Та начувайся, Командоре, кажу я йому подумки. Я стежу за тобою. Один неправильний крок — і я мертва.

Усе одно це має бути справжнім пеклом — бути чоловіком, отак.

Має бути непогано.

Має бути пеклом.

Має бути дуже тихо.

З’являється вода, Командор п’є її.

— Дякую, — каже він. Кора поспішає на місце.

Командор робить паузу, дивиться вниз, сканує сторінку. Він не поспішає, наче не усвідомлює нашої присутності. Він схожий на чоловіка, який грається зі стейком за вітриною ресторану, прикидається, наче не бачить очей, що стежать за ним з голодної темряви у трьох футах від його ліктя. Ми трохи нахиляємося до нього — залізяччя до магніту. У нього є те, чого немає в нас, у нього є слово. Як ми колись марнували його.

Командор, вагаючись, починає читати. Виходить у нього не дуже. Можливо, йому просто нудно.

Звичайна історія. Звичайні історії. Бог до Адама, Бог до Ноя. Плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте землю[20]. Тоді запліснявіла тема старої Рахілі та Леї, яку нам втовкмачували в Центрі. Дай мені синів! А коли ні, то я вмираю! Чи я замість Бога, що затримав від тебе плід утроби? Ось невільниця моя Білга. Прийди до неї, і нехай вона вродить на коліна мої, і я також буду мати від неї дітей[21]. І так далі, і тому подібне. Нам це читали за кожним сніданком, поки ми сиділи у шкільному кафетерії, їли вівсянку з вершками та коричневим цукром. «Знайте, що ви отримуєте найкраще, — казала Тітка Лідія. — Іде війна, усе по картках. Балувані ви дівчата». Вона підморгувала, наче дорікала котенятам. От погана киця. На обід були Блаженства. Блаженне те, блаженне це. Їх ставили в записі, так, щоб навіть Тітки не були винні у гріху читання. Голос чоловічий. Блаженні вбогі духом, бо їхнєє Царство Небесне. Блаженні милостиві. Блаженні лагідні[22]. Блаженні мовчазні. Я знала: це вони вигадали, це було не так, деякі речі вони випустили, але перевірити було неможливо. Блаженні засмучені, бо вони будуть утішені[23].

Ніхто не сказав, коли.

Під час десерту, консервованих груш із корицею, обідній стандарт, я дивлюся на годинник і шукаю Мойру на її місці, через два столи. Вона вже пішла. Я підношу руку, мене випускають. Ми не надто часто це робимо, і завжди в різний час.

У туалеті я йду в другу з кінця кабінку, як завжди.

— Ти там? — шепочу я.

— Велика, як життя, і ще гидкіша, — шепоче Мойра у відповідь.

— Що чула? — питаю я.

— Небагато. Я маю звідси вибратися, бо вже дурію.

Я панікую.

— Ні, ні, Мойро, — кажу я. — І не намагайся. Тільки не сама.

— Прикинуся хворою. Приїде швидка, я це вже бачила.

— Доїдеш хіба що до лікарні.

— Хоч щось зміниться. Не доведеться слухати цю стару сучку.

— Тебе викриють.

— Не турбуйся, я на цьому знаюся. Ще в школі я перестала пити вітамін С, захворіла на цингу. На ранніх стадіях її не діагностують. Тоді просто знову п’єш вітаміни — і все добре. Я сховаю свої пігулки.

— Мойро, не треба.

Я не могла стерпіти думку про те, що її не буде тут, зі мною. Для мене.

— Разом з тобою у швидкій відправлять двох хлопців. Подумай про це. Вони, напевно, зголодніли за цим. Чорт, їм навіть руки в кишені опускати не дозволяють, шанси…

— Гей, ви там. Час вийшов, — голос Тітки Елізабет з коридору. Я встала, змила воду. У дірці в стіні з’явилися два Мойриних пальці. Тільки два пальці туди й влазили. Я швидко торкнулася їх, затримала. Відпустила.

— І промовила Лія: Дав Бог заплату мені, що дала я невільницю свою своєму чоловікові[24], — каже Командор. Відпускає книжку, вона закривається з виснаженим звуком, наче десь на відстані самі собою зачинилися набиті двері: видих повітря, що нагадує про м’якість висушених цибуляних сторінок — так їх відчували б пальці. М’які й сухі, наче papier poudre — рожеві пудрові листочки з тих старих часів, які вкладали у книжечки, використовували, щоб ніс не блищав. Вони продавались у тих же крамницях, що й свічки та мило у формі різних штук — черепашок, грибів. Наче цигарковий папір. Наче пелюстки.

