За плакатом — інші плакати, камера коротенько зупиняється на них. «ВОЛЯ ОБИРАТИ». «КОЖНА ДИТИНА БАЖАНА». «ПОВЕРНІТЬ НАШІ ТІЛА». «ВИ ВІРИТЕ, ЩО МІСЦЕ ЖІНКИ — НА КУХОННОМУ СТОЛІ?» Під останнім написом — штрихований малюнок жіночого тіла на столі, з нього скрапує кров.

Тепер моя мати йде вперед, усміхається, сміється, вони всі йдуть уперед, піднімають кулаки в повітря. Камера переводиться на небо, куди злітають сотні кульок, кола зі стеблом, наче хвостик яблука, але у формі хреста. На землі моя мати тепер — частина натовпу, я більше її не бачу.

— Я тебе народила у тридцять сім, — казала моя мати. — То було ризиковано, ти могла бути деформована чи щось таке. Ти була бажаною дитиною, так, і як же мені за це влетіло! Моя найстарша подружка, Тріша Форман, звинуватила мене в тому, що я — пролайферка, от сучка. Заздрощі, от воно що. Дехто з інших поставився до того добре. Але коли я була на шостому місяці, багато хто почав надсилати мені статті про те, як після тридцяти п’яти підвищується рівень дефектів у новонароджених. Саме те, що було потрібно. І про те, як важко виховувати дитину самій. До біса це лайно, казала їм, я це почала і я це закінчу. У лікарні на картці написали «стара першороділля», я спіймала їх на тому. Так вони тебе називають, якщо в тебе перша дитина і тобі більше тридцяти — більше тридцяти, заради Бога. Маячня, сказала я їм, біологічно мені двадцять два, я можу весь день бігати навколо вас. Можу народити трійню і вийти звідси своїми ногами, поки ви з ліжка злізатимете.

Коли вона про це говорила, то випинала підборіддя. Пам’ятаю її такою — з випнутим підборіддям, зі склянкою на кухонному столі; не тією молодою, гарною і щирою, якою вона була у фільмі, а худою, дратівливою, такою старою, яка нікого не пропустить перед собою в черзі супермаркету. Вона любила приходити до мене додому й випивати, поки ми з Люком готували вечерю, розповідати нам, що в неї в житті не так, і це завжди переходило в те, що не так у нашому житті. Звісно ж, волосся на той момент у неї було вже сиве. Вона не фарбувала його. Казала:

— Навіщо прикидатися? І навіщо мені це потрібне, якщо я не хочу мати чоловіка поряд з собою, чого вони варті, окрім тих десяти секунд, потрібних для половини дитини? Чоловік — просто стратегія жінки для створення інших жінок. Не те, щоб твій батько не був хорошим хлопцем, але для батьківства він не годився. Не те, щоб я цього від нього чекала. Просто зроби своє діло й тоді вали — так сказала йому. Я непогано заробляю, можу дозволити собі няньку. Тож він поїхав на узбережжя, надсилав листівки на Різдво. Утім, очі він мав красиві, сині. Але їм чогось бракує, навіть хорошим. Наче вони постійно легковажні, не зовсім пам’ятають, хто вони такі. Забагато дивляться на небо. Втрачають зв’язок із землею. Вони навіть поряд з жінками не стоять, окрім того, що краще ремонтують автівки і грають у футбол — саме те, що потрібно для вдосконалення людської раси, так?

Так мама говорила навіть перед Люком. Він не був проти, дражнив її, прикидаючись мачо, казав, що жінки не здатні на абстрактне мислення. Тоді вона наливала собі ще й вишкірювалася на нього.

— Шовіністична свиня, — кидала вона.

— Яка ж вона ексцентрична, — казав мені Люк, і мати дивилася хитро, мало не злодійкувато.

— Мені можна, — провадила вона далі. — Я достатньо стара, виконала свої обов’язки, тож можу побути ексцентричною. А в тебе досі молоко на губах не висохло. Правильніше було б сказати — порося.

— А от ти, — зверталася до мене, — крок назад. Невдача. Історія мене виправдає.

Але такі речі вона говорила хіба що після третьої склянки.

— Ви, молодь, не цінуєте речей, — казала вона. — Не знаєте, через що нам довелося пройти, щоб ви опинилися там, де є. Гляньте на нього — ріже собі моркву. Ти знаєш, скільки жіночих життів, скільки жіночих тіл переїхали танками, щоб цього досягнути?

— Готувати — моє хобі, — відповідав Люк. — Мені подобається.

— Хобі-шмобі, — насміхалася мати. — Не треба вибачатися переді мною. Колись тобі не було б дозволеним таке хобі, тебе назвали б педиком.

— Годі, мамо, — втручалася я. — Не будемо сваритися через пусте.

