Елегантні й строгі книжки німців завжди трішки схожі на молитовники… Оправлені книжки Англії й Америки подібні на канапи в стилі Честерфілда, а ще книжки брошуровані, настільки дорогі, настільки й неміцні, вже готові до garage sale індивідуального розпродажу, де їх, роздутих, як акордеон, буде оцінено всього по 50 пенсів… Книгарням диктаторських режимів притаманно менше нюансів. У книгарнях європейських комуністичних країн часів СРСР відчувався тиск залякування та дурість лицемірства завдяки повним зібранням творів Леніна і місцевого тирана у вітрині, а всередині чашки чаю, які вмостилися на перекладах французьких академіків кінця ХІХ ст. Саме їх диктатори читали у в’язниці за часів режимів, що їх вони потім скинули. Вплив теплої води на кровопивць таки дивна штука.
У Нью-Йорку я ніколи не любив книгарні «Gothem», вона виживає на репутації клієнтури, яку складають поети й бітники (щодо останніх, цікаво, чи вони справді часто туди ходять, вони ж бо читають тільки Упанішади[128]), та й видання коштують досить дорого як на такі дрібнички, хоча там мені знайшли перший роман Макса Бірбома[129] про Оксфорд «Зулейка Добсон» (1911). Книгарня «Three Lives and Company» стала ніякою, немов десь на задвірках Східної Німеччини. Менше гарних книжок, менше книжок. Вона розміщена в єдиній складній частині Манхетена, ті шість вуличок Вілліджа покручені більше, ніж вулички Стамбула. Книжкова крамниця ім. Оскара Вайлда закрита, те саме з книгарнею на Університетській площі та… Книгарні Нью-Йорка, наче ті світляки, згасають одні за одними.
У Мадриді багато книгарень, вони не дуже веселі, але не такі сумні, як у Римі. «Моліна» — вкрай права, вже коло вітрини відчуваєш себе страшенно незручно. «Хіба? Вона радше мілітарна», — каже моя наївна подруга, яку я одразу відтіля виводжу.
Існують і неприємні еквіваленти лівого спрямування, спільною рисою для них є ворожість, яка струменіє з основних для даного книгаря книжок, їх, хоча вони й не найчисленніші, розміщено на видноті. Та сама притлумлена зарозумілість, та сама впевненість, що вартісне лише те, що тут думають. Замість біографій великих постатей реакції та перевидання так званих прóклятих, які були просто негідниками, антиглобалістські памфлети, які тим, хто їх купує, здаються симпатичними, але за рівнем соціальної озлобленості — це детективи, інші види ненависті проявляються завдяки книжкам, яких там немає.
Ерже[130] звинувачують у тому, що він поділяє крайні праві погляди, через «Тентена в Конго». Але вдячності за показ революційних змов крайніх правих у «Скіпетрі Оттокара» не висловлюють. Належачи до крайніх правих, він усе-таки це зробив, бо був більше митцем і журналістом, ніж крайнім правим: вищий інтерес його творчості чи репортажу брав гору над поглядами. У 2007 р. мережа книгарень «Borders», одна з найзловісніших в Англії, вилучила «Тентена з Конго» зі своїх крамниць. Це найкричущий акт цензури, здійснений розповсюджувачами, навіть не виробниками, ще менше політиками; не купуймо книжок у мережі «Borders». Ці люди настільки тупі й так мало розуміються на ремеслі книгаря, що на їхніх полицях цілком певно можна знайти твори Селіна.
У «Book Soup», найкращій книгарні Лос-Анджелеса (Sunset and Larrabee), яка не зрівняється з хорошою книгарнею Бреста, мила касирка шукає в комп’ютері прізвище автора книги «Уайнсбург, Огайо», я ніяк не можу його пригадати: «Андерсон… Шервуд…[131]? Це щось новеньке?» Це — один із великих романів ХХ ст. (1919), для яких американці придумали означення «модерні класики».
У Парижі можна надибати на районні книгарні, власники яких могли б продавати взуття. В одній із них клієнтка цікавиться якоюсь книжкою. «Яка, кажете, назва? — перепитує крупна блондинка. — Зараз пошукаю. Повторіть-но… Щось не знаходжу. Дивно. Наберу ще раз… так… о. б, і, т. Ні, немає. Спробую за автором. Як там його?… А! Толкім. Ні, немає нічого». Клієнтка вагається, чи варто уточнити, що прізвище автора «Толкін», бо не впевнена, що насправді набрала господиня: «Хобіт» чи
«Гобіт»[132], тож просить іншу книжку. Власниця книгарні, якій це видання відоме не більше, ніж світовий бестселер, без кінця шукає на своєму комп’ютері. «Спробую інакше… К, р, і, й, т, о, н… Немає». Я наважуюся втрутитися: «Треба «а», а не «і»"[133]. Наша Валькірія набирає поважного вигляду, випростується й випускає в мене чергу: «Я не зобов’язана знати цього автора. Їх стільки, тих авторів. Стільки всієї тієї писанини… тощо».
