Серені Джой набридли новини. Вона нетерпляче натискає кнопку перемикання каналів, знаходить немолодого бас-баритона зі щоками, схожими на порожнє вим’я. Він співає «Надія шепоче». Серена вимикає його.

Ми чекаємо, годинник у коридорі цокає, Серена підпалює чергову сигарету. Я сідаю в автомобіль. Ранок суботи, вересень, у нас досі є машина. Іншим довелося свої продати. Мене звати не Фредова, я маю інше ім’я, яке тепер ніхто не використовує, бо воно заборонене. Запевняю себе, що це не має значення: ім’я, як телефонний номер, має сенс лише для інших. Але це неправда, воно має значення. Я зберігаю це ім’я, як щось приховане, як скарб, за яким я одного дня повернуся. Я вважаю це ім’я похованим. Навколо імені є аура, немов амулет, талісман, що зберігся з неймовірно далекого минулого. Уночі, коли лежу у вузькому ліжку, заплющивши очі, це ім’я плаває в мене перед очима, сяє в темряві, та до нього важко дотягнутися.

Суботній ранок у вересні, я ношу своє сяюче ім’я. Нині мертва дівчинка сидить на задньому сидінні з двома своїми найкращими ляльками та іграшковим кроликом, брудним від років та любові. Я знаю всі деталі. Це сентиментальні деталі, але нічого не вдієш. Хоча забагато думати про кролика не можна, не можна заплакати тут, на китайському килимку, вдихаючи дим, який побував у Серениному тілі. Не тут, не зараз. Це можна зробити пізніше.

Вона думала, що ми їдемо на пікнік, і на задньому сидінні, поряд із нею, насправді стоїть кошик для пікніка зі справжньою їжею всередині: круто варені яйця, термос, усяка всячина. Ми не хотіли, щоб вона знала, куди ж насправді їдемо, не хотіли, щоб вона випадково сказала таке, що викриє нас під час зупинки. Ми не хотіли класти на неї тягар нашої правди.

Я взута в туристичні черевики, вона — у кросівки. Шнурівки з намальованими сердечками, червоними, фіолетовими, рожевими й жовтими. Було тепло, як на ту пору року, листя вже подекуди почало жовтіти; Люк сидів за кермом, я поряд із ним, світило сонце, синіло небо, будинки, повз які ми їхали, мали затишний і звичайний вигляд, кожен наче був залишений, аби розчинитися в минулому, розсипатися в миттєвості, наче його ніколи не було, бо ж я ніколи вже цього не побачу — чи так я тоді думала?

Ми майже нічого не взяли із собою, не хотіли, щоб здавалося, що ми їдемо кудись далеко чи надовго. У нас були підробні паспорти, з гарантією, варті своєї ціни. Звісно, ми не могли заплатити грошима чи покласти їх на Компурах, тож заплатили іншим: коштовності, які належали моїй бабусі, колекція марок, успадкована Люком від дядька. Такі речі можна було обміняти на гроші в інших країнах. Діставшись кордону, ми вдамо, що їдемо в одноденну подорож, фальшиві візи у нас саме на день. Перед тим я дам їй снодійне, щоб вона спала, коли переходитимемо кордон. Так вона не зрадить нас. Від дитини не чекаєш переконливої брехні.

І я не хочу, щоб вона лякалася, щоб відчула той страх, що нині стискає мої м’язи, напружує хребет, так розтягує мене, що я, мабуть, зламаюся, як мене торкнутися. Кожен світлофор — випробування. Ніч ми проведемо в мотелі чи ще краще — поспимо в машині на узбіччі, щоб уникнути підозрілих запитань. Перейдемо кордон зранку, переїдемо міст — це просто, наче поїхати до супермаркету.

Ми звертаємо на шосе, їдемо на північ. Машин небагато. Відколи почалася війна, пальне стало дороге і його мало. За містом проходимо першу заставу. Вони хочуть подивитися на права, Люк впорається. Права відповідні до паспорта — про це ми подбали.

Коли виїжджаємо назад на дорогу, він стискає мою руку, дивиться на мене. «Ти біла, як полотно», — каже.

Так я і почуваюся: білою, пласкою, тонкою. Почуваюся прозорою. Звісно ж, вони зможуть побачити крізь мене. Ще гірше — як мені триматися за Люка, за неї, коли я така пласка, така біла? Я відчуваю, наче від мене лишилося дуже небагато. Вони прослизнуть крізь мої пальці, наче я зроблена з диму, наче міраж, що тане у них перед очима. «Не думай про це, — сказала б Мойра. — Як будеш так думати, це й станеться».

