Це те, що вони роблять. Змушують тебе вбивати, у себе в душі.
Як виявилося, марно. Цікаво, хто їм сказав. То міг бути сусід, який дивився, як наше авто вранці їхало від гаража — інтуїтивно доніс заради нової золотої зірочки в чийомусь списку. Міг навіть бути той, хто робив нам паспорти — чому б не отримати платню двічі? Це цілком схоже на них: садити своїх людей підробляти паспорти, розкинути сітку для неуважних. Очі Господні озирають усю землю.
Бо вони були готові, чекали на нас. Мить зради найгірша. Та мить, коли ти без жодних сумнівів усвідомлюєш, що тебе зрадили, що інша людська істота зичить тобі такого зла.
То було схоже на ліфт з обрізаними дротами. Він падає, падає, і ти не знаєш, коли вдаришся об землю.
Я намагаюся викликати, збудити своїх привидів, де б вони не були. Я маю згадати, який вони мали вигляд. Намагаюся затримати перед очима їхні обличчя, схожі на фотографії в альбомі. Але вони не затримуються заради мене, вони рухаються: усмішка — і немає, риси облич згортаються та згинаються, наче горить папір, їх поїдає чорнота. Спалах, бліде мерехтіння у повітрі; сяйво, марево, танок електронів — тоді знов обличчя, і не одне. Але вони згасають, хоч як би я не простягала до них руки, вони вислизають, як привиди на світанку. Повертаються туди, де існують. Мені хочеться просити їх лишитися зі мною. Але вони не залишаться.
Це я винна. Надто багато забуваю.
Сьогодні я молитимусь.
Не ставатиму на коліна біля ліжка, на тверде дерево підлоги спортзалу, і Тітка Елізабет стоїть біля подвійних дверей, склавши руки, з батогом для худоби на поясі, поки Тітка Лідія ходить між рядами жінок у нічних сорочках і ляскає нас по спинах, чи ногах, чи сідницях, чи руках дерев’яною указкою — легенько, щоб ми не горбилися чи не збивалися. Вона хотіла, щоб ми правильно схиляли голови, тримали пальці ніг разом, напружено, щоб лікті були під правильним кутом. Це частково питання естетики: їй подобалось, який це має вигляд. Хотіла, щоб у нас був суто англо-саксонський вигляд, наче ми викарбувані на могилах; чи схожі на янголів з різдвяних листівок, убрані в мантії чистоти. Але вона знала й про духовну цінність тілесної скутості, напруги м’язів: іноді казала, що трохи болю йде на користь розуму.
Ми молилися за порожнечу, щоб бути гідними наповнення: милістю, любов’ю, самозреченням, сім’ям та дітьми.
О Господи, Царю Всесвіту, дякую, що створив мене не чоловіком.
О Господи, зітри мене. Зроби мене плідною. Умертви мою плоть, щоб я могла множитися. Дозволь мені наповнитися…
Деяких це захоплювало. Екстаз приниження. Деякі стогнали і плакали.
«Не треба робити з себе посміховисько, Джанін», — казала Тітка Лідія.
Я молюся там, де сиджу, біля вікна, дивлячись крізь фіранку на порожній садок. Навіть очі не заплющую. Чи в моїй голові, чи ззовні — однакова темрява. Чи світло.
Боже. Сущий у Царстві Небесному, яке є всередині.
Хотіла б я, щоб ти сказав мені Своє Ім’я, тобто — справжнє. Але Ти теж годиться.
Хотіла б я знати, що Ти запланував. Але що б це не було, допоможи мені його пережити, будь ласка. Хоча, можливо, це й не Твої справи: я й на мить не вірю, що Ти мав на увазі саме те, що тут відбувається.
Хліба насущного мені не бракує, не марнуватиму на це час. Це не головна проблема. Проблема в тому, щоб ковтнути його й не вдавитися.
Переходимо до прощення. Не турбуйся про те, щоб пробачити мене просто зараз, є важливіші речі. Наприклад: убережи інших, якщо вони зараз у небезпеці. Не дай їм надто сильно страждати. Якщо їм судилося померти — хай це станеться швидко. Можеш навіть забрати їх до раю. Для цього нам потрібен Ти. Пекло ми влаштуємо для себе самі.
Напевно, я маю сказати, що пробачаю тих, хто це вчинив, і те, що вони чинять зараз. Я спробую, але це непросто.
Далі — спокуси. У Центрі спокусою вважалося мало не все, окрім сну та їжі. Знання — це спокуса. «Те, чого не знаєш, не спокусить тебе», — казала Тітка Лідія.
Можливо, я насправді й не хочу знати, що відбувається. Можливо, мені краще не розуміти. Можливо, я не витримаю знання. Гріхопадіння було падінням від невинності до знання.
Я забагато думаю про люстру, хоча її тут уже немає. Але можна скористатися гачком у шафі. Я розглядала варіанти. Коли причепишся туди, треба всього лиш натиснути всією своєю вагою й не пручатися.
Визволи нас від лукавого.
