Командор забирає в мене позначений усмішкою аркуш паперу, дивиться на нього. Тоді починає реготати і — невже він шаріється?

— Це несправжня латина, — каже він. — Це просто жарт.

— Жарт? — ошелешено перепитую я. Це не може бути жарт. Невже я ризикувала, намагаючись ухопити крихту знання, через простий жарт? — Що за жарт?

— Знаєш, які бувають школярі, — каже Командор. Він сміється ностальгійно, тепер я розумію, що це сміх приязності до самого себе. Він устає, іде до книжкових полиць, дістає книгу з колекції, але не словник. Це стара книжка, схожа на підручник, потріпана, замащена чорнилом. Перш ніж показати її мені, він перебирає сторінки, міркує, згадує.

— Ось, — каже він і кладе розгорнену книжку на стіл переді мною.

Першою я бачу картинку: Венера Мілоська на чорно-білому фото, з незграбно домальованими вусами, чорним ліфчиком та волоссям під пахвами. На другій сторінці — римський Колізей, підписаний англійською, а під ним відмінювання: sum es est, sum us estis sunt[33].

— Ось, — каже він, показуючи пальцем, і я бачу на полі напис тим же чорнилом, яким намальоване волосся на Венері. Nolite te bastardes carborundorum.

— Це один із тих жартів, які важко пояснити, якщо не знаєш латини, — каже Командор. — Ми записували такі штуки. Не знаю, звідки ми їх брали, напевно, від старших хлопців.

Він забуває про мене, про себе самого, гортає сторінки.

— Глянь на це, — каже. Картина називається «Викрадення сабінянок», на полях видряпано: «pim pis pit, pimus pistis pants». — Ось іще одне, — каже. «Cim, cis, cit…»[34]. Він зупиняється, повертається до сьогодення, присоромлений. Знов усміхається, але тепер можна сказати — шкіриться. Я уявляю собі, яким він був з веснянками, із неслухняним чубом. Зараз він мені майже подобається.

— А що це означає? — запитую я.

— Що саме? — каже він. — А. Це означає «не дай покидькам себе перемолоти». Гадаю, ми тоді вважали себе дуже розумними.

Я вичавлюю із себе усмішку, але тепер бачу все ясно. Розумію, чому вона це написала, на стіні шафи, але розумію й те, що вона мала дізнатися про цю фразу тут, у цій кімнаті. Де ще? Вона ж ніколи не була школярем. Тут, із ним, у якомусь нападі згадок про дитинство, у довірливій бесіді. Отже, я не перша. Не перша порушую його тишу, граю з ним у дитячі ігри.

— Що з нею сталося? — питаю я. Він реагує майже миттєво.

— Ти звідкись її знала?

— Звідкись, — повторюю за ним.

— Вона повісилась, — каже Командор задумливо, не сумно. — Тому ми прибрали люстру. У твоїй кімнаті.

Після паузи:

— Серена дізналася, — каже він, наче це все пояснює. Так воно і є.

Якщо в тебе помирає песик, заводиш іншого.

— На чому? — питаю я. Він не хоче давати мені ідей.

— Чи не все одно, — каже. Розірване простирадло, думаю я. Я про це вже міркувала.

— Думаю, її знайшла Кора, — продовжую я. Ось чому вона кричала.

— Так, — каже він. — Бідолашна.

Це він про Кору.

— Напевно, мені не слід більше сюди приходити, — кажу я.

— Я думав, тобі це подобається, — легко мовить він, але спостерігає за мною своїми жвавими яскравими очима. Я могла б подумати, що це страх, але ні. — Я хотів би, щоб ти приходила.

— Ви хочете, щоб моє життя було стерпним, — кажу я. Виходить не запитання, а рівне ствердження, рівне й безвимірне. Якщо моє життя стерпне, то, можливо, те, що він робить, зрештою й правильно.

— Так, — погоджується він. — Хочу. Мені так краще.

— Що ж, — додаю я. Щось змінилося. Тепер я дещо на нього маю. Це можливість моєї власної смерті. Це його провина. Нарешті.

— Чого ти хотіла б? — запитує він, досі легко, наче це питання грошей, і доволі незначне: цукерки, сигарети.

— Тобто, окрім крему для рук, — кажу я.

— Окрім крему для рук, — погоджується він.

— Я хотіла б… — мить не наважуюсь. — Я хотіла б знати.

Звучить нерішуче, навіть тупо. Я сказала, не подумавши.

— Що знати? — питає він.

— Те, що варто знати, — відповідаю, але це надто легковажно. — Те, що відбувається.