Командор на мить заплющує очі, так, ніби втомився. Він довго працює. У нього чимало обов’язків.

Серена почала плакати. Я чую її за спиною. Це не вперше. Вона завжди так робить у ніч Церемонії. Намагається не зчиняти галасу. Намагається зберегти гідність перед нами. Оббивка й килими приглушують звук, та попри це ми ясно чуємо її. Напруга між неспроможністю контролювати себе та намаганням придушити жахлива. Це наче пукати в церкві. Як і завжди, мені дуже хочеться сміятися, але не тому, що я вважаю це смішним. Запах її плачу огортає нас, і ми прикидаємося, що не чуємо цього.

Командор розплющує очі, помічає, супиться, припиняє помічати.

— Тепер помолимося мовчки, — каже він. — Попросимо благословення й успіху в усіх наших справах.

Я схиляю голову й заплющую очі. Я слухаю затримане дихання, майже нечутні схлипування, тремтіння за своєю спиною. Думаю, як же вона, напевно, мене ненавидить.

Молюся тихо: Nolite te bastardes carborundorum. Не знаю, що це означає, але звучить правильно й має підійти, бо я не уявляю, що ще мені сказати Богу. Не зараз. Не у поточний, як раніше казали, момент. Видряпані на стінці моєї шафи слова плавають перед очима, залишені невідомою жінкою з Мойриним обличчям. Я бачила, як вона вибралась, до швидкої, на ношах, які несли два Янголи.

— Що сталося? — одними губами спитала я жінку поряд зі мною. Запитання невинне для всіх, крім фанатиків.

— Температура, — так само губами відповіла вона. — Кажуть, апендицит.

Я тоді вечеряла котлетами та картопляними млинцями. Мій стіл був біля вікна, я бачила з нього аж до головних воріт. Бачила, як повернулася швидка, уже без сирени. Один з Янголів вистрибнув із неї, заговорив до охоронця. Охоронець зайшов до будинку; швидка лишилася припаркована на місці; Янгол стояв до нас спиною, як їх навчили. Дві Тітки вийшли з охоронцем з будинку. Пішли до задніх дверей. Вони дістали звідти Мойру, протягли її через ворота та вгору сходами, тримаючи попід пахвами, кожна зі свого боку. Вона не могла йти сама. Я припинила їсти, просто не могла. Тепер уже всі з мого боку столу визирали надвір. Вікно було зеленкуватим від тієї дрібної сітки, яку запаювали у скло. Тітка Лідія сказала:

— Їжте свою вечерю.

Підійшла й опустила жалюзі.

Її відвели до кімнати, де раніше була лабораторія. Ніхто з нас не заходив туди добровільно. Після того вона тиждень не могла ходити, не могла вдягнути черевики, бо ноги надто сильно спухли. За перше порушення страждають саме ноги. Вони використовують сталеві дроти, обтріпані на кінцях. Тоді йдуть руки. Їм байдуже, що вони роблять з вашими руками й ногами, навіть якщо це не минеться. «Пам’ятайте, — казала Тітка Лідія, — для ваших обов’язків ноги й руки не потрібні».

Мойра лежала на ліжку як приклад для нас.

— Не варто їй було й намагатися, не з Янголами, — мовила Альма із сусіднього ліжка.

Нам довелося нести її на заняття. У кафетерії ми крали зайві пакетики цукру, проносили для неї, ночами передавали від ліжка до ліжка. Мойрі, напевно, не потрібен був той цукор, але ми могли вкрасти лише його. Щоб віддати.

Я досі молюся, але бачу стопи Мойри, коли її привезли назад. Вони зовсім не були схожими на стопи. Мали вигляд ніби втоплені, набряклі й позбавлені кісток, хіба що з кольором. Колір був, як у легень.

Господи, молюся я. Nolite te bastardes carborundorum.

Ти саме це планував?

Командор відкашлюється. Так він дає нам знати, що, на його думку, нам час припинити молитися.

— Очі Господа озирають усю землю, щоб бачити силу свою заради тих, хто звернув серце своє до нього, — каже він.

Це знак. Він підводиться. Нас відпускають.

20

Книга Буття 1:28.

21

Книга Буття 30:1–3.

22

Євангеліє від Матвія 5:3, 7, 5.

23

Євангеліє від Матвія 5:4.

24

Книга Буття 30:18.