Який він, хороший книгар? Все просто: це книгар, який розуміється на літературі. Тім із The Village Voice[134] у Парижі, який прочитав «Неспокійну могилу» Сіріла Конноллі[135] (The Unquiet Grave, 1944), замовив п’ять примірників цієї книжки у маленькому видавничому домі Нью-Йорка, який її перевидав, і виклав їх на прилавок. Він знає, що серед його клієнтів знайдуться люди, яких це заінтригує або нагадає про щось приємне, і це пожвавить торгівлю. Поганий працівник книгарні: це теж просто, це працівник мережі, в якого я запитую про журнал Études. «Журнал?! Він шукає в комп’ютері: це в «Історії». В розділі «Історія»: «Журнал?…»». Продавчиня порпається під столом і простягає мені Revue d’études palеstiniennes. Ні-ні, мадемуазель. Не думаю, що це те, що треба. Комп’ютер підказує, що в їхній мережі цей журнал не продається. Це все. Анінайменшого здивування. На думку цієї молодої жінки, я вочевидь запитую про якийсь незначний журнал. У цьому й полягає жах невігластва: вона не усвідомлює серйозності цього випадку. Найгірше те, що якби я пояснив, що це журнал єзуїтів, що він існує сто п’ятдесят років, що він дуже впливовий, мене зарахували б до ексцентриків. Одна з ознак варварських часів — нині невігласи сорому не відчувають.
Саме тому, надалі не люблячи те, що не дає мені втіхи, я повертатимуся до хороших незалежних книгарень, де, можливо, в цю мить, гортаючи мою книжку, якийсь читач натрапить на ці рядки. Він, сподіваюсь, прийде до тями й разом зі мною на мотив «Харе Кришна» заспіває «Оду першорядним книгарням». Таких у Франції кілька сотень, і завдяки законові про єдину ціну книжки — приймаючи такий закон, інші країни називають його «французьким» — вони не допускають межування світу.
Книгарня сприяє впровадженню літератури, бо вводить її в торгівлю.
Читати для того, щоб викласти книжки на стіл
Хто придумав називати гарні книжки «гарними книжками»? Як на мене, їх назвали гарними тому, що вони дорогі. Поняття гарного — якщо й не є відхиленням від норми, то принаймні є проблематичним — використовується для виправдання наших пристрастей, наприклад пристрасті витрачати гроші. В інших випадках гарним називають те, що передає нам сексуальне збудження. Серцю, яке захоплено тріпоче, і гаманцю, що порожніє, мозок шепоче: «Це так гарно!».
В ідеалі гарна книжка — це хороша книжка. Найгарніша має бути найкраще написана найбільш приязним генієм, і наші журнальні столики замість того, щоб вигідно презентувати себе завдяки паперовим паралелепіпедам вагою 150 грамів на квадратний метр з репродукціями чотириколірного друку, могли б задовольнитися невеличкими шорсткими на дотик томиками, авторами яких могли б бути великі письменники. Якийсь час мої столики демонстрували твори Лу Хуна, видані китайською комуністичною партією за часів, коли китайська комуністична партія робила вигляд, що вірить у літературу: сіруватий папір, нерівно нанесена фарба, примітивні обкладинки. Я люблю покласти на них рожеве чи жовте видання Університетської колекції Франції, яку ті, що її фотокопіюють звуть «Бюде»[136], а ті, що видають, «CUF»[137]: це двомовні, греко-французькі або латинсько-французькі томики, критичний апарат до них скрупульозніший за самого Еркюля Пуаро; серед авторів Еврипід, Плутарх, Овідій. Сорок років тому видавничий дім Belles Lettres публікував свої книжки, не називаючи марки, на моєму томику «Трактату про лайки» Светонія є лише назва й ім’я автора, я вважаю це ідеальним, вартим захоплення і відтепер неможливим. Хто ж бо може так робити в світі, якому вдається продавати футболки з написом «Я люблю Діора».
вернуться128
Упаніша́ди (від санскр. «одкровення», «те, що руйнує невігластво») — давньоіндійські релігійно-філософські брахманські тексти.
вернуться129
Бірбом, Макс (1872–1956) — англійський письменник, художник-карикатурист, книжний ілюстратор.
вернуться130
Ерже́ (Hergé, псевдонім Жоржа Проспе́ра Ремі,́ 1907–1983) — бельгійський франкомовний художник і журналіст, автор низки всесвітньовідомих коміксів про молодого журналіста Тентена. Першовідкривач техніки «чистої лінії», яку використають у поп-арті.
вернуться131
Андерсон, Шервуд (1876–1941) — американський письменник; провісник сучасної психоаналітичної та побутової американської прози. «Уайнсбург, Огайо» (1919) — це розповідь про гноблених «маленьких» людей, сірість і трагізм побуту провінції.
вернуться132
«Гобіт, або Туди й Звідти», — новела-казка Джона Рональда Руела Толкіна, один з перших творів жанру фентезі (1937). Її продовженням є трилогія «Володар Перснів».
вернуться133
Ідеться про Майкла Крайтона (1942–2008) — американського письменника-фантаста, сценариста та кінорежисера, продюсера, широко відомого творами наукової й медичної фантастики та трилера.
вернуться134
The Village Voice — вільна щотижнева газета-таблоїд, в який висвітлюються поточні справи та культурно-музичні події для НьюЙорк-Сіті, поширюється по всій території США.
вернуться135
Коноллі, Сіріл Вернон (1903–1974) — англійський прозаїк і літературний критик, член коледжу патафізики.
вернуться136
Бюде Гійом (1467–1540) — французький державний діяч, гуманіст, учений, бібліофіл. Організатор бібліотеки у Фонтенбло (1522), фундатор «Колегіуму трьох мов» (пізніше Колеж де Франс,1530). У 1533 р. відмовив короля від спроби заборонити друкарство.
вернуться137
CUF (Collection des Universités de France — Колекція французьких університетів) під патронатом Асоціації Гійома Бюде видає всі грецькі й латинські тексти до середини ХVІ ст. у перекладі французькою, супроводжуючи їх вступом, примітками й науково-критичним апаратом.