Застави — не проблема, усе проходить спокійно, як і казав Командор, попри важке калатання кров’яного тиску в голові. Сцикло, як сказала б Мойра.

Після другої застави Нік питає:

— Сюди, сер?

Командор відповідає:

— Так.

Машина зупиняється, Командор каже:

— Тепер я попрошу тебе лягти на підлогу авто.

— Лягти? — перепитую я.

— Треба проїхати через ворота, — продовжує він так, наче це щось пояснює. Я намагалася розпитати його про те, куди ми їдемо, але він сказав, що хоче зробити мені сюрприз. — Дружин не пускають.

Я лягаю, авто знову рушає, і наступні кілька хвилин я нічого не бачу. Під накидкою задушливо, спекотно. Вона зимова, не бавовняна літня, і смердить засобом від молі. Командор, напевно, узяв її в коморі, знаючи, що вона не помітить. Ноги він посунув, щоб мені лишилося місце. Та все одно я притискаюся чолом до його взуття. Ніколи раніше не була так близько до його взуття. Воно тверде, не зморшкувате, наче панцир жука: чорне, наполіроване, непроникне. Воно не має нічого спільного з ногами.

Ми проїздимо чергову заставу. Я чую голоси, безособові, рівні, вікно електрично їде вниз і вгору, демонструється перепустка. Цього разу він моєї не показує, бо мене поки офіційно не існує.

Тоді авто рушає, потім знову зупиняється, і Командор допомагає мені підвестися.

— Ідемо швидко, — каже він. — Це задні двері. Накидку лиши з Ніком. У звичний час, — каже Ніку. Отже, це він теж раніше робив.

Він допомагає мені виплутатися з накидки, двері авто відчиняються. Я відчуваю повітря на майже голій шкірі й розумію, що спітніла. Повернувшись, щоб зачинити двері, я бачу, що Нік дивиться на мене через скло. Тепер він мене бачить. Це зневага, чи байдужість, чи цього він від мене й чекав?

Ми у провулку за будинком, доволі сучасним, з червоної цегли. Біля дверей — ряд смітників, пахне смаженою, уже зіпсованою куркою. Командор має ключі до дверей — простих, сірих, вони зливаються зі стіною і зроблені, здається, зі сталі. Усередині коридор із цементних блоків, освітлений флуоресцентними лампами на стелі; якийсь працюючий тунель.

— Ось, — каже Командор. Чіпляє мені на зап’ясток пурпуровий ярлик на ґумці, схожий на ті, якими в аеропортах позначають багаж. — Якщо хтось спитає, скажеш, що тебе орендували на вечір.

Він бере мене за голу руку, вище ліктя, і веде вперед. Мені хочеться глянути в дзеркало, подивитися, чи не розмазала я помаду, чи не надто смішний і неохайний вигляд має пір’я. У цьому світлі я, напевно, бліда наче мрець. Хоча вже пізно.

— Ідіотка, — підсумувала б Мойра.

Розділ 37

Ми йдемо коридором, через ще одні пласкі сірі двері, іншим коридором, м’яко освітленим і цього разу — вкритим килимом грибного, коричнево-рожевого кольору. У ньому чимало дверей з номерами на них: сто один, сто два (так рахують під час грози, щоб дізнатися, чи близько до тебе блискавка). То це готель. З-за одних дверей чути сміх, чоловічий і жіночий. Давно я цього не чула.

Ми заходимо на центральне подвір’я. Воно широке й високе: на кілька поверхів піднімається до заскленої стелі. Посередині двору — круглий фонтан, що розсіює воду, наче кульбаба насіння. Де-не-де проростають рослини й дерева в горщиках, з балконів звисають ліани. Скляні овальнобокі ліфти ковзають стінами вгору й униз, наче гігантські молюски.

Я знаю, де я. Бувала тут раніше з Люком, днями, давно. Тоді це був готель. Тепер тут повно жінок.

Я стою нерухомо, витріщаюся на них. Тут можна витріщатися, роздивлятися, мені не заважають білі крила. Голова без них здається дивовижно легкою, наче з неї зняли тягар чи позбавили її вмісту.

