— Це лише на хвилинку, — каже Серена Джой тихим змовницьким голосом. — Я маю його повернути, поки вони не помітили, що він зник.

Напевно, його роздобула для неї Марфа. Отже, існує мережа Марф, і вони щось мають за це. Приємно знати.

Я беру в неї світлину, повертаю правильною стороною. Це вона, вона тепер така? Моє золото.

Така висока, так змінилася. Злегка усміхається, так скоро, вбрана у білу сукню, наче до першого причастя за старих часів.

Час не стояв на місці. Він прокотився по мені хвилею, змив мене, наче я — жінка з піску, залишена легковажною дитиною надто близько до води. Я знищена для неї. Тепер я просто тінь десь далеко за гладенькою сяючою поверхнею цього знімка. Тінь тіні — такими стають мертві матері. Це видно в її очах: мене там немає.

Але вона існує, у своїй білій сукні. Вона росте й живе. Чи ж це не добре? Не благословення?

Я все одно не можу цього пережити — виявитися стертою, ось так. Краще б вона нічого мені не приносила.

Сиджу за столиком, їм виделкою кукурудзяну кашу. Мені дають виделку й ложку, але не ніж. Коли дають м’ясо, його розрізають заздалегідь, наче мені бракує чи то вправності в руках, чи то зубів. Але ж я маю і те, і те. Саме тому мені й не дають ножа.

Розділ 36

Я стукаю у двері, чую його голос, поправляю обличчя, заходжу. Він стоїть біля каміна, тримає в руці майже порожню склянку. Зазвичай він чекає мого приходу, щоб серйозно взятися за випивку, хоча я знаю, що вечеряють вони з вином. Обличчя в нього червонувате. Намагаюся оцінити, скільки він уже випив.

— Мої вітання, — каже Командор. — Як сьогодні наша маленька красуня?

Чимало, судячи з ретельності його націленої усмішки. Він у фазі кокетування.

— Усе добре, — відповідаю я.

— Готова трохи розважитися?

— Перепрошую? — за цими діями відчуваю його збентеження, непевність у тому, наскільки далеко зі мною можна зайти й у якому напрямку.

— Сьогодні я маю для тебе маленький сюрприз, — каже він. Сміється, точніше навіть пирскає. Я помічаю, що в нього сьогодні все маленьке. Він хоче применшувати речі, включно зі мною. — Тобі сподобається.

— Що це? — питаю я. — Китайські шашки?

Я можу дозволити собі таку фамільярність, йому, схоже, це подобається, особливо після пари склянок, подобається, коли я фривольна.

— Щось краще, — відповідає він, намагаючись помучити мене.

— Не дочекаюся.

— Добре, — каже він. Іде до свого столу, нишпорить у шухляді. Тоді підходить до мене, тримає одну руку за спиною. — Відгадай, що.

— Це тварина, рослина чи мінерал? — питаю я.

— О, тварина, — мовить Командор з удаваною серйозністю. — Безперечно тварина, я б сказав.

Він дістає руку з-за спини. Здається, у ній — жмуток пір’я, рожевого й лілового. Тепер витрушує його з руки. Це очевидно вбрання, жіноче: є чашки для грудей, вкриті пурпуровими блискітками. Крихітними зірочками. Пір’я нашите довкола отворів для ніг та вгорі. Тож я, зрештою, не дуже-то й помилялася щодо корсетів.

Цікаво, де він його знайшов. Увесь такий одяг мали б знищити. Пам’ятаю, я бачила це по телебаченню, у нових сюжетах, які знімали в одному місті за іншим. У Нью-Йорку це мало назву «Мангеттенське прибирання». На Таймс-сквер палали вогнища, довкола них співав натовп, жінки вдячно махали руками, коли на них спрямовували камери, гарно підстрижені молодики з кам’яними обличчями жбурляли речі у вогонь, повні жмені шовку, нейлону, штучного хутра, жовто-зеленого, червоного, фіолетового; чорний атлас, золоте ламе, блискуче срібло; трусики бікіні, прозорі ліфчики з рожевими атласними серцями, нашитими, щоб прикривати соски. І виробники, імпортери та продавці на колінах, публічно каються, на головах у них конічні паперові капелюхи, ковпаки, на яких червоним написано «СОРОМ».

Але деякі речі, напевно, пережили спалення, не могли ж вони дістати зовсім усе. У нього воно мало опинитися так само, як і журнали — у нечесний спосіб, смердить чорним ринком. І річ не нова, раніше її носили, бо тканина під руками зім’ята і злегка брудна від поту іншої жінки.

