Від Агатиного обличчя наче відринула кров і сили. Вона сиділа зіщулена на дивані, а її погляд благав про допомогу.

— Ой леле, яка ж я негостинна! — жінка легенько ляснула себе долонею в чоло. — Хочете соку?

Дівчата кивнули. За мить вони вже посьорбували апельсиновий сік із високих склянок. Агаті не хотілося пити, але вона вчепилася в склянку, мов у рятівне коло. Її долоні стиснули холодне скло й принаймні було непомітно, як вони дрижать. Лише дзенькіт зубів об краї склянки свідчив про її хвилювання. Але жінка викликала в неї таку довіру, що дівчина вирішила розповісти їй про свої сни, хай там що Аліція собі подумає.

— Ти дуже вразлива людина, — сказала пані Аліція, коли Агата завершила свою розповідь. — І знаєш, що? Гадаю, твої сни говорять про майбутнє. У нас вийде. Тобто в нас і у вас! — вона лагідно всміхнулася. — Я в це вірю. Твої сни дуже важливі. Неймовірно, але вони подарували мені надію. Так! Я мала рацію! Магда на вас чекає. Тож ходімо до неї!

Дівчата поставили склянки й попрямували за жінкою.

Це була та сама кімната! Точнісінько та, у вікна якої Агата вдивлялася ще вчора ввечері. Та, де цілісіньку ніч горіла на підвіконні маленька соляна лампа. Стіни були пофарбовані в салатовий колір, усе нагадувало кімнати з американських серіалів про медиків. Спеціальне високе лікарняне ліжко покривала салатова постіль. Крім того, тут було чимало речей, призначення яких здавалося геть незрозумілим. На стінах висіло кілька Магдиних фотографій, зроблених ще до нещасного випадку: як вона біжить пляжем, їде верхи, ховає обличчя за букетом соняхів. Агата довго придивлялася до фотографій. Погляд Магди на жодній із них не був порожнім. Вона посміхалася до об’єктиву, а її очі випромінювали щастя.

Зараз біля неї були хіба що кілька м’яких іграшок, які лежали в ногах ліжка й на кріслі поруч.

— Донечко, у нас гості, — сказала мати, звертаючись до Магди. — Це Агата, це — Клаудія, а це — Зося.

Явно схвильовані дівчата пробурмотіли: «Привіт!». Вийшло занадто тихо й невпевнено. Пані Аліція глянула на Агату.

— Усе гаразд?

— Так.

— Це вона?

Запала тиша. Агата кивнула головою.

— Хочеш залишитися?

Агата знову кивнула. Не мала сили щось відповісти.

— Але як ти читатимеш, якщо слова видушити не можеш? — пирхнула Клаудія.

— Може, тебе замінити? — запропонувала Зося.

Агата заперечно похитала головою. Зося простягнула їй книжку, яку досі тримала в руках.

— Чесно кажучи, я не впевнена… — мовила вона, немовби вибачаючись. — Не знаю… Це просто казка. Звичайна дитяча казка. Не знаю, чи їй сподобається…

— Гадаю, що так. Не хвилюйся! — відповіла Магдина мама, і Зося заспокоїлася.

Подала книжку пані Аліції. Жінка ковзнула поглядом по першій сторінці.

— Бачу, що дехто цю книжку дуже любив, — посміхнулася вона, зауваживши відсутність палітурки.

— Це я. Пробачте, що вона така пошарпана.

— У книжках важливий передусім зміст, правда? Гарна, блискуча обкладинка — це далеко не найважливіше.

— Я навіть назви не пам’ятаю.

Жінка повернула книжку Агаті й легенько підштовхнула Зосю й Клаудію до дверей.

— Почекаємо у вітальні. Якщо захочеш припинити читання, просто вийди.

Агата кивнула головою. Дівчата з пані Аліцією вийшли. Вона залишилася з Магдою наодинці й глянула на обличчя сплячої. Це було те саме обличчя, яке вона стільки разів бачила уві сні. Може, трохи більш змарніле, зблідле, але це без сумніву обличчя білявки з її сновидінь. Дівчина мала таке саме пряме світле волосся, яке тепер підстригли. Очі із заплющеними повіками не лякали Агату. Здавалося, наче Магда щойно заснула.

Агата помовчала, а тоді озвалася, щосили намагаючись панувати над своїм голосом:

— Привіт, мене звуть Агата, — вона говорила те, що запланувала собі вчора перед сном. — Не знаю, як сталося, що я опинилася тут. Бо ж напевне не через цю банку з-під пива. Я тобі почитаю. Якщо тобі не сподобається, просто скажи. А й справді, ти ж не можеш… Ну, тоді подай якийсь знак. Я знаю, що в тебе вийде. Можеш навідати мене уві сні. Сорі, це в мене зуби цокотять, я трохи нервую, але це минеться. Гаразд, почнемо. Без назви:

У покинутих людьми, зруйнованих будинках, у яких крізь дірки в дахах зазирають зорі й чиї вікна, давно позбавлені шибок, запрошують вітер, а сади, зарослі бур’янами, знеохочують перехожих, вирує таємне життя. Там знаходять прихисток висхлі, наче попіл, бажання, вражені надії, зневажені мрії, убиті в зародку думки, зболілі, принижені почуття…

Зупинилася, щоб перевести подих. Хотіла зволожити губи, але не було, чим. Ще раз пробігла очима текст.

— Сподіваюся, що тобі воно подобається? — звернулася до Магди. — Гаразд, поїхали далі:

Ховаються по закутках, утікають від здичавілих котів й тужно позирають на сповнені людського гомону оселі.

Брутально вигнані, виметені на вулицю, пожбурені на смітник, вони приховують власне страждання. Чекають, коли зможуть повернутися, або ж усихають на самоті.

— Якась ця казка чудна, — буркнула вона, та вже за мить продовжувала:

Іноді на них натрапить Квітникарка й укладе до букета з майорів чи незабудок. Притулившись до листя, вони тремтять стривожено, коли жінка стоїть із квітами, а байдужі покупці, минаючи її, не звертають на букет найменшої уваги. Граційно вигинаються й усміхаються, а тоді сумовито схиляють голівки. Розчаровані, небажані, повертаються вони до порожніх будинків, щоб з’юрмитися в куточку й тихенько поплакати від туги. Прикриті опалим листям, засинають і сниться їм вогонь у каміні, кімната хлопчика, де чутно музику, кухня, де вистигає духмяний яблучний пиріг із цинамоном.

Іноді у відчаї вибігають на вулицю й намагаються причепитися до людей. Їдуть зупинку чи й дві автобусом, гріючись у теплі їхнього подиху. Схожі на бездомних собак, які прагнуть любові, проте вони нікому не потрібні.

Зрештою висихають і, розпавшись на попіл, срібні порошинки, здіймаються до зірок.

Зупинилася й глянула на Магдине обличчя, ніби бажаючи щось із нього прочитати. Але не помітила, щоб здригнувся маленький, найменший м’яз.

— Тобі подобається? — і замовкла, очікуючи на відповідь. — Я знаю, ми могли би знайти щось класніше. Але ми з тобою не знайомі. Не знаємо, що ти любиш. Ти не схожа на любительку жахастиків, швидше нагадуєш нашу Зоську, яка радше язика собі відкусить, ніж скаже щось… ну, ти розумієш. Твоя мати класна, видно, що вона дуже хвилюється. Якось дивно, що тобі доводиться отак лежати, зате принаймні до школи не ходиш. Я трохи занудна, правда? Ми з тобою сусідки, я живу навпроти… Навіщо я тобі про це розповідаю, ти й сама знаєш. Цікаво, звідки? А це правда, що ти можеш…? Зоська стверджує, що дух вільний, і що ти могла тоді бути з нами. Ну, знаєш, під час тієї поїздки. А це значить, що… Зрештою, ти певне, добряче насміялася, коли Клаудія з Марціном… Якщо ти справді там була, бо може, і ні… Але ж ти знаєш, що я весь час хочу сказати? Чому я? Чому саме я?!

Через двадцять хвилин, бліда й виснажена, але спокійна Агата вийшла з Магдиної кімнати. Побачивши її, мати й дівчата урвали розмову й глянули вичікувально. Агата сіла на дивані, важко зітхнула і, вочевидь розчарована, прошепотіла:

— Нічого не вийшло.

Ніхто з них нікуди не поспішав. Замислені, із купою невисловлених питань, дівчата пішли до Агати додому. Повсідалися на килимі в її кімнаті й наввипередки намагалися розповісти про свої враження.

— Заспокойся, не переймайся! — втішала Агату Клаудія. — Ти не винна. Її мама нам усе пояснила.