Жінки сидять, відпочивають, прогулюються, туляться одна до одної. Серед них є чоловіки, чимало чоловіків, але вони у своїх темних костюмах чи одностроях такі схожі один на одного, що просто утворюють тло. Жінки, натомість, тропічні, вбрані у різноманітні яскраві святкові речі. Вбрання деяких схоже на моє: пір’я і блискітки, з високими вирізами на стегнах і низькими — на грудях. На інших спідня білизна старих часів, коротенькі нічні сорочки, гарненькі піжами, час від часу видно прозорі комбінації. Деякі в купальниках, суцільних або бікіні; я бачу одну у в’язаному, груди закривають великі мушлі. Ще хтось у бігових шортах і коротких топах, інші в гімнастичних купальниках, із тих, які раніше показували по телевізору, що тісно облягають, із в’язаними пастельними гетрами. Є навіть кілька жінок у вбранні дівчат з групи підтримки — коротенькі плісировані спідниці, величезні літери на грудях. Гадаю, їм довелося згодитися на що завгодно з того, що можна було знайти чи дістати. У всіх нафарбовані обличчя, і я розумію, наскільки це стало для мене незвично в жінках, бо їхні очі здаються надто великими, надто темними й сяючими, роти надто червоні й вологі, змочені кров’ю, блискучі; чи, навпаки, — надто клоунські.

На перший погляд, сцена видається радісною. Це схоже на маскарад; вони нагадують дітей-переростків, вбраних у те, що знайшлось у скринях. Чи є в цьому радість? Може бути, та чи обрали вони це самі? Дивлячись на них, не скажеш.

У кімнаті дуже багато сідниць. Я від них відвикла.

— Це наче подорож у минуле, — каже Командор. Його голос звучить задоволено, навіть радісно. — Тобі не здається?

Намагаюся згадати, чи справді минуле було саме таким. Я не впевнена. Знаю, такі речі в ньому були, але поєднання чимось відрізняється. Фільм про минуле — не те ж саме, що минуле.

— Так, — киваю я. Мої відчуття не прості. Звісно, мене не тривожать ці жінки, не шокують. Я впізнаю в них ледащиць. Офіційна мораль їх зреклася, вона заперечує саме їхнє існування, але ось вони. Це хоч щось.

— Не витріщайся, — нагадує Командор. — Ти видаєш себе. Поводься природно.

Він знову веде мене вперед. Інший чоловік помітив його, привітався і рушив до нас. Командор сильніше стиснув мою руку.

— Спокійно, — шепоче він. — Тримай себе в руках.

Я кажу собі: усе, що мені потрібно, це тримати рот на замку й мати дурненький вигляд. Це не так уже й складно.

Командор говорить за мене і з цим чоловіком, і з іншими, які підходять за ним. Про мене говорить небагато, бо ж не повинен. Каже, що я тут новенька. Вони дивляться на мене, тоді відпускають і говорять про інші речі. Моє маскування грає свою роль.

Він не відпускає моєї руки, і поки говорить, спина в нього непомітно випрямляється, груди розширюються, голос усе більше набуває юної жвавості та грайливості. Мені спадає на думку, що він хизується. Хизується мною перед ними, і вони це розуміють, дотримуються пристойності й не розпускають рук, але оглядають мої груди, ноги, наче немає жодної причини цього не робити. Але Командор хизується і переді мною, демонструє мені, що він — хазяїн цього світу. Він порушує правила у них під носом, витирає об них ноги і йому нічого за це не буде. Можливо, він дійшов до тієї стадії сп’яніння, яка має надихати, до стану, у якому вважаєш себе незамінним, а отже, можеш робити що завгодно, усе, чого хочеться, чого заманеться. Коли йому здається, що ніхто не дивиться, він двічі мені підморгує.

Усі його дії — юнацька показовість, жалюгідна. Але це я можу зрозуміти.

Коли Командору набридає, він знову веде мене далі, на м’яку квітчасту канапу, із тих, які раніше були в готельних передпокоях. Насправді такий дизайн я пам’ятаю: рожеві квіти в стилі ар-нуво на синьому тлі.

— Думаю, у тебе втомилися ноги, — каже він, — у таких-то черевиках.

Тут він має рацію, і я йому вдячна. Він садить мене, і сам сідає поряд. Обіймає рукою мої плечі. Тканина його рукава дряпає мою оголену шкіру, яка останнім часом не звикла до доторків.

— Ну що? — каже він. — Що скажеш про наш маленький клуб?

Я знову роздивляюся навколо. Чоловіки не настільки однорідні, як мені спочатку здалося. Біля фонтана стоїть група японців у світло-сірих костюмах, у дальшому кутку біла пляма — араби у своїх довгих халатах та смугастих пов’язках на головах.