— Мав угадувати розмір, — каже Командор. — Сподіваюсь, підійде.

— Ви хочете, щоб я це вдягнула? — перепитую я. Знаю, що говорю несхвально, як ханжа. І все одно в цій ідеї є щось привабливе. Я ніколи не вдягала нічого такого, сяючого, театрального. Так воно, напевно, і є — це театральний костюм чи щось зі зниклих вистав у нічних клубах. Найближчими до цього в мене були купальники і комплект білизни з мережива персикового кольору, що якось мені купив Люк. І все одно ця річ спокушає, є в ній дитяча привабливість перевдягання. Це було б таким кокетуванням, таким презирством до Тіток — так грішно і так вільно. Воля, як і все інше, відносна.

— Що ж, — продовжую я, намагаючись не видати завзяття. Хочу, щоб він відчував: я роблю йому послугу. Тепер ми можемо наблизитися до нього, до його глибоко захованого справжнього бажання. Можливо, він ховає за дверима батіг для поні? Чи дістане високі чоботи, чи перегнеться через стіл, чи перегне мене?

— Це маскування, — каже Командор. — Тобі треба й обличчя нафарбувати, у мене є штуки. Без цього тебе не пустять.

— Куди? — питаю я.

— Сьогодні я веду тебе гуляти.

— Гуляти? — це архаїзм. Звісно ж, чоловік більше нікуди не поведе жінку, немає де гуляти.

— Подалі звідси, — уточнює він.

Не треба говорити, що його пропозиція ризикована й для нього, і, особливо, для мене; але я все одно хочу піти. Хочу чого-небудь, що розіб’є монотонність, переверне поважний і звичний порядок речей.

Кажу йому, що не хочу, щоб він дивився на мене, поки я це вдягаю; я досі соромлюся показувати йому своє тіло. Він обіцяє відвернутися і так робить, а я знімаю взуття, панчохи, бавовняні панталони, прослизаю в пір’я під покривом своєї сукні. Тоді знімаю саму сукню, натягаю вкриті блискітками шлейки на плечі. Є й туфлі, лілові, на абсурдно високих підборах. Ніщо з цього мені не підходить повністю: туфлі трохи завеликі, талія на костюмі трохи завузька, але згодиться.

— Ось, — кажу я, і він розвертається. Я почуваюся дурепою; хочеться побачити себе у дзеркалі.

— Чарівно, — стверджує він. — Тепер обличчя.

У нього є помада, стара, протікаюча, пахне штучним виноградом, ще підводка і туш. Немає тіней для повік, немає рум’ян. На якусь мить я думаю, що не згадаю, як це робиться, усе це, і перший же мазок підводкою лишає мене з чорним оком, наче я з кимось билася, але я стираю його кремом для рук з рослинною олією і пробую ще раз. Трохи помади втираю у вилиці. Поки я все це роблю, Командор тримає для мене велике дзеркало зі срібним зворотом. Я впізнаю: воно належить Серені Джой. Він, напевно, узяв з її кімнати.

З волоссям нічого не зробиш.

— Прекрасно, — каже. Тепер він збуджений, наче ми збираємося на вечірку.

Підходить до шафи, дістає накидку з капюшоном. Блакитну, кольору Дружин. Вона теж має бути Серенина.

— Капюшон опусти на обличчя, — наказує Командор. — Спробуй не розмазати макіяж. Це щоб проїхати через застави.

— А як же перепустка? — питаю я.

— Не переживай за це, — заспокоює він. — Я дістав її для тебе.

І ми рушаємо.

Їдемо разом вулицями, на які спускається темрява. Командор тримає мене за праву руку, наче ми — тінейджери з кіно. Я тісно загорнулася в небесно-блакитну накидку, як мала б хороша Дружина. У тунель, сформований капюшоном, я бачу потилицю Ніка. Його капелюх сидить рівно, він сам сидить рівно, шия в нього рівна — він дуже рівний. Його постава мене не схвалює, чи це я собі надумала? Він знає, що на мені під цією накидкою, він дістав цю штуку? І якщо так, це викликає в нього злість, чи хіть, чи заздрість, чи хоч що-небудь? У нас є дещо спільне: ми обидва маємо бути невидимими, ми обидва — функціонери. Цікаво, чи він про це знає. Коли Нік відчинив двері авто Командору, і за сумісністю мені, я намагалася вловити його погляд, змусити подивитися на мене, але він поводився так, наче не бачить мене. Чого б ні? У нього вдала робота — бігати за дорученнями, робити послуги; він нізащо не поставить її під загрозу.