— Пусте, — гірко повторювала вона. — Для тебе це пусте. Ти не розумієш, правда. Ти зовсім не розумієш, про що я говорю.

Бувало, що вона плакала.

— Мені було так самотньо, — казала вона. — Ти гадки не маєш, яка я була самотня. І це в мене були друзі, мені пощастило, але все одно було самотньо.

Я до певної міри захоплювалася матір’ю, хоча наші стосунки ніколи не були простими. Вона надто багато від мене очікувала, я це відчувала. Чекала, що реабілітую за неї її ж життя і те, що вона в нім обрала. Я ж не хотіла прожити своє життя на її умовах. Не хотіла бути зразковим нащадком, утіленням її ідей. Ми сварилися через це. «Я не виправдання твого існування», — якось сказала я їй.

Я хочу, щоб вона повернулася. Хочу, щоби все повернулося, так, як було. Але це бажання, воно ні до чого.

Розділ 21

Тут спекотно й надто галасливо. Жіночі голоси підносяться навколо мене, м’який спів усе одно занадто голосний після багатьох днів тиші. У кутку кімнати — закривавлене простирадло, зібгане, кинуте туди, коли відійшли води. До того я його не помічала.

У кімнаті ще й пахне, повітря сперте, треба б відчинити вікно. Пахне нашою ж плоттю, органічний запах, піт і нотка заліза від крові на простирадлі, і ще один запах, схожий на тваринний, напевно, він іде від Джанін: запах лігва, населеної печери, запах картатої ковдри на ліжку, де кішка якось народила котенят, доки її ще не стерилізували. Запах матки.

— Дихай, дихай, — наспівуємо ми, як нас навчали. — Тримай, тримай. Видихай, видихай, видихай.

Наспівуємо, рахуючи до п’яти. П’ять на вдихнути, п’ять на затримати, п’ять на видихнути. У Джанін заплющені очі, вона намагається уповільнити дихання. Тітка Елізабет перевіряє, чи є перейми.

Тепер Джанін не сидиться, вона хоче ходити. Дві жінки допомагають їй устати з ліжка, підтримують обіруч, поки вона крокує. Її наздоганяють перейми, і вона згинається навпіл. Одна з жінок стає на коліна, розтирає їй спину. Ми всі це вміємо, нас учили. Я впізнаю Гленову, мою напарницю, вона сидить через дві жінки від мене. М’яке наспівування огортає нас, наче мембраною.

З’являється Марфа з тацею: кухоль фруктового соку (такі роблять з порошку), схожого на виноградний, і стос паперових стаканців. Вона ставить тацю на килимок перед наспівуючими жінками. Гленова, не спиняючись, наливає й передає далі стаканці.

Я беру один, нахиляюсь, аби передати його далі, і жінка, яка сидить поряд, тихо каже на вухо:

— Шукаєш когось?

— Мойру, — відповідаю я так само тихо. — Темне волосся, ластовиння.

— Ні, — каже жінка. — Я її не знаю, у Центрі зі мною її не було, хоча в походах за покупками я її бачила. — Буду шукати.

— Ти..? — кажу я.

— Альма, — продовжує вона. — Як тебе насправді звати?

Я хочу сказати, що зі мною в Центрі була Альма. Хочу назвати своє ім’я, але Тітка Елізабет піднімає голову, роздивляється по кімнаті, напевно, учула перерву в наспівуванні, тож часу вже немає. Іноді на Дні Народження можна про щось дізнатися. Але немає сенсу й питати про Люка. Його не було б там, де якась із цих жінок могла б його бачити.

Наспівування триває, воно захоплює мене. Це непроста робота, треба добряче зосередитись. «Ототожнитися зі своїм тілом», — казала Тітка Елізабет. Я вже відчуваю легкі уколи болю в животі, груди стали важкі. Джанін кричить, крик слабкий, щось середнє між криком і стогоном.

— Вона близька до переходу, — каже Тітка Елізабет.

Одна з помічниць витирає Джанін чоло вологою тканиною. Джанін пітніє, волосся пасмами вибивається з гумки, липне до чола й шиї. Її плоть волога, насичена, блискуча.

— Дихай! Дихай! Дихай! — співаємо ми.

— Я хочу на вулицю, — каже Джанін. — Хочу пройтися. Я в порядку. Мені треба на горщик.

Ми знаємо, що це — перехід, вона не знає, що робить. Яка з її заяв правдива? Напевно, остання. Тітка Елізабет дає знак, дві жінки встають біля переносного туалету, Джанін м’яко опускають на нього. До запахів у кімнаті додається ще один. Джанін знову стогне, опускає голову так, що ми бачимо тільки її волосся. Так скрутившись, вона схожа на ляльку, стару ляльку, яку попсували й кинули в якийсь куток, руки в боки.