— Результат ніколи не з’являється відразу, — мудрувала Зоська. — Ось чому нас аж троє. Це її вікно? Оте праворуч?

— Так.

— Ми теж хочемо щось зробити!

— Диви-но! — Агата повернулася до свого звичного стану й наїжачилася до Клаудії. — Ти теж хочеш щось зробити? А тобі не треба бігти до «Променаду» з Агнешкою? Або на якусь забаву?

— Не твоє діло!

— Скажи… — Зося не брала участі в їхній суперечці. Вона не могла відвести очей від вікна. — Як воно? Трохи лячно?

— Ні. Зовсім ні. Просто весь час чекаєш, що вона ворухнеться, щось скаже, кахикне, ну, не знаю… Це так дивно, бо вона не рухається, очі заплющені. Я весь час сподівалася, думала, що ці сни були не просто так… що може, я заради цього туди пішла… А тут нічого.

— Ні, це все не просто так! — Клаудія, яка не образилася на Агату, хотіла її якось втішити. — Просто це станеться не відразу. Треба почекати.

— Треба, щоб вона нам повірила, — сказала Зоська.

— Навіщо? — не зрозуміла Агата.

— Вона повинна нам довіритися, зрозуміти, що вона в безпеці.

— Що ти верзеш?! Вона в себе вдома! Як вона може почуватися в небезпеці?

— Так сказала її мама, — заступилася за Зоську Клаудія. — Ми для неї чужі.

— Ну, може… То хто піде завтра?

— Оскільки батьки підтримали ваш вибір, я замовила квитки до театру «Рома», як ви мене й просили, — повідомила вчителька, і класом розлігся задоволений гомін. — Тепер ти, Клаудіє, збери гроші й внеси їх на рахунок театру, номер знайдеш на інтернет-сторінці. Домовимося, що всі, хто хоче піти до «Роми», принесуть завтра гроші, щоб Клаудії не довелося кілька разів бігати до банку. Зрозуміло? Квитки по сорок злотих, не забудьте! Завтра. Не післязавтра й не за тиждень. Завтра. Хто не принесе, той не піде, усім зрозуміло?

— Привіт, мене звати Зося. Сьогодні моя черга читати. Ось тут закладка, мабуть, тут ви вчора закінчили? Я лише хотіла сказати, що це я вибрала цю казку, тож якщо тобі не сподобається — це моя провина, не Агатина й не Клаудіїна. Лише моя. Зрештою, книжка невелика, може, ти не встигнеш занудьгувати?

Зося вдивлялася в Магдине обличчя й лише тепер почала розуміти, що хотіла пояснити вчора Агата. Вона теж, хоч і з’явилася тут через дурне жеребкування місць у пансіоні, чекала, що Магда вибере її, усміхнеться до неї або зробить щось таке, аби можна було сказати, що завдяки їй, через її, Зосину присутність, ЦЕ сталося! Їй теж хотілося вибігти до вітальні й щосили вигукнути, що Магда прокинулася, повернулася до них. І лише тоді збагнула смуток Агати і її коротке, сповнене болю й розчарування: «Нічого не вийшло».

— Гаразд, починаємо!

Петрусь мешкав на вулиці Квітковій у великому будинку, чиї білі стіни лисніли чистотою, а дах виблискував веселою червоною черепицею. Довкола простягався дбайливо доглянутий сад, де трава завжди була рівненько підстрижена, і жоден бур’ян не виднів на охайних клумбах.

У Петруся було все, чого може потребувати хлопчик його віку. Люблячі батьки все йому дозволяли й умить виконували будь-які його бажання; старші брати й сестри турбувалися, щоб він ніколи не почувався самотнім чи безсилим, а численні тітки й дядьки завжди готові були допомогти порадою, приділити час і увагу.

Для них він був їхнім маленьким принцом.

Завжди знаходився той, хто бавився з ним у хованки, читав казочку, гойдав на гойдалці, виконував прохання, висловлене, зазвичай, у формі наказу. Бо хоча Петрусь рідко вживав слова «будь ласка», а частіше «хочу», він зазвичай отримував те, що хотів. Хлопчик швидко зрозумів, що досить лише скривитися, удати, наче плачеш або дужче тупнути ніжкою, щоб «ні», наче після доторку чарівною палички, перетворилося на «так».

У серці Петруся не було жодних тривог, воно було таким легеньким, що його тіло майже нічого не важило. Коли хлопчик виходив на подвір’я, мама клала йому до кишень камінці, щоб вітер не підхопив його й не поніс далеко від дому й люблячої родини…

Зося зупинилася. Цей уривок завжди нагадував їй дитинство, коли вже перед самим сном вона прислухалася до казки. Заплющивши очі, відчувала легкість, яка сповнювала її тіло, линула в повітрі, здійнята невидимим повівом, піднімалася над будинками й відлітала. Її мета завжди була однаковою й заздалегідь визначеною: зробивши коло над будинками, дівчинка завжди летіла в бік лікарні, де працювали її батьки.

Здалеку бачила велику територію й парк, жовті стіни й величезні вікна. Пригадує, як опускалася нижче й зазирала в кожне з них, проте ніде не могла знайти тата й маму. Тоді відчувала, як слабне, падає, і за мить уже стояла на землі. Лікарняні вікна були зависоко, щоб можна в них заглянути, а східці, що вели до входу, здавалися височезними, мов гори. Вона була певна, що навіть якщо нелюдським зусиллям підніметься ними, то нагорі на неї чекатиме грізний велетень — сторож, який перегородить їй шлях зі словами: «Дітям заборонено до лікарні заходити!»

І тоді в ній прокидався страх, бо Зося знала, що не знайде батьків, і доведеться самій повертатися додому, а вона ж не знає дороги й занадто змучена, щоб злетіти в повітря. І в цю мить пронизливого переляку, попри втому й сон, який уже огортав її мозок, дівчинка завжди розплющувала очі й здивовано помічала, що вона вдома, лежить у своєму ліжку й слухає казку. З її горла виривалося зітхання чи уриваний спазм, і за мить Зося вже спала спокійним дитячим сном.

— А їй щось сниться? — запитала вона згодом Магдину маму.

— Цього ми не знаємо. Ніхто не знає. Та сподіваюся, що коли їй сняться сни, то вони принаймні приємні.

— Певне, вам дуже важко… — сказала Зося те, про що думала відучора. — Пробачте.

— Нічого, — жінка ледь посміхнулася. — Нам, тобто мені й моєму чоловікові, дуже нелегко. Усе це впало на нас так несподівано… Зрештою, хіба можна якось заздалегідь підготуватися до нещастя? Ми були і є щасливою родиною. Намагаємося робити все, що можемо, аби Магда до нас повернулася. Це допомагає не збожеволіти. Знаєш, що ще мені допомагає? Віра в те, що все відбувається з якоюсь метою. Ми не завжди це усвідомлюємо, часто бунтуємо, впадаємо в розпач. А я віднедавна, причому незалежно від нашого нещастя, дошукуюся причини, чому зі мною щось сталося. Чому так і чому тепер? Це дає мені сили, бо іноді так віднаходиш сенс у цьому начебто безглуздому житті.

— Ви гадаєте, що все, із чим ми зіштовхуємося, має свої причини? Неначе ним керує хтось згори?

— На це питання ти мусиш відповісти собі сама.

Цілу годину, яку Зося просиділа в Магди, Агата простояла біля вікна своєї кімнати, сховавшись за фіранкою. Побачивши нарешті однокласницю біля хвіртки, вибігла на вулицю. Наздогнала її вже на Трав’яній.

— І що?

— Не ворушиться.

Агата навіть самій собі нізащо б не зізналася, що Зосині слова принесли їй полегшу. Коли вчора з’ясувалося, що Магда і є ця таємнича мовчазна блондинка, Агату цікавило лише те, кому з них трьох вдасться її розбудити. Бо в тому, що це таки вдасться, у неї не було сумнівів.

Її сни мусили щось значити, надто вже часто вони повторювалися. Агата сподівалася, що тепер Магда заговорить і прокинеться саме тоді, коли поруч буде вона. Інших варіантів Агата не припускала. Намагалася не припускати.

Від ранку Клаудія займалася лише коштами за квитки. Брала гроші, давала решту, записувала на аркушику, хто заплатив. Почувалася вона чудово. Стосик банкнот зростав із кожною перервою, у Клаудіїній торбі було майже вісімсот злотих. Їй рідко доводилося бачити стільки бабок відразу, і це справило на неї неабияке враження. Повна торба грошей! Клаудія нарешті зрозуміла, що значить відчувати себе багатою.