«Веселіше», — каже Люк. Тепер він їде занадто швидко. Адреналін вдарив йому в голову. Зараз він співає: «О, який чудовий ранок».

Мене турбує навіть його спів. Нас попереджали, щоб ми не мали надто радісний вигляд.

Розділ 15

Командор стукає у двері. Це прописано: вітальня має бути територією Серени Джой, він має просити дозволу увійти. Їй подобається змушувати його чекати. Це дрібниця, але в цій господі дрібниці чимало варті. Однак сьогодні Серена Джой не отримує і цього, бо перш ніж вона встигає мовити хоч слово, Командор усе одно заходить до кімнати. Можливо, він забув протокол, а можливо, це й навмисно. Хтозна, що вона йому сказала за тим інкрустованим сріблом обіднім столом? Чи не сказала.

Командор убраний у свою чорну форму, у якій схожий на охоронця музею. Чоловік майже на пенсії, привітний, але обачний, убиває час. Але це тільки на перший погляд. Згодом він має вигляд президента банку із Середнього Заходу: охайно зачесане пряме сиве волосся, стримана постава, трохи зігнуті плечі. А тоді ще вуса, також сиві, потім підборіддя, яке неможливо пропустити. Коли доходиш до підборіддя, він стає схожий на чоловіка з реклами горілки у глянцевому журналі давно минулих часів.

У нього м’які манери, великі долоні з товстими і загребущими пальцями, блакитні очі відлюдькуваті, вдають безвинність. Він дивиться на нас так, наче проводить опис. Одна жінка в червоному на колінах, одна жінка в блакитному сидить, дві в зеленому стоять, на тлі — самотній вузьколиций чоловік. Командор має спантеличений вигляд, наче не дуже пам’ятає, як ми всі сюди потрапили. Наче ми — щось таке, що він успадкував, як вікторіанську фісгармонію, і ще не вирішив, що з цим робити. Чого ми варті.

Він киває у сторону Серени Джой (вона не видає ані звуку), іде до великого шкіряного крісла, закріпленого за ним, дістає з кишені ключ, вовтузиться з розписаною скринькою, покритою шкірою та оббитою латунню, що стоїть на столі біля крісла. Дістає зі скриньки Біблію, звичайну, з чорною обкладинкою та золотим краєм сторінок. Біблію тримають під замком так, як колись тримали чай, щоб його не вкрали слуги. Це запалювальний прилад: хтозна, що ми могли б зробити, якби заволоділи ним? Нам може читати він, але самі читати не можемо. Ми повертаємо до нього голови, чекаємо: ось наша казка на ніч.

Командор сідає, схрещує ноги під нашими поглядами. Закладки на місці. Він розгортає книгу. Трохи відкашлюється, немов збентежений.

— Можна мені води? — звертається ні до кого і додає: — Будь ласка.

Позаду мене одна з них, чи Кора, чи Рита, залишає своє місце в картині та йде до кухні. Командор сидить, дивиться вниз. Потім зітхає, дістає із внутрішньої кишені куртки окуляри для читання в золотій оправі, вдягає їх. Тепер він схожий на чоботаря зі старої книги казок. Чи є кінець його маскам, його доброзичливості?

Ми спостерігаємо за ним: за кожним дюймом, кожним кліпанням.

Бути чоловіком, за яким спостерігають жінки. Це має бути дуже дивно. Вони дивляться на нього постійно, питають: «Що він робитиме далі?». Вони зіщулюються, коли бачать його рухи, навіть якщо то цілком безвинний рух, наприклад, дістати попільничку. Змірюють його очима. Думають: він не може, не буде цього робити; йому доведеться це зробити. Так, наче він вбрання, поношене чи немодне, яке все одно треба вдягнути, бо більше нічого немає.

Вони одягають його, приміряють, знімають, поки він сам одягає їх, наче шкарпетку на ногу, на свою заготовку, свій орган, чутливий великий палець, своє щупальце, ніжне слимаче око на стебельці, воно випинається, розширюється, здригається, знову ховається в себе, якщо торкнутися не так, знову збільшується, трохи набрякає на кінчику, повзе вперед, немов по листку, у них, прагнучи побачити. Так отримати бачення, через подорож у темряву, складену з жінок, однієї жінки, яка бачить у темряві, поки він сам сліпо йде вперед.

Вона дивиться на нього зсередини. Ми всі дивимося на нього. Це єдине, що ми справді можемо зробити. І це не просто так: якщо він запнеться, помилиться чи помре, що буде з нами? Не дивно, що він схожий на чобіт, зовні твердий, формує внутрішню плоть. Так мені хочеться. Я спостерігала за ним певний час, і він нічим не виказав своєї м’якості.