«Гарна книжка» — це книжка, в якій є текст з малюнками. Або навпаки. Книжка малюнків попри текст, сказали б буркотуни. Ми живемо у столітті образів, гм, гм! Дуже добре, коли в них є малюнки. Їх розглядають лише у прямому значенні слова, та хіба література — це не форма образності? У гарних книжках малюнок так мало береться до уваги, що тексту належить підтверджувати легітимність малюнка. Зрештою, першість належить письму. Його перевидають самостійно. Так трапилось із Полем Мораном[138], який створив хороший «Париж» для Бібліотеки мистецтв. Його текст коментував фото з бірюзовим небом і куртинами квітів насиченого червоного кольору на першому плані. Книжку перевидали без фото. Вони виявились ілюстраціями. За наявності тексту та фотографій найкраще, коли фотографії не є ілюстраціями, а текст не слугує коментарем. Кожен живе на своєму боці, як пляж і море.

Інколи видавець звертається до молодого фотографа. Його роботи розміщують навпроти тексту відомого письменника. Фотограф виявляється дуже талановитим і стає так само відомим, як і письменник. Коли через багато років перевидання самого лише тексту знайти можна, перше видання альбому стало рідкістю: «Спостереження» Трумена Кепоте (1959), в якому вперше були опубліковані світлини фотографа Ричарда Аведона, купити дешевше від 300 євро не вдасться.

Гарні книжки, які є й найважчими, інколи бувають найлегшими. Це не пов’язано ні з письменниками, ні з фотографами, ні з художниками, які вкладають у них стільки ж добросовісності, скільки в свої інші книжки та виставки, це пов’язано з читачами. Вони їх більше гортають, ніж читають. Що не так уже й погано. Якби щоразу, відвернувшись від телевізора і нахилившись над журнальним столиком, щоб розгорнути предмет, що так інтелігентно його прикрашає, книжку починали читати всерйоз, естетичний шок міг би призвести до смерті.

Читати наче та квітка

Навіщо продовжувати читати книжку? У цьому полягає руйнівний наслідок сподівання. Якщо книжка погана, вона ніколи не стане хорошою.

Але це зовсім інше, ніж примусити себе взятися за поему Малларме. В одному випадку примушуєш себе всупереч книжці, в іншому — всупереч собі, всупереч звичці читати певну форму фраз. Вона вироблена поточним читанням та ідеологією французької мови, яку насаджують у школі: може бути тільки один спосіб створювати фразу, який зробить нашу мову досконалою, ідеалом, весь світ захоче наслідувати її правила. От тільки за дві сотні років, впродовж яких нам це повторюють, світ так і не наслідував жодного. Мій друг з Оксфорда зауважив, що для захисту чудової логіки нашої мови, побудованої за образом думки з іменників, дієслів і додатків, ідеолог ідеальної французької мови Рівароль[139] вдається до накладань. Скидається, однак, на те, що думка не мислить схематично спершу підмет, потім дієслово, а тоді додаток. Цей прихований за універсалізмом націоналізм породжує властивий французам приступ раціональності, перекриваючи шлях фразам несподіваного типу, такий тип фраз вони називають герметизмом. Вони, немов той сценарист, який звинувачував Альбера Коена з приводу власної неспроможності написати сценарій за його книжкою. Я — читач, схожий на розкриту квітку. Я чекаю на бджолу.

Читати те, що обіч книжки

Шедевр характеризується лише сам по собі. Письменник доклав стільки героїчних зусиль, щоб його написати, що його певним чином написав хтось інший. Хтось більш цільний, більш божевільний, сповнений пристрасті. Цільну особистість письменників розкривають зовсім дрібні речі. У каталозі продажу рукописів (П’яза, листопад 2007 р.) знаходимо лист Валері Ларбо[140], який з Брюсселя писав Леону-Полю Фарґу[141]: «Бачив авеню Луїз[142] і задники трояндових кущів». Це не давало йому нічого, крім приємності від процесу написання. Щедрість письменника оцінюють по тому, як він розтринькує свій талант поза своїми книжками.

Читати, коли ти письменник

Читання, доведене до стану пристрасті, інколи є симптомом писання. Читають, читають, читають і майже автоматично наближаються до стану «пишуть, пишуть, пишуть». Люди, які пишуть, пишуть тому, що читали. Тож література — це імітація? У тих суспільствах, де не читають, не пишуть. О, Киргизстан! Не певен, чи я завтра туди повернуся.

Чи зовсім навпаки? Читач не міг передувати письменникові. Одного дня якийсь божевільний відчув потребу написати щось зовсім непрактичне. Не текст закону, не протокол процесу, не звіт адміністративної ради, не «Буття 1» чи палацеву хроніку. Ні-ні, це був якийсь непотрібний божевільний, який сів і написав: «О, мати змогу висловити себе повністю, як висловлює себе мотор! Мати змогу мчати по життю так само тріумфально, як авто останньої марки!» або щось подібне за власним бажанням у році 1000-му чи 5000-му з «Тріумфальної оди» Фернанду Пессоа[143].