ХІ. Ніч

Розділ 30

Спадає ніч. Чи вже спала. Цікаво, чому ніч спадає, чому не настає, як світанок? Якщо на заході сонця дивитися на схід, бачиш, як ніч здіймається, а не спадає, як темрява підноситься до неба, угору від виднокраю, ніби чорне сонце за покривалом хмар. Ніби дим від невидимого вогню — з лінії вогню саме під виднокраєм, — лісової пожежі чи від палаючого міста. Можливо, ніч спадає тому, що вона важка, ця щільна завіса, яка закриває наші очі. Вовняна ковдра. Хотіла б я бачити в темряві краще, ніж бачу зараз.

Отже, ніч спала. Я відчуваю, як вона тисне на мене, немов камінь. Вітру немає. Я сиджу біля трохи прочиненого вікна, фіранки підібрані, бо там нікого немає, мені немає перед ким удавати скромність у своїй нічній сорочці — рукави довгі навіть улітку, щоб стримати нас від спокус власної плоті, утримати від обіймання себе самих голими руками. У світлі прожекторів ніщо не ворухнеться. Запах піднімається з саду, наче спека від тіла: напевно, там цвіте щось нічне — такий він сильний. Я майже бачу його, це червоне випромінювання, яке піднімається вгору, наче мерехтіння над асфальтом шосе в літній полудень.

На газоні внизу хтось постає з плями темряви під вербою, виходить на світло, його довга тінь чітко прикріплена до п’ят. Це Нік чи хтось інший, хтось неважливий? Він зупиняється, дивиться вгору, на це вікно, і я бачу біле видовжене обличчя. Нік. Дивимось одне на одного. У мене немає троянди, яку можна йому кинути, у нього немає лютні. Але голод той самий.

І я не можу його вгамувати. Опускаю ліву занавіску так, щоб вона впала між нами, мені на обличчя, і за якусь мить він іде далі, у невидимість за рогом.

Командор мав рацію. Один плюс один плюс один плюс один це не чотири. Кожен один лишається сам, їх ніяк не з’єднати докупи. Їх не можна обміняти, одного на іншого. Вони один одного не замінять. Нік Люка чи Люк Ніка. Жодних «міг би».

— Почуттям не зарадиш, — якось сказала Мойра, — але можна зарадити своїй поведінці.

Усе це дуже добре, хоча.

Головне — це контекст; чи витримка? Або одне, або інше.

У вечір перед тим, як поїхати з дому востаннє, я ходила по кімнатах. Речі не були спаковані, бо ми брали небагато й не могли собі дозволити навіть натякнути на те, що їдемо. Тож просто вешталася будинком, дивилася на речі, на те, як ми влаштували життя. Я тоді думала, що потім зможу згадати, який це мало вигляд.

Люк був у вітальні. Він обійняв мене. Ми обидва почувалися жалюгідними. Звідки ми могли знати, що навіть тоді ми були щасливі? Бо в нас принаймні було це: руки, обійми.

— Кішка, — ось що він сказав.

— Кішка? — перепитала я у вовну його светра.

— Ми не можемо лишити її тут.

Я не подумала про кішку. Ніхто з нас не подумав. Рішення було раптовим, і треба було все спланувати. Я, напевно, подумала, що вона поїде з нами. Але вона не могла, кішку не беруть у коротеньку закордонну подорож.

— Можливо, на вулиці? — запропонувала я. — Залишимо її там.

— Вона буде тут вештатись, нявчатиме під дверима. Хтось помітить, що нас немає.

— Можемо її віддати, — сказала я. — Комусь із сусідів.

Кажучи це, уже розуміла, яка це дурня.

— Я з цим розберусь, — сказав Люк. І з того, що він сказав «з цим», а не «з нею», я зрозуміла, що він має на увазі «вб’ю». Подумала: ось що робиш, перш ніж убити. Створюєш «це» там, де раніше його не було. Робиш це спочатку подумки, а потім у реальності. То ось як це робиться. Здається, раніше я того не знала.

Люк знайшов кішку, що ховалася під нашим ліжком. Вони завжди розуміють. Пішов із нею до гаража. Не знаю, що він зробив, я його не питала. Сиділа у вітальні, склавши руки на колінах. Треба було піти з ним, узяти на себе цю невелику відповідальність. Треба було принаймні спитати його про все це згодом, щоб йому не довелося нести цей тягар самому; бо ця невелика жертва, це вбивство з любові відбувалось і заради мене теж.

33

Відмінювання латинського дієслова esse (бути).

34

Наводяться приклади начебто відмінювання слів за схемою відмінювання деяких слів у латині, але англійською вони звучать як нецензурні або просто недоречні слова.