читати, став

одним із лих світу: він спонукав до читання й дорослих. Деякі книжки, як і деякі особи, інколи розблоковують звичку суспільства. Спочатку це виглядає класнó, тоді як це лише паскудство. Дж. К. Роулінг позбавила дорослих усього світу комплексу, і романи для юних заполонили світ старших. Про це можна б написати «Промову про добровільну відсталість».

вернуться

169

Рамáлл — тимчасова столиця Палестинської автономії, розташована за 10 км на північ від Єрусалима; населення — 25,5 тис.

вернуться

170

Макінерні Мол., Джон Баррет (нар. 1955) — американський письменник, сценарист, а також винний критик.

вернуться

171

Штокгаузен, Карлгайнц (1928–2007) — німецький композитор, диригент, музичний теоретик, один із лідерів музичного авангардизму.

вернуться

172

Звід законів Хаммурапі, або Кодекс Хаммурапі, — один з найдавніших і найкраще збережених законодавчих кодексів стародавнього Вавилону, створений бл. 1780 р. до н.е. за наказом вавилонського царя Хаммурапі.

вернуться

173

Де Люка, Еррі (нар. 1950 р.) — італійський новеліст, перекладач і поет; критик.