— Нічогенька кофточка, — досить байдуже озвалася Агнешка.

— Ага.

— Ти теж собі щось вибери.

— Я? Навіщо? У мене бабок катма.

— Бабки, бабки. А хіба конче треба їх мати? — роздратовано сказала Агнешка.

— Як це?

У «Н&М» Клаудія ніколи не намагалася щось украсти, усі речі були із цими клятими кліпсами.

— Треба мати патент.

— А в тебе він є?

— Припустімо. То як? Тобі щось сподобалося?

— Умгу.

Вони вийшли із крамниці, навіть не примірявши вибраного одягу. Агнешка ніколи нічого не пояснювала, чому тепер вони повинна це робити? Та коли дівчата зупинилися біля вітрини кафе, Клаудія забула про все на світі. Тоскним поглядом дивилася на посудини із крижаними ласощами, подумки прощаючись із усіма смаками, яких їй не судилося покуштувати.

— Яке хочеш? — холодно запитала Агнешка.

— А скільки можна?

— Шість.

— Шість? — Клаудія не вірила власному щастю. — Тоді…

Агнешка взяла чотири. Дівчата вмостилися у фотелях.

— Тільки не спіши! — попередила вона.

Сама набирала по трішечки, акуратно облизувала ложечку. Спершу Клаудія цього навіть не помітила, захоплена поглинанням своєї гори морозива, та коли підвела очі раз і вдруге, то мимоволі зауважила погляд Агнешки, спрямований на самотнього чоловіка у кав’ярні навпроти.

— А той чувак на тебе витріщається! — прошепотіла змовницьки, втупившись у свою вазочку.

— То й добре, — буркнула Агнешка й усміхнулася до нього, примруживши очі.

Клаудії це не заважало. Їй подобалося, коли чоловіки на неї дивилися, але цей тип виглядав таким підстаркуватим! Йому могло бути тридцять чи навіть сорок років! Щоправда, елегантно вбраний, у костюмі й узагалі, але такий старигань… І все-таки Агнешка не зводила з нього очей! Клаудія нічогісінько не розуміла.

— Він тобі подобається?

— Так собі.

— Тоді я не знаю, чому ти…

— Бо ти дурепа! Він не повинен мені подобатися, я роблю бізнес, — процідила Агнешка крізь зуби, продовжуючи широко й лагідно посміхатися до чоловіка.

— Який іще бізнес?

— Пам’ятаєш ту кофточку?

— Ну.

— Він мені її купить.

— Ну, ти даєш! — зареготала Клаудія. — Не дурій!

— Закладімося?

— Але яким чином? — вона вже починала вірити, що Агнешка з неї не кепкує, бо та говорила все цілком серйозно. А якщо так, то може, і в неї був якийсь шанс отримати те, що їй сподобалося?

— Я тобі вже сказала. Нічого дивного. Така домовленість. Доїдай, ходімо!

— Куди?

— До «Н&М».

Дівчата підвелися і, не озираючись, пішли в напрямку до крамниці. Зупинилися перед вітриною ювелірного.

— Ого, він теж встав! — засичала Клаудія.

— Ну, звісно! — Агнешка скривилася, наче в цьому не було нічого дивного.

Ішли неквапом. Чоловік теж не поспішав, дотримувався дистанції, проте не зводив з них очей. Опинившись у «Н&М», Агнешка підійшла до вішалки з кофточками, зняла відповідний розмір і недбало покинула зверху. Клаудія здивовано за цим спостерігала. Чоловік підійшов за якусь хвилину, узяв кофточку й пішов з нею до каси! Тим часом дівчата вийшли й сіли на мармуровій лавочці в холі.

— Ну ти даєш! — похитала головою Клаудія. — Що тут відбувається? Він тобі серйозно це купить?

— А ти як думала?!

— Я в шоці! Просто так?

— Просто так тобі хіба що по морді дадуть! — відповіла Агнешка й зареготала, задоволена своїм жартом.

— Тоді за що?

— Ну, зроблю йому дещо.

— Але як це? — тільки й змогла видушити Клаудія, але вона вже здогадалася, збагнула, у чому полягає цей обмін. — Не жартуй так, — кинула вона вже зовсім серйозно. — Де?

— Побачимо. Закладуся, що на паркінгу. Він без плаща, тож напевне на машині.

— Ти що, здуріла?! — Клаудія вже перелякалася не на жарт. — Ти ж не хочеш сказати…

— А що? Тобі не сподобалася кофточка? — Агнешка проказала це так легко, неначе йшлося про якісь дрібниці.