Якщо комусь судилося стати письменником, у дитинстві в нього виявляється справжня булімія читання, споріднена з любовним пожираючим вогнем. Це як удаване бажання з’їсти гарненьке немовля, яке усміхається.

Коли в дитячому віці читають надзвичайно багато, то, я думаю, це для того, щоб стати письменником, а якщо цього не досягнуто, великий читач стає зачаєним письменником. З часом він про це забуває, далі продовжує читати, і дуже добре якщо він не стане уїдливим. Мені трапилося набагато менше великих читачів, уїдливих тому, що вони не пишуть, ніж дрібних письменників, уїдливих через те, що їх не читають.

Коли хтось перебуває в процесі становлення письменником і продовжує читати цілком диспропорційно, то він це робить (інколи несвідомо) для того, щоб навчитися писати. Безвартісні книжки нічому навчити не можуть. Вони такі ж непроникні, як і великі книжки. Вони нульові, й у своїй нікчемності не дають жодного прикладу для наслідування, бо нікчемність навіть не є поганою; у поганому тексті присутня якась похибка, тож можна спробувати з’ясувати її причину. Оскільки у великих книжках усе досконале (припустимо, що таке можливе), побачити, щó автор зняв або додав, неможливо, бо все досконале. Велике й безвартісне невидимі.

Коли й далі читати так само наполегливо, з’являється розуміння користі, яку отримуєш від читання кількох книжок одного автора поспіль. Якщо він уміє писати, тобто трансформувати первісну матерію, він не розкриває своїх характеристик за першого підходу.

Коли хтось став письменником, трапляється так, що він читає, щоб не писати. Радше будь-що, ніж ця в’язниця, на перебування в якій сам себе засуджуєш на один, два, п’ять чи десять років, щоб закінчити книжку! В інших є талант, навіщо ж мені убиватися, не знаючи, чи він у мене є?

Коли хтось є письменником і пише, прочитана книжка інколи розблоковує ту, яку він якраз пише. Вони не обов’язково мають бути подібними. Ви будете здивовані, побачивши, що спорідненість між письменниками полягає в пустотах. У тому, чого немає, але ми здогадуємося, що це могло б там бути. Коли книжка когось іншого розблокувала нашу книжку, на цьому треба стояти, інакше розблоковувати доведеться нам. І ми переходимо до іншої книжки, так само спокусливої, бо в ній віднаходимо елементи самих себе, і знову не пишемо. Процес писання — це організація ізольованості в літературі.

Коли хтось є письменником і не перебуває в процесі писання, бувають моменти пристрасного читання. Моменти, коли книжку не пишуть, є порожнистими й асоціальними, це моменти, коли письменники є монстрами з відмінним від їхнього голосом. Закінчивши свій роман, вони з насолодою повернулися до створення інших.

Я знаю когось дуже розумного, дуже освіченого й ще багато всякого-різного, але коли він пише, це просто катастрофа. Якщо він не вміє писати, значить, він не вміє читати. У романах він бачить сюжет, у поезіях — форму, в театрі — репліки, зрештою — перший план і видиме. А реальний сюжет, більш видимий, ніж видиме, а дух, а за риторичною формою — сонет, анамнез, хіазм, ненадійний оповідач тощо — внутрішня причина наданої фразам форми? Танцю властива не тільки хореографія.

138

Моран, Поль (1888–1976) — французький письменник, дипломат, член Французької Академії. Автор численних новел, романів, подорожніх нотаток, мемуарів і портретів письменників, газетної та журнальної хроніки.

139

Ріваро́ ль, Антуа́н (1753–1801) — французький письменник, неабиякий полеміст. Вирізнявся їдкою й безжальною дотепністю, через що нажив собі чимало ворогів. Його «Міркування про загальний характер французької мови» (1784), що перебувало в річищі просвітницьких пошуків «всесвітньої мови», отримало премію Королівської академії наук і мистецтв у Берліні.

140

Ларбо́, Валері́ (1881–1957) — французький письменник, автор поезій і прози, перекладач роману Дж. Джойса «Улісс» та інших відомих авторів.

141

Фарґ, Леон-Поль (1876–1947) — французький поет і прозаїк із кола символістів. У 1937 р. був обраний членом Академії Малларме.

142

Авеню Луїз або Louizalaan — головна магістраль Брюсселя.

143

Пессо́ а, Ферна́нду Анто́ ніу Нуге́йра (1888–1935) — португальський поет, прозаїк, драматург, мислитель-есеїст, лідер і авторитет у гуртках столичного художнього авангарду.