Тоді Царство, сила і слава.[35] Нині в це важко повірити. Але я спробую. «У сподіванні», як пишуть на надгробках.
Ти зараз маєш почуватися пограбованим. Гадаю, це з Тобою не вперше.
Мені на Твоєму місці було б уже досить. Мене вже нудило би від цього. Гадаю, саме цим ми з Тобою й відрізняємося.
Я почуваюся дуже несправжньою, коли отак говорю до Тебе. Наче говорю до стіни. Хотіла б я, щоб Ти мені відповів. Почуваюся самотньою.
Як у пісні: сама-самісінька біля телефона. От тільки телефоном користуватися мені не можна. А якби й можна було, кому мені дзвонити?
О Боже. Я серйозно. О Боже, Боже. Як мені жити далі?
ХІІ. У Єзавелі
Розділ 31
Щовечора, лягаючи спати, я думаю, що вранці прокинусь у своєму домі, і все стане на своє місце.
Нині цього знову не сталося.
Вдягаюсь у літній одяг, бо ще літо; схоже, усе зупинилося на літі. Липень, ці бездиханні дні й банні ночі, заснути важко. Я намагаюся вести облік. Треба було б видряпувати позначки на стіні, по одній на кожен день тижня, і закреслювати, коли набереться сім. Але що мені з того — це ж не строк у в’язниці, немає такого терміну, який можна відсидіти й піти. Все одно, щоб дізнатися, який сьогодні день, мені треба просто спитати. Учора було четверте липня — колишній День Незалежності, поки його не скасували. Першого вересня — День праці, от він ще є. Тільки раніше не стосувався материнської роботи, як нині. Але я відлічую час за Місяцем. Маю не сонячний календар, а місячний.
Нагинаюсь зав’язати шнурівки на червоних черевиках; літні трохи легші, з непомітними отворами, хоча й без відвертості сандалів. Це спроба зігнутися, бо попри вправи я відчуваю, як моє тіло поступово заїдає, не слухається. Бути жінкою тепер чимось нагадує те, як я уявляла собі старість. Здається, я навіть ходжу десь так: зігнута, спина знаком питання, з кісток витікає кальцій, вони пористі, як вапняк. Коли я була молодша, уявляючи собі літній вік, думала: можливо, коли часу лишається небагато, починаєш більше цінувати речі. Забула включити сюди втрату енергії. Іноді я справді більше ціную речі — яйця, квіти, — але тоді думаю, що то просто напад сентиментальності, мозок покривається пастельними кольорами, як на листівках з чудовими заходами сонця, що в неймовірній кількості випускали в Каліфорнії. Глянцеві серця.
Небезпека в сірості.
Хотіла б я, щоб Люк був тут, у цій спальні, поки я вдягаюся, щоб можна було з ним посваритися. Абсурдно, але мені цього хочеться. Сварки через те, хто має класти посуд у посудомийку, чия черга розкладати білизну чи мити туалет; щось рутинне й дріб’язкове у великому. Можна було б навіть про це посперечатися, про важливе і неважливе. Яка б то була розкіш. Не те, щоб ми часто це робили. Нині я розігрую ці сварки подумки, як і примирення після них.
Сиджу на стільці, вінок на стелі плаває над головою, як заморожений ореол, нуль. Дірка в космосі, там, де вибухнула зірка. Коло на воді, у яку кинули камінь. Усе біле й круглясте. Чекаю, щоб почався день, щоб Земля обернулася, як того хоче невблаганний годинник. Геометричні дні описують кола навколо мене, гладенькі й змащені. Моя верхня губа вже вкрилася потом, чекаю на прибуття неодмінного яйця, яке буде теплим, кімнатної температури, із зеленою плівкою на жовтку й трохи віддаватиме сіркою.
Що відбулося нині на прогулянці за покупками з Гленовою.
Ми йдемо до церкви, як і завжди, подивитися на могили. Тоді до Стіни. Сьогодні на ній висять тільки двоє: один католик, хоча й не священик, на ньому вчеплений перевернутий хрест, і ще один сектант, не впізнаю, звідки. На тілі лише червона літера І. Це не іудей, їх позначують жовтими зірками. Усе одно таких небагато лишилося, їх оголосили синами Ізраїлевими, а отже, — особливими, і дали вибір. Вони могли перехреститися чи емігрувати до Ізраїлю. Чимало емігрувало, якщо вірити новинам. Я бачила по телевізору їхній корабель: вони перехилялися через поручні у своїх чорних пальтах, капелюхах, з довгими бородами, намагалися якомога більше бути схожими на іудеїв у цьому вбранні, виловленому з минулого, жінки з шаликами на голові усміхаються і махають, щоправда, дещо скуто, наче позують; ще знімали багатших, у чергах до літаків. Гленова каже, що були ті, хто саме так вибрався, прикинувшись іудеями, але то було непросто через усі ті тести, які доводилося пройти, а тепер стало ще важче.
вернуться35
Мається на увазі молитва Отче Наш.