«Але ж тобі так пощастило. Деякі з них, лишенько, — вони ж нечисті. І не усміхнуться тобі, скніють у своїх кімнатах, не миють волосся, ох, той сморід… У мене Марфам доводиться мало не заганяти її у ванну, мало не підкупати треба, щоб вона помилася, треба погрожувати».

«З моєю довелося вчинити жорстко, і вона тепер нормально не обідає; а щодо іншого — анічогісінько, а ми ж так регулярно все робимо. Але твоя робить тобі честь. І все ж от-от станеться, ти, напевно, у такому захваті, вона величезна, як тут дочекатися».

«Ще чаю?» — скромно змінює тему.

Я знаю, що там відбувається.

А Джанін нагорі, у своїй кімнаті — що вона робить? Сидить, облизуючи губи, відчуваючи смак цукру. Дивиться з вікна. Вдихає і видихає. Пестить свої набряклі груди. Ні про що не думає.

Розділ 20

Центральні сходи ширші за наші, з кожного боку — вигнуте поруччя. Згори чутно монотонні голоси жінок, які вже тут. Ми піднімаємося нагору вервечкою, обережно, аби не наступити одна одній на довгий поділ сукні. Подвійні двері зліва, які ведуть до їдальні, відчинені, усередині я бачу довгий стіл, укритий білою скатертиною, заставлений наїдками: шинка, сир, апельсини — у них є апельсини! — свіжоспечений хліб та тістечка. Ми пізніше отримаємо тацю з молоком та сендвічами. А в них тут електричний кавник, пляшки з вином, бо чому б Дружинам не випити трохи в день такого тріумфу? Спочатку чекатимуть результатів, потім — налигаються. Зараз вони зібрались у вітальні з іншого боку сходів, підбадьорюють цю Дружину Командора, Дружину Воррена. Невелика худа жінка, вона лежить на підлозі у білій бавовняній нічній сорочці, сивіюче волосся розсипалося по килиму, наче цвіль, і всі масажують її маленький живіт, наче вона справді скоро народжуватиме.

Командора, звісно, ніде не видно. Він пішов туди, куди в таких випадках рушають чоловіки, — у якийсь сховок. Імовірно, розмірковує над тим, на яке підвищення йому очікувати, якщо все буде добре. Звісно ж, тепер він його отримає.

Ворренова у хазяйській спальні. Влучна назва. Там, де щовечора лягають спати цей Командор та його Дружина. Вона сидить на їхньому величезному ліжку, підперта подушками: Джанін, роздута, але зменшена, позбавлена колишнього імені. На ній біла бавовняна сорочка, задерта до стегон, довге, кольору віника волосся забране назад, перев’язане на потилиці, щоб не заважати. Очі міцно заплющені, і так вона мені майже подобається. Зрештою, вона одна з нас, чого ще їй хотілося, як не мати настільки приємне життя, яке тільки можливе? Чого ще хоче кожна з нас? Це у можливому вся справа. Вона непогано тримається, зважаючи на обставини.

Дві не знайомі мені жінки стоять з обох боків від неї, тримаючи її руки, чи то вона тримає їх. Третя піднімає її нічну сорочку, поливає дитячою олійкою курган живота, втирає донизу. У ногах стоїть Тітка Елізабет, у сукні кольору хакі з нагрудними кишенями військового типу; це вона викладала нам гінекологічну освіту. Я бачу лише профіль, але знаю, що то вона, то її видатний ніс та красиве суворе підборіддя. Біля неї стоїть Стілець Народження з подвійним сидінням, одне підняте за іншим, наче трон. Вони не посадять на нього Джанін, доки не прийде час. Напоготові пелюшки, невелика ванночка для купання, миска з льодом, щоб Джанін могла його посмоктати.

Решта жінок сидять, схрестивши ноги, на килимку. Тут цілий натовп: мусили приїхати всі з цього району. Їх має бути двадцять п’ять-тридцять. Не в кожного Командора є Служниця: дехто з Дружин має дітей. Від кожного, як стверджує гасло, за його здібностями, кожному за його потребами[29]. Ми виголошували його тричі, після десерту. Це з Біблії, принаймні так вони стверджували. Знову ж таки, святий Павло, Діяння.

«Ви — перехідне покоління, — казала Тітка Лідія. — Вам найважче. Ми знаємо, яких жертв від вас чекають. Важко, коли чоловіки вас засуджують. Тим, хто прийде згодом, буде легше. Вони приймуть свої обов’язки з радістю».

Вона не сказала: «Бо в них не буде спогадів про те, що може бути інакше».

Сказала: «Бо вони не хотітимуть того, чого не можуть мати».

Раз на тиждень, після обіду та перед денним сном, нам показували фільми. Ми сідали на підлогу в кабінеті домашнього господарства, на маленькі сірі килимки, і чекали, поки Тітка Гелена та Тітка Лідія не переможуть проектор. Якщо нам щастило, то фільм показували не догори дриґом. Мені це нагадувало уроки географії у власній школі за тисячі років до того. Там показували фільми про решту світу: жінки в довгих спідницях чи дешевих бавовняних сукнях з принтом носять оберемки гілок, чи кошики, чи пластикові відра з водою з якоїсь річки. На них висять немовлята, у шалях чи пов’язках. Жінки дивляться на нас з екрану, зіщулено чи перелякано, вони знають, що машина з одним скляним оком щось з ними зробила, та не знають, що саме. Ці фільми були спокійними й трохи нудними. Від них мені хотілося спати, навіть коли на екрані з’являлися чоловіки з оголеними м’язами і вкопувались у твердий ґрунт примітивними лопатами чи заступами, витягуючи каміння. Мені більше подобалися фільми з танцями, співами, церемоніальними масками, різними артефактами для видобування музики — пір’я, латунні ґудзики, кручені морські раковини, барабани. Мені подобалося дивитися на цих людей, коли вони були щасливі, а не нещасні, голодні, виснажені, змучені до смерті чимось простим — копанням колодязя, зволоженням землі, проблемами, які цивілізовані народи давно вже вирішили. Я думала: хтось просто має дати їм технології, нехай беруть.

Тітка Лідія показувала не такі фільми.

Іноді то було старе порно, сімдесятих чи вісімдесятих років. Жінки на колінах смокчуть пеніси чи пістолети; жінки зв’язані, чи закуті в ланцюги, чи з собачими нашийниками; жінки звисають з дерев, іноді догори ногами, голі, з розставленими ногами; жінки, яких ґвалтують, б’ють, убивають. Якось ми мусили дивитися, як жінку повільно розрізають на шматки, відрізають пальці й груди садовими ножицями, розрізають живіт, витягають кишки.

«Подумайте про альтернативи, — сказала Тітка Лідія. — Бачите, як усе було? Ось що вони тоді думали про жінок». Її голос аж тремтів від обурення.

Мойра пізніше сказала, що то було не насправді, це робили з манекенами, але важко було сказати.

Та іноді нам показували те, що Тітка Лідія називала документальним фільмом про Не-жінок. «Уявіть собі, — казала вона, — таке марнування часу, тоді як вони мали б робити щось корисне». Тоді Не-жінки завжди марнували час. Їх заохочували до цього. Уряд платив їм гроші, щоб вони це робили. «Зауважте, деякі їхні ідеї були доволі розумними, — вела вона далі, із самовдоволеною авторитетністю в голосі, належною тому, хто має право судити. — Ми маємо виправдати деякі їхні ідеї навіть сьогодні. Але тільки деякі, зауважте, — манірно додавала вона й підносила вказівний палець, помахуючи ним у нас перед носом. — Та ж вони були Безбожні, у цьому вся різниця, ви згодні?»

Я сиджу на килимку, склавши руки, Тітка Лідія відступає вбік, від екрана, світло згасає, і я думаю, чи вдасться в темряві нахилитися вправо так, щоб мене не побачили, і прошепотіти на вухо жінці, яка сидить поряд. Що я прошепочу? Я спитаю: «Ти не бачила Мойру?». Бо ніхто не бачив, її не було на сніданку. Але в кімнаті хоч і тьмяно, та все ж недостатньо темно, тож я переключаюся на вигляд з літака, який вимагає нашої уваги. Такі фільми показують без звукової доріжки, хоча в порно вона є. Вони хочуть, щоб ми чули крики, і стогони, і зойки того, що має бути чи то надзвичайним болем, чи надзвичайною насолодою, чи й тим, і іншим водночас, але не хочуть, щоб ми чули слова Не-жінок.

Спочатку показують назву й імена, затерті на плівці олівцем, щоб ми не прочитали, а тоді я бачу свою матір. Свою молоду матір, молодшу, ніж я її пам’ятаю — такою вона, напевно, мала бути до мого народження. На ній вбрання, яке Тітка Лідія назвала типовим для Не-жінок тих часів: джинсовий комбінезон з картатою зелено-ліловою сорочкою під ним, на ногах кросівки; такі колись носила Мойра, пам’ятаю, що я й сама в них ходила багато років тому. Її волосся зібране під ліловою хусткою, зав’язаною на потилиці. Обличчя дуже молоде, дуже серйозне, навіть красиве. Я забула, що моя мати колись була такою красивою та щирою. Вона — одна з групи жінок, убраних так само, тримає палицю; ні, це частина плаката, його ручка. Камера їде знизу вгору, і ми бачимо напис, напевно, фарбою на простирадлі: «ПОВЕРНЕМО НІЧ»[30]. Його не замалювали, хоча ми й не мали читати. Жінки навколо мене голосно вдихають, ворушаться, наче вітер шурхотить травою. Вони щось прогледіли, ми щось отримали? Чи ми мали побачити це нагадування про старі дні, у яких не було безпеки?

29

Карл Маркс «Критика Готської програми».

30

Гасло міжнародних акцій протесту проти насильства над жінками, уперше було використано в Бельгії, у березні 1976 року.