— Але ж це…

— Бізнес, просто бізнес.

— Ти можеш узяти гроші в старих! Можеш купити собі цю кофточку! — вигукнула Клаудія.

— Можу. Але так прикольніше. Адреналін. Знаєш таке слово? — відповіла Агнешка й посміхнулася. Злою, дивною, чужою посмішкою.

Чоловік саме виходив із крамниці з фірмовим пакетом у руках.

Агата зазирнула в щілину між опущеними ролетами й вікном, намагаючись роздивитися будинок Магди й вікно її кімнати. Там, як завжди, увімкнена маленька лампа, що стоїть на підвіконні, дає небагато світла й горітиме до ранку. Агаті здається, що вона побачила в кімнаті якусь тінь, але це лише гра її уяви. Вона ще трохи вдивляється в будинок, думаючи, що завтра там опиниться, і їй стає трохи шкода емоцій, які він викликав. Агата вважала його частиною свого кошмару й весь час чекала, коли крізь принесене звідти дзеркало до неї прийдуть потойбічні лихі сили. Власне, вона була переконана, що сни саме про це й розповідають.

Тим часом розв’язання загадки дуже відрізняється від того, що вона собі нафантазувала. Дівчина вже думає, чи зустріч зі справжньою Магдою припинить її появу в снах? І чи це справді вона? А може, хтось зовсім інший? Може, ці двоє не мають нічого спільного?

Відвертається від вікна, сідає до столу й заходить до Інтернету. Перш ніж написати нове повідомлення, передивляється коментарі.

«Звідки люди дізнаються про мій блог?» — здивовано думає вона, побачивши чергові запрошення з лінками до чужих блогів і сторінок, які вона не збирається переглядати й ніколи цього не робитиме.

Але є комент, який привертає її увагу. Вона його не розуміє. Він примушує її замислитися, а ну ж хтось із її ворогів вирішив над нею пожартувати. Хто б це міг бути? Будь-хто. Ні, не будь-хто. Будь-хто може захотіти зробити їй капость, та навряд чи кожен так напише:

«Привіт, мене звуть Рафал. Нічогенький блог, цікаво пишеш. Схоже, що світ перестав Тебе цікавити. Дуже вже тут похмуро. Не хочеш про це побалакати?»

Далі був чийсь незнайомий мейл. Нікого на ім’я Рафал Агата не знала. Чого йому треба? З якого це дива вона пояснюватиме комусь, чому її блог такий похмурий? Тож відповіла коротко: «Ні». І вирішила почекати на розвиток подій.

Клаудія ходила туди-сюди, сідала, роздивлялася вітрини магазинів, а двадцять хвилин, які минули, перш ніж Агнешка повернулася, здавалися їй вічністю. Вона вже боялася, що там, на паркінгу, щось сталося, і вже докоряла собі, що не переконала подружку відмовитися від свого ідіотського наміру. Але як? Відколи б це Агнешка послухала, та й що вона їй скаже? Щонайбільше пирхнула б зневажливо, наказавши не пхати свого носа, де не просять. І Клаудія скорилася б. Як завжди.

Та ось і вона! Клаудія бачить, як Агнешка весело прямує до неї, задоволена, крутить задом і розмахує своїм пакетом з «Н&М», мов здобиччю.

— От бачиш, як усе просто! — каже вона.

Дівчата виходять і звертають до зупинки.

— Завтра ти можеш так спробувати.

Клаудії ця перспектива аж ніяк не до вподоби.

— Завтра не можу.

— Чого це?!

— Бо ми йдемо до цієї… Ну… Якій маємо читати книжку…

Агнешка лише знизує плечима.

— Як хочеш, тоді я візьму Юстину, — вдавано-байдуже кидає вона, але Клаудія розуміє, що їй це не дуже сподобалося.

Зося просто в розпачі. Стоїть перед книжковою шафою і, витягаючи одну за другою книжки, думає, що можна взяти завтра до школи. Відповідальність трохи її пригнічує, а тут ще й Магда. Зося чудово усвідомлює, що Магда не зможе заперечити, і саме це гнітить найдужче, бо їй хочеться зробити максимально вдалий вибір.

Проте кожна книжка здається їй далекою від ідеалу: занадто швидко або навпаки, занадто повільно розгортаються події, або книжка така популярна, що Магда без сумніву вже її читала, чи нарешті знаходиться книжка, якої не прочитала сама Зося, хоча в це й важко повірити. Але такої вона точно не